Чому б Йому не відкритися нам?

Тривалий час я не зустрічався з Ричардом. Я постійно молився про нього, але мені не вдавалося з ним зв’язатися. Він відключив телефон, доходили чутки, що він кудись поїхав. Видавець прислав мені екземпляр його книги, і я поставив її на полку як символ попередження про те, як небезпечно писати на богословські теми.

Через три роки я випадково зіткнувся з Ричардом у віддаленому районі Чикаго. Він добре виглядав, трохи додав у вазі, відростив волосся і не мав вже такого похмурого, загнаного вигляду. Він зрадів зустрічі, і ми вирішили пообідати разом.

– У той раз, коли я прийшов до вас, мені було зовсім погано, – з посмішкою зізнався він, коли через декілька днів ми влаштувалися за столиком у мексиканському ресторані. – Тепер у мене все гаразд, я отримав хорошу роботу і давно забув про невдалий роман.

Незабаром ми заговорили про Бога, і тут стало ясно, що Ричард ще не цілком оговтався. Його рани затягнулися потворним шрамом цинізму, але він як і раніше гнівався на Бога.

Офіціантка принесла нам каву. Ричард обхопив чашку обома руками і втупився як виходила пара.

«Тепер, коли озираюся на той безумний час, я починаю розуміти, що сталося, – заговорив він. – Я міг би точно вказати день і годину, коли засумнівався в Божому існуванні. Це було зовсім не в ту ніч у Вітоні, коли я молився до світанку».

І Ричард переказав мені епізод, що стався незабаром після його навертання до християнства.

«Із самого початку мені не подобалося, що від мене вимагають сліпої віри. Це немов чорна діра, у ній зникає будь-яке щире нерозуміння. Я запитував свого наставника з InterVarsity про проблему болю, а він тут же починав розмову щодо віри: «Потрібно вірити в Бога, навіть якщо зараз це суперечить вашим почуттям. Почуття з’являться». Я вдавав, що так і є, але почуття в мені так і не з’явилося. Я просто відтворював усі зовнішні прояви віри.

Навіть тоді я шукав надійне свідоцтво існування Бога – мені було потрібно воно, а не віра. Одного разу я знайшов доказ – де б ви думали? – у телепередачі. Я просто натискав кнопки пульта і наткнувся на месу зцілення, яку проводила Кетрін Кульман. Вона виводила на сцену одну людину за іншою, і усі вони розповідали приголомшливі історії про дивовижне зцілення. Рак, хворе серце, параліч – мало не вся медична енциклопедія пройшла перед нами.

Я дивився передачу Кетрін Кульман, і сумніви танули в мені. Нарешті я набув чогось надійного, відчутного. Кетрін попросила заспівати її улюблену пісню «Він доторкнувся до мене». Саме це мені і було потрібно: дотик, особистий Божий дотик. Кетрін обіцяла мені це, і я жадібно потягнувся до неї.

Через три тижні Кетрін Кульман виступала в сусідньому штаті. Я прогуляв заняття, я їхав півдня, щоб потрапити на одне з її зібрань. Вона створювала прямо-таки чарівливу атмосферу, десь тихо грав орган, чулися мимрення парафіян, що молилися вголос, деякі говорили іншими мовами, раз у раз хтось підхоплювався з вигуком: «Я зцілився!»

Особливо на мене справив враження один пацієнт з Мілуокі. На зібрання його принесли на носилках. Коли він піднявся на сцену без сторонньої допомоги, ми усі буквально завили від захвату. Він сказав, що він лікар – це теж справило на мене сильне враження. У нього неоперабельний рак легенів, лікарі вважали, що йому залишилося жити не більше півроку, але сьогодні Бог зцілив його. Він встав на ноги уперше за багато місяців. Він прекрасно себе почуває. Хвала Богові!

Я записав його ім’я. Із зібрання я летів, як на крилах. Ніколи раніше моя віра не була такою міцною, непохитною. Моє бажання було задоволене – ці люди, що піднімалися на сцену, стали для мене доказом присутності живого Бога. Він здійснював очевидні чудеса для них, і, звичайно ж, зробить щось чудове і для мене.

Мені хотілося поспілкуватися з лікарем, який зцілився від раку, і рівно через тиждень я зателефонував у довідкову Мілуокі і роздобув його телефон. Я набрав номер, підійшла якась жінка.

– Чи можна мені поговорити з лікарем С.? – запитав я.

Мовчання. Потім вона запитала:

– Хто ви?

«Чому вона запитує? Напевно, відсіває дзвінки пацієнтів», – подумав я, назвався, розповів, як захоплююся доктором С. і як прагну зустрітися з ним після того зібрання. Я сказав, що диво справило на мене величезне враження.

Знову довга пауза, а потім тьмяним голосом вона відповіла:

– Мій… чоловік… помер, – вона ледве вимовляла ці слова, кожне окремо. Тільки це і сказала і тут же повісила слухавку.

Не можу Вам передати, як на мене це подіяло. Я був спустошений. Спотикаючись, я вийшов в іншу кімнату. Там сиділа моя сестра.

– Ричарде, що сталося? – вигукнула вона. – Ти захворів?

Ні, я не захворів, але не міг пояснити їй, що сталося, і заплакав. Мама і сестра розпитували мене, але що я міг сказати? Мені здавалося, моє життя набуло ясну мету, я досяг повної упевненості – і ось один телефонний дзвінок, і все рухнуло. Полум’я так яскраво горіло лише один сліпучий тиждень, і – немов впала зірка – настала пітьма».

Ричард втупився на чашку із захололою кавою. У ресторані грала різка, занадто гучна музика.

– Не розумію, – зізнався я, – це сталося задовго до того, як Ви вирушили у Вітон, отримали ступінь магістра богослов’я, написали книгу.

– Так, але саме тоді усе і почалося, – перебив він. – Усе інше – Вітон, робота про Книгу Йова, гурток вивчення Біблії – це були лише спроби спростувати істину, яку я зрозумів після того телефонного дзвінка. Немає там нікого вгорі, Філіпе, а якщо Бог існує, Він просто грає з нами. Чому б Йому не перестати грати і не відкритися нам?

* *

Незабаром Ричард змінив тему, і ми завершили обід, ділячись подіями останніх трьох років. Ричард твердив, що щасливий. Можливо, він повторював це занадто часто, але і справді здавався задоволеним життям.

За десертом (ми їли морозиво) Ричард повернувся до нашої бесіди трирічної давнини.

– Напевно, Ви прийняли мене за божевільного – увірвався до Вас і вивалив історію усього свого життя, адже ми уперше зустрілися лицем до лиця.

– Зовсім ні, – заперечив я. – Як не дивно, я ніяк не можу забути цю розмову. Ваші претензії до Бога допомогли мені краще усвідомити мої нерозуміння.

І я розповів Ричарду про три головні питання. Виклавши їх, я уточнив, чи відповідають вони вимогам Ричарда до Бога.

– Мій сумнів емоційніший – мені здавалося, що мене обдурили, кинули, немов Бог вів мене за Собою тільки для того, щоб зіштовхнути з обриву. Але взагалі Ви праві: саме цими трьома проблемами і викликане моє обурення. Бог був несправедливий, Він ховався від мене, Він завжди мовчав. Так-так, точно, у цьому уся справа! – підтвердив він. – Але чому ж Бог не хоче відповісти на ці питання! – підвисивши голос, Ричард жестикулював, немов політик або проповідник. Добре хоч люди вже розійшлися з ресторану. – Якби тільки Бог відповів на них – хоч би на одне питання – якщо б Він хоч раз заговорив з нами так ясно, щоб кожен почув, я б увірував у Нього. Весь світ прийняв би Його. Чому Він не хоче говорити з нами?

Попередній запис

Неввічливі питання

Найважливіші питання, як би плаваючі в смутному тумані упродовж усього нашого життя, можуть кристалізуватися відразу. Візит Ричарда послужив для мене ... Читати далі

Наступний запис

Якби тільки…

«Якби тільки», – так сказав Ричард. Якби Бог вирішив ці три проблеми, віра розцвіла б всюди, точно весняні конвалії. Чи ... Читати далі