У Євангеліях є притча про людину, що звела будинок на піску (Мт. 7:26-27). Линула злива, розлилися річки, подули вітри, і будинок рухнув, бо був позбавлений надійного фундаменту. Є і притча про багатого дурня (Лк. 12:16-21), якому нікуди було дівати рясний урожай. Багачеві навіть на думку не спало роздати надлишки біднякам. Замість цього він вирішив знести старі комори і збудувати нові: зерна, яке він у них засипле, мріяв він, вистачить на довгі роки. Проте почув вирок Божий: «Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?»
Ісус застерігає: «Так буває і з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога». Застереження Господнє підкреслює головну звістку Біблії: наше життя – це не лише і не стільки наші земні роки. Реальність не обмежується тим, що ми бачимо в телескопи і мікроскопи. Краще «в Бога багатіти», ніж ганятися за грошима і задоволеннями, які не витримають випробування смертю.
Скептикам вчення Христове може здатися наївним, а то і безглуздим. Більшість з нас вважає, що життя починається з народження, якого ми не пам’ятаємо, і закінчується смертю, уявити яку ми не можемо. Христос же говорить про народження і про смерть як про перехід зі світу у світ. І це змінює усе. Ще живучи в земному граді, ми починаємо обживати і град Небесний.
У дні Великої пролетарської культурної революції в Китаї шестидесятих років Мао Цзедун оголосив усі прикраси буржуазною вигадкою. Хунвейбіни закривали квіткові магазини і наказували знищувати золотих рибок. Усі одягалися однаково: унісекс і уніколор. Китай потьмянів, в усякому разі, на вигляд. Насправді ж, як згодом з’ясувалося, краса пішла в підпілля. Жінки вирощували удома квіти, а під сірою уніформою носили кольорові блузи. Діти ховали банки з рибками під ліжко. Поки не змінилася державна політика, краса існувала, але таємно – немов звістка про інший світ.
У книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцин говорить про правду як про небезпечну таємницю, яка була відома в’язням радянських таборів. І в’язні вільно обговорювали альтернативну реальність, яка ховалася під покривом офіційної брехні. І на карибських плантаціях негри-раби жили в двох світах: вдень – у світі білих людей, вночі – у своєму африканському світі. З настанням темряви вони носили своїх царів і вождів на паланкінах, дотримували національні звичаї. Рабовласники мирилися з подібними речами як з дитячими забавами, але для самих негрів справжній світ, який намагалися знищити плантатори, був саме тут.
Можливо, саме такого роду спільну таємницю мав на увазі Ісус, коли учив: «Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: Ось тут, або: Там. Бо Божеє Царство всередині вас!» (Лк. 17:20-21). У в’язницях, катакомбах, навіть у коридорах влади, Його учні нашіптували дивний секрет: суще не обмежується нашою планетою, ураженою насильством, розпадом і смертю. Ми житимемо знову, в оновлених тілах і в оновленому світі.
Цю таємницю знав апостол Павло. «Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші від усіх людей!», – визнавав він (1Кор. 15:19). У своїх посланнях він перестерігав нову общину будувати своє життя на реальності світу іншого. Навіщо відмовляти собі в задоволеннях, запитували інші християни. Таке питання, відповідав Павло, правомірне в одному випадку: якщо окрім земного життя більше нічого немає.
За словами одного французького кардинала, спосіб життя святих має сенс лише в тому випадку, якщо Бог є. Можна додати: спосіб життя скептика не має сенсу, якщо Бог є.
* *
Філософ, математик і фізик Блез Паскаль, що жив на зорі епохи Просвітництва, співчував тим, кому вірити в невидимий світ важко. «Мене жахає вічна безмовність цих просторів», – сказав він, роздумуючи про мізерний простір, займаний людиною, і про скороминучість життя в порівнянні з вічністю.
Паскалю було чуже тріумфування, з яким скептики проголошували свою невіру в Бога і безсмертя душі. На відміну від них, він не бачив в атеїзмі звільнення. Бо що за радість жити коротку мить у безглуздому всесвіті, а потім безславно згинути? «Чи не доречніше було б, навпаки, висловлювати таку думку з вираженням печалі, говорити про неї, як про найскорботнішу річ у світі?» – писав він.
Для Паскаля питання світоустрою – це свого роду космічне парі. Повної ясності немає. Якщо «поставити» на Бога і програти, це означає позбавити себе деяких задоволень і егоїстичних винагород у земному житті, а після смерті зійти в небуття. Якщо «поставити» на відмову від Бога і програти, це означає вічно жалкувати за своїм вибором. Зваживши усі «за і проти», Паскаль вирішив, що в усіх сенсах краще вірити в неіснуюче, ніж не вірити в існуюче. Хоча, звичайно, ідеальний варіант – вірити в існуюче. І тоді парі буде виграно.
Віруючи, ми перестаємо судити про Бога і Його Царство по-світськи, але дивимося на земний світ очима Божими. І нехай наша здатність поглянути на речі по-Божому буде неповною і недосконалою як мінімум до дня єднання, обіцяного в Об’явленні Івана: «Перейшло панування над світом до Господа нашого та до Христа Його, і Він зацарює на вічні віки!» (Об. 11:15). А тоді вже нас живитимуть не відгомони і не чутки про світ інший. Зазвучить одна нескороминуща хвала.
