Віддати себе Богові

Іноді самі християни говорять про християнство як про контркультуру. Я гадаю, що справа йде інакше: культура – це саме град Божий, а контркультура – град світу цього. Євангельський спосіб життя – це і є норма, первинний задум Творця. Той факт, що проповідь Ісуса визнали радикальною, а Проповідника убили, свідчить більше про нас, ніж про Нього.

Мартина Лютера Кінга заарештовували, били і врешті-решт убили. А зараз ми щорічно святкуємо День Мартіна Лютера Кінга – єдине національне свято, присвячене конкретному громадянинові. Сестра Венді Бекет далека від іміджу телезірки, але її передачі дивилися і слухали мільйони. Коли Франциск Ассизький і мати Тереза уперше з’явилися на сцені, вони здавалися ексцентричними диваками. Озираючись назад, ми бачимо в них, як сказав Вільям Джемс, джерела світла.

Кілька разів на рік я відриваюся від американської культури: або від’їжджаю за кордон, або йду в гори. Після повернення доводиться проходити період адаптації, подібно до космонавтів, які повернулися на Землю. Я включаю комедійний серіал: герої діють невлад і нариваються на колючі репліки партнерів, – за кадром лунає фальшивий сміх. Я дивлюся рекламу: вона обіцяє сексуальні перемоги, якщо я вип’ю пива, і професійну повагу, якщо куплю автомобіль певної марки. У перший день після повернення брехня сучасної культури просто ріже око – така гротескова пародія на справжнє життя. Наступного дня реакції притупляються. Потім життя входить у звичайну колію: повітря похоті, споживацтва, егоїзму і кар’єризму здається нормальним.

Святі виділяються тим, що відмовляються дихати повітрям брехні. Воно викликає в них відторгнення. Вони, навіть живучи у світі видимому, наслідують правила світу невидимого. Томас Мертон, усвідомивши, що весь нинішній життєвий устрій є втеча від Бога, вирушив назад до Бога, перебрався з Нью-Йорка в монастир у Кентуккі і дав обітницю мовчання.

Друзі Мертона угледіли в його вчинку велику жертву: подумати тільки, він відмовився від усього! А сам Мертон вважав, що звільнився. Більше того, навіть позбавився від зайвого нервування.

У житті сучасного міста усе заважає людині заглибитися в себе і мислити про духовне. Від безперервного шуму машин і гучномовців, мертвого повітря, вогнів офісів і магазинів, постійної пропаганди і реклами втомлюється і слабшає навіть шукач духовності, що плекає найблагіші наміри.

Коли Мертон здійснив своє рішення, манхеттенський світ, з усім своїм гамором і свистопляскою, відступив на задній план. Між деревами абатства Гефсиманського, під тихим і мовчазним небом, випадковий літак здавався непроханим гостем.

Я зрозумів: якщо я, у великому або в малому, вибираю Христа, то уявна жертва обертається на благо, добре стає мені самому. Коли я, проковтнувши гордість, вибачаюся перед людиною, яку образив, настає таке полегшення! Коли подаю гроші анонімно, за євангельською заповіді, я сам переживаю велику радість. Коли опираюся спокусі і вкладаю сили в шлюб, я лише виграю. Томас Мертон каже: «Повна покірність Богові – це жертва, приносячи яку, ми не втрачаємо нічого, але набуваємо усе і навіть чудовим чином отримуємо назад втрачене раніше. Бо в той момент, коли ми віддаємо себе Богові, Бог віддає Себе нам».

Євангелія не втомлюються повторювати: хто хоче врятувати своє життя, той втратить його, а хто втратить життя заради Ісуса, той його набуде. Як же я можу «втратити життя» заради Ісуса? Адже я не живу в монастирі, та і гонінь загалом не зазнаю. Отже, мені залишається вірність у малому, у повсякденних актах самозречення. Для мене це – сотні (а потрібно б – тисячі) разів, коли я ставив бажання дружини вище за власні. Відвідування хворих, довгі бесіди (коли тиснуть терміни здачі книг) з людьми, що страждають на депресією, не кажучи вже про постійний контроль за використанням власних грошей.

Між тим Христос не хоче, щоб я робив усе це з примусу. Ось у чому головний парадокс: я набуваю життя саме в той момент, коли його віддаю. Таким було життя святих. Але навіть і у своєму мікромасштабі я бачу: чим більше я розтрачую себе, тим більше набуваю. Дух відчуває тонше. Я зростаю і навіть відчуваю себе людиною більшою мірою. Те, що здавалося жертвою, служить мені самому. Навпаки, коли я вибираю свавілля, самокорисливість, я немов замикаюся на собі, втрачаю зв’язок з іншими людьми, в’яну.

Це відноситься не лише граду Божого, але і граду світу цього. І не лише до окремих людей, але і до суспільства в цілому. Я вірю в це тому, що бував у країнах, де доводиться давати хабар чиновникам за штамп у паспорті або можливість пронести ноутбук через митницю, де потрібно перевіряти решту і пробиратися через натовп жебраків. Та і кому не хочеться жити в суспільстві чесному, жалісливому до нужденних, із стабільними і люблячими сім’ями, повагою, низьким рівнем злочинності, добросусідськими відносинами, добротою і ввічливістю – одним словом, у суспільстві, що має риси, які відрізняють град Божий?[1]

У своїй власній країні я бачу егоїзм і пожадливість, зростання кількості розлучень та їх негативний вплив на дітей, расизм і ескалацію озброєнь, жорстокосердість до жебраків і бездомних. Але град Божий учить, як слід жити в граді світу цього. Дослідники неодноразово вказували на прямий зв’язок між вірою і фізичним і душевним здоров’ям людини. Як адміністрація демократа Клінтона, так і адміністрація республіканця Буша енергійно лобіювали пряме або непряме спонсорування соціальної діяльності релігійних організацій: судячи із статистики, релігійні організації ефективніші, ніж державні, створюють робочі місця, будують притулки для бездомних, лікують наркоманів і алкоголіків, годують голодних.

Звичайно, стосунки між градом Небесним і градом земним не завжди складаються гладко. Коли члени Церкви виступають проти війни, вони накликають на себе звинувачення у відсутності патріотизму. Ранні християни змусили Рим припинити гладіаторські бої. Християни стояли в авангарді боротьби з рабовласництвом, расовою сегрегацією і політикою апартеїду.

Проте найважливішим вкладом християнства була і є, мабуть, концепція вірності обом світам, хоча, як свідчить історія, град земний не хоче, щоб ми віддали перевагу над ним граду Небесному. Чи, якщо сформулювати інакше, найважливіший вклад християнства – спростування постулату, ніби люди не більше ніж тварини, що підкоряються егоїстичним генам. У нас є дух, який спонукає нас до дій, що суперечать нашим природним спрямуванням: ми чинимо опір сексуальним спокусам, жадності і нечесності, маємо здатність любити ворогів. Тим самим ми служимо Богові і Царству Божому. Людина може здолати свої біологічні обмеження лише в тому випадку, якщо суще не обмежується природним світом.


[1] Звичайно, такі місця як Північна Ірландія доводять, що християнство відповідає власним ідеалам не завжди. Проте на стан справ у суспільстві воно все-таки впливає. Візьму лише один приклад. Щороку міжнародна правозахисна організація Freedom House публікує доповідь «Про стан свободи у світі». Так от, близько 90% «вільних» країн – це країни християнські або, як Південна Корея і Тайвань, з великим християнським населенням. Свобода, демократія, медична допомога, освіта і добродійність розвиненіші в країнах з християнською спадщиною, з християнським ставленням до особи. – Прим. автора.

Попередній запис

Близькість граду Божого

Град Божий і міста світу цього існують у паралельних всесвітах (на наш погляд), які обмінюються низькорівневими сигналами. Є небезпека, що ... Читати далі

Наступний запис

Вічна хвала

У Євангеліях є притча про людину, що звела будинок на піску (Мт. 7:26-27). Линула злива, розлилися річки, подули вітри, і ... Читати далі