Близькість граду Божого

Град Божий і міста світу цього існують у паралельних всесвітах (на наш погляд), які обмінюються низькорівневими сигналами. Є небезпека, що ми занадто вже обживемося в цьому світі, забувши про світ інший. Чари світу цього руйнує смерть. Працюючи над цим розділом, я дізнався, що мій розумний, добрий, глибоко віруючий друг Лью Смідс, розвішуючи удома різдвяні прикраси, впав зі сходів. Він впав у кому, і лікарі вже наступного дня відключили апарат штучного дихання. Але Лью будував плани на майбутнє, думав, як він проведе Різдво з сім’єю… І раптом, в одну мить, цього земного майбутнього не стало. Але головним для мого спочилого друга завжди був світ інший, нехай навіть Лью, як і решта, не міг його ясно бачити і повністю розуміти. Я не сумніваюся, що Лью пішов із землі, передчуваючи найдивовижніше Різдво у своєму житті.

Щоб несподівано усвідомити близькість Граду Божого, часто потрібна трагедія: вбивство, падіння друга зі сходів, вибух хмарочосів у нижньому Манхеттені. Град світу цього не дає про себе забути: його сигнали долітають до органів нашого чуття, ваблять і тягнуть. Град Божий, навпаки, тихий і невидимий. Чи існує він взагалі? Проте прірву можна здолати – через молитву, уважне вслухування…

Незабаром після початку другої світової війни, 22 жовтня 1939 року, Клайв Л’юїс вимовив в оксфордській церкві Святої Діви Марії проповідь. Він почав її з питання, яке тривожило усіх студентів Оксфорда: чи варто в такий час займатися математикою і класичною грецькою мовою, середньовічною англійською літературою та історією? «Чи не рівнозначно це грі на лірі, коли палає Рим?»

Професор Л’юїс делікатно нагадав студентам, що війна лише виявила ситуацію, яка існувала завжди. Ніхто з нас не знає дня своєї смерті: війна лише посилює можливість, що це станеться незабаром. І питання не в тому, чи варто вивчати літературу у військовий час, а в тому, чи варто вивчати літературу взагалі. Мудра людина, громадянин Граду Божого і граду світу цього, постійно пам’ятає і про час, і про вічність.

Мій знайомий англійський видавець став отримувати від однієї черниці листівки, пописані тонким дрібним почерком. Черниця справляла враження людини, що добре знає мистецтво. Провівши невеличке розслідування, видавець з’ясував, що Венді Бекет з конгрегації Сестер Божої Матері Намура – дуже розумна жінка з філологічною освітою. Живе вона у фанерному вагончику на території кармелітського монастиря. Майже весь день проводить у молитві, приділяючи роботі лише дві години. А робота її – перекладати середньовічні латинські рукописи, а ще вона вивчає живопис за репродукціями.

Комусь на Бі-Бі-Сі спало на думку зробити документальний серіал, в якому черниця водила б глядачів музеями і картинними галереями світу і розповідала про експонати. Літня, років за шістдесят, старомодна черниця в рясі, в окулярах з товстими лінзами і з кролячими зубами ніяк не відповідала уявленням про телезірку. Проте, сестра Венді стала сенсацією, спочатку у Великобританії, а потім у Сполучених Штатах. Її книги про мистецтво увійшли до списку бестселерів, і вона зайняла одне з перших місць серед знаменитостей туманного Альбіону.

Але сестра Венді неначе і не помітила своєї трансатлантичної слави: вона продовжувала жити в маленькому вагончику, присвячуючи вісім годин молитві. Журналісти були приголомшені: у неї немає телевізора, вона не читає газет. «Вони заважали б мені молитися», – пояснила черниця. Їй було важливо, щоб її думки були зайняті Богом, а не зовнішнім світом.

Я дивився передачі з сестрою Венді, і в мене з’явилося враження, що вона дивиться на мистецтво, особливо релігійне, з двох різних ракурсів. З одного боку, вона бачить мазки на полотні, художні прийоми, використання кольору і тіні. З другого – прозріває глибинний естетичний і духовний сенс, який вклав у свої творіння художник. Довгі години молитви привчили черницю бачити те, що таїться під поверхнею. Свята Трійця, ангели, біблійні персонажі – про усе це сестра Венді знає за особистим досвідом, і для неї зображення на полотні – ворота в іншу реальність, де вона почуває себе як вдома.

Мені до сестри Венді далеко: я занадто легко впадаю в помилкове розмежування між «природою» і «духовністю». Релігійне мистецтво, про яке розповідає черниця, зводить ці світи воєдино. Віра Авраама явила себе в тому, що він переселився з обжитого місця в невідому землю. Давид став великим царем. Ісус забивав цвяхи в теслярській майстерні. Апостол Павло шив намети, планував подорожі і збирав пожертвування для єрусалимської бідноти. Через такі звичайні, повсякденні дії приходило Царство Боже. Важливо було не стільки те, що робили ці люди, скільки чому і для кого робили.

Більше того, як нагадав Л’юїс оксфордським студентам, звичайних дій не буває взагалі. Коли я пишу ці рядки, коли Лью Смідс підіймається сходами, щоб славити Різдво Христове, коли сестра Венді схиляється над творіннями святих Церкви, – усі ці дії стають актами поклоніння Богові. Як і суп, поданий з посмішкою в церковній трапезній; як і повсякденні прояви любові, що скріплюють узи шлюбу; як і щоденна допомога хворій дитині або батькам; як і добросовісна, компетентна професійна праця.

Град світу цього щодня і щогодини примушує нас жадати, споживати, експлуатувати і домінувати. Але будь-який акт опору йому – перемога граду Божого, яка перетворює життя відразу в обох світах. «А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо» (Гал. 6:9), – писав апостол Павло, звертаючись, швидше за все, не лише до нас, але і до себе самого.

Попередній запис

Громадяни двох світів

У цій книзі я роздумую про внутрішні процеси, що відбуваються в людині, яка вступає в спілкування з іншим світом. «Життя ... Читати далі

Наступний запис

Віддати себе Богові

Іноді самі християни говорять про християнство як про контркультуру. Я гадаю, що справа йде інакше: культура – це саме град ... Читати далі