10:11-14:45 – Похід через пустелю

10:11-36 – Народ організовано готується покинути Сінай

Перикопа в Чис. 10:11-36 є переходом ви першої до другої частини цієї книги: дорахований (гл. 1-2) й організований (гл. 3-4), та ще й із Божою скинею посередині (гл. 7-8), цілий народ готовий виступити в напрямку Обіцяної Землі. Порядок походу, описаний у 10:11-28, установив сам Бог: громада підкорилася Господнім настановам до найменшої літери. Контраст між історією повстання – детально викладеною, починаючи з Чис. 11:1 і далі, – й організованим порядком і спокоєм, змальованим у 10:11-36, є разючим, і з цієї причини деякі коментатори вважають 11: 1 початком другої частини.

Вірші 29-32 додають універсальної ваги: привілеї, які надає союз, не є монополією ізраїльтян: інші народи, подібні до мідіян, також запрошено скористатися цими привілеями.

11 – Перші заколоти, перші покарання

Книга Чисел 11:1-3 відкриває довгу серію епізодів народного заколоту. Кожне з цих нарікань розкриває брак віри та безумовне заперечування союзу, укладеного в Сінайській пустелі. Покарання, яке призначив Бог, має і виховну функцію, і богословське значення:

(а) Кари, що їх народ Ізраїлю накликав на себе, мають повчальну суть: вони закликають усі наступні покоління, всіх читачів і слухачів цієї історії добре оцінювати ризики, пов’язані з нехтуванням Бога, з віддаленням чи з відмовою від нього.

(б) Якщо аналізувати глибше, ці кари демонструють, що рід людський не може обходитися без Бога і що тільки життя, сконцентроване на Господі, є плідним, тоді як будь-яке дистанціювання від Бога – смертельне.

Розповідь у 11:4-34 об’єднує два стародавні перекази: насичення народу їжею в пустелі та наділення сімдесяти старійшин духовною владою. Нарікання ізраїльтян, котрі вимагають їжі, рівнозначне відмові від безоплатного Дару Божого. І дійсно, народ знемігся від манни і тужить за Єгиптом, – відтак уся історія спасення з єгипетського полону стає сумнівною, суперечливою та зводиться нанівець.

Опинившись сам на сам зі скаргами народу, Мойсей розгубився. Ось чому Бог дає йому сімдесятьох старійшин. Це поняття розподілу священицьких обов’язків відображено в латинських обрядах свячень духовенства.

Елдад і Менад у віршах 25-29 пророкують у таборі, хоча вони не належать до обраних сімдесятьох старійшин, – акцент тут зроблено на абсолютному суверенітеті Бога в питанні надання обдарувань, так само, як і в питанні безоплатности Дару Божого. (Книга пророка Йоіла розвиває подібну богословську систему в гл. 3). Святий Дух, наче вітер, витає, де хоче, поза межами будь-якої людської логіки. І Дар Божий зарезервовано не тільки для тих, хто виконує офіційні обов’язки: будь-який член суспільства може бути наділений цим Даром.

12 – Авторитет Мойсея ставлять під сумнів Маріям та Аарон

На противагу священицьким текстам, які постійно розташовують образи Мойсея та Аарона поруч, гл. 12 висвітлює суто особу Мойсея, визнаного за найголовнішого з усіх пророків і за такого, чиє посередництво з Богом виявляється ефективним. Тема цієї частини підтверджує те, про що йшлося й у частині попередній: знову наголошено на свободі Бога щодо безоплатного надання Дару Божого. Крім того, як нарікання народу пробуджує гнів Божий у гл. 11, так і тут, у гл. 12, нарікання Маріям на Мойсея накликає на неї суворе покарання: виступаючи проти будь-якого аспекту замислу Божого, розкольники насправді ставлять власну логіку вище за ту, яка належить Богові, котрий, одначе, знає, що є істинним добром для роду людського. Далекий від того, щоби зламати народ, Бог намагається започаткувати з ним діялог, обравши Мойсея Своїм особливим співрозмовником, на котрого покладено обов’язки представляти ізраїльтян, заступаючись за них перед Богом.

Історія з гл. 12 може шокувати сучасних читачів, адже Маріям та Аарон винні в одному й тому самому гріху, проте покарано тільки Маріям. У тексті немає жодного пояснення такої відмінности в ставленні до них. Хай там як, а ми можемо отримати два результати спостережень:

(а) Коли Аарон бачить, яку кару накладено на Маріям, він благає Мойсея за її помилування так само, як і за своє (вв. 11-12: «…не поклади ж на нас гріха, що були ми нерозумні та що прогрішились»). Таким чином, він трактує недугу Маріям як перший крок покарання, яке, дуже ймовірно, може безпосередньо торкнутись і його самого теж.

(б) Друга ремарка більш передбачувана. З огляду на те, що фінальна редакція Книги Чисел була працею священиків, здається ймовірним припустити, що така редакція намагається висвітлити священицьку постать Аарона. І відтак будь-яку згадку про покарання, накладене на Аарона, могло бути видалено з історії.

13-14 – Дослідження землі Ханаан; заколот народу

Сучасний текст Книги Чисел 13-14 є наслідком змішання двох паралельних розповідей, одну з яких датовано часом до вавилонського полону, а друга є священицькою. Це пояснює наявність численних копій і повторів у цих двох главах. Старіший переказ, який можна ідентифікувати в гл. 13-14, стосується завоювання Хеврона коліном Калевитів (13:22). Цей переказ було об’єднано з розповіддю про дослідження південної частини згаданих земель – із розповіддю, яка закінчується відмовою народу починати завоювання. Священицький виклад базовано на цій стародавній історії про дослідження планованого для завоювання краю.

Подальший виклад спрямовано не стільки на вчинок (бунт ізраїльтян через невдоволення Мойсеєм і Аароном (14:2), скільки на його богословське значення, а також на те, що намір народу повернутися до Єгипту є рівнозначним невизнанню Бога та Божого задуму щодо народу. У гл. 14 вияв невдоволення не є виправданим лементом людей, котрі потерпають за своє виживання, як було у Вих. 15:24 та 17:3. Тут ці нарікання свідчать про недовіру громади до Бога та до тих ватажків, котрих Він дав народові. Такий брак віри (14:11) спричиняє показове покарання: доросле покоління, яке вийшло з Єгипту, не побачить Обіцяної Землі, вимерши в пустелі.

Така теологія може шокувати сучасних читачів: хто такий цей Бог, котрий так суворо карає Свій богообраний народ? Аби коректно інтерпретувати цей текст, ми мусимо не випускати з ока конкретних обставин, за яких його було написано. А обставини такі, що під час полону та протягом певної пори опісля Ізраїль утратив будь-які ознаки самоврядування, навіть найдрібнішу частку політичної влади. Жорстокість мови авторів-священиків насамперед видає їхній відчай і є виховним засобом, який, як вони вірять, найбільш адаптовано до складної ситуації, що її вони повинні сприймати без страху.

Що більше, те, як письменники-богослови розуміють стосунки між родом людським і Богом, не отримує одностайної згоди громад у післявавилонський період. У 14:13-19 Мойсеєве заступництво – виходячи з кіл, натхненних богословською системою Второзаконня (пор.: Вих. 32:11-14), – виказує поняття всепрощення, повністю протиставлене богословській системі духовенства. Таким чином, вивчення гл. 13-14 розкриває справжню боротьбу між двома школами: школою духовенства та школою девтерономістів, – які співіснують в ізраїльському суспільстві.

Поразка народу під Хормою (14:19-45) є завершенням історії, розказаної в гл. 13-14. Після того, як обраний народ відмовився заходити до Ханаану, за наказом Бога, й уже планував повернутися до Єгипту (14:3-4), він раптом узяв на себе сміливість завоювати ту землю, докладаючись лише на власну силу. Це закінчується катастрофою. Причиною згуби обраного народу є те, що він забув про Бога. Ізраїльтяни хочуть замінити Божу логіку своєю власною і відтак звести нанівець той лад, який, на думку священиків, було встановлено в часі сотворення.

Попередній запис

Історичне тло Книги Чисел

Тоді як літературна критика має успіхи в оприявненні передвавилонських переказів, які згодом було інтегровано в працю, більшу частину якої можна ... Читати далі

Наступний запис

15:1-21:35 – Похід через пустелю (закінчення)

15 – Ні «дослідженням», залежним від сильного бажання чийогось серця (15:39) Культові приписи Книги Чисел 15 заздалегідь припускають осідлий спосіб ... Читати далі