Одним зі способів розглянути історію інтерпретації Книги Виходу є повністю сконцентруватися на центральному людському персонажі в цій книзі – на Мойсеї. Різні портрети й оцінювальні судження щодо цієї унікальної людини є своєрідним барометром різних підходів, біблійних і не тільки, у тривалій історії тлумачення Біблії. Загалом, буквальне значення тексту не становило принципового інтересу для інтерпретаторів. Лише сучасні критичні підходи до літератури почали звертати увагу на буквальне значення тексту.
Давні єврейські писання
У деяких апокрифічних писаннях постать Мойсея є центральною. Книга Вознесення Мойсея (написана в II ст. до Р. Хр.) зосереджує увагу на смерті Мойсея у Втор. 34, проте в ній згадано і про початок життєвого шляху великого провідника. На початку цієї книги Мойсей каже Ісусові Навину, що від сотворення світу Бог призначив його бути посередником у союзі. Книга Ювілеїв (ІІ-І ст. до Р. Хр.) – це розширений коментар Книги Буття, 1-Книги Виходу, 12. Мойсей пізнає об’явлення на горі Сінай, і ця книга є, власне, історією світу від його створення до моменту укладення союзу на цій горі. Мойсеєва епоха в цій книзі стає стандартом месіянської ери.
Намагаючись знайти контраргумент проти фальшивих закидів на адресу юдаїзму, Філон Олександрійський (бл. 20 р. до Р. Хр. – 40 р. після Р. Хр.) створює надлюдський портрет великого провідника у своїй праці Життя Мойсея. Досвід Мойсея при дворі єгипетського фараона й у Мідіян-землі приготував його до того, щоби бути ідеальним керівником у важкому завданні організувати Вихід. Мойсей також є пророком, котрого надихнув Бог і котрий говорить про те, чого не можна збагнути розумом.
У своїй праці Юдейські старожитності Йосип Флавій (бл. 37-95 рр. після Р. Хр.) пише, що фараон був занепокоєний через новини про народження спасителя євреїв. Така новина наповнила невимовним жахом усіх єгиптян. Аби владнати цю ситуацію, фараон вирішив убити всіх єврейських хлопчиків, але Бог з’явився вві сні Амрамові, батькові Мойсея, і повів йому, що дитя, яке ось-ось народиться, уникне руки фараона й урешті-решт звільнить євреїв із їхньої неволі в Єгипті.
Отці Церкви
У своїй праці Гомілії на Книгу Виходу Ориген (185-254), великий олександрійський учений, бачить у піднятих руках Мойсея (Вих. 17:11-12) хрест Ісуса, а перемогу у війні з амаликитянами трактує як перемогу над злом. Автор також роздумує про те, що Мойсей дослухався до порад Їтра (Вих. 18). Він робить висновок, що така відкритість є гарантією того, що можна здобути знання від нехристиян, котрі теж мають доступ до Божої правди.
У Листі 76 Григорій Назіянзин (бл. 335-390) згадує про те, як Мойсей убив єгиптянина у Вих. 2:12. Як й інші патристичні автори, серед котрих Тертуліян і Амвросій, Григорій тлумачить цей вчинок Мойсея позитивно.
У своїй праці Життя Мойсея Григорій Ниський (бл. 335-394) пропонує путівник життям праведника, змальовуючи ідеальний портрет Мойсея. В історії про події, пов’язані з Червоним морем, Григорій не звертається до особи біблійного Мойсея, і розважає над символічністю цієї події. Перемога над єгиптянами говорить про необхідність утопити всі гріхи кожної людини у водах хрещення. Перехід ізраїльтян через води Червоного моря – це перехід від приземленої до неземної реальности.
Декілька разів у своїх численних літературних творах Августин (353-430) піднімає тему Мойсея та Виходу. У праці Відповідь Фавстові Августин розглядає питання про право Мойсея вбити єгиптянина у Вих. 2:12, незважаючи на те, що той поводився несправедливо. Августин пише, що в цьому моменті Мойсей схожий на Петра, бо згрішив імпульсивно. У цій самій праці Августин розглядає Мойсеєву перемогу над амаликитянами у Вих. 17:8-16 як прецедент, що не суперечить теорії «справедливої війни». У праці Питання на Семикнижжя Августин пише про прохання Мойсея у Вих. 32:32 бути викресленим із Божої книги. Августин уважає це прохання необережним і базованим на емоціях.
Єврейські коментатори доби Середньовіччя
У своїй праці Коментарі до П’ятикнижжя Саадія Гаон говорить про Мойсеєве розуміння Бога у Вих. 33:18-23. У цього єврейського вченого Мойсей бачить промінь світла, що його створив Бог, проходячи повз Мойсея. На противагу Садії, інший коментатор, Раші (1040-1105), у своїх Коментарях до П’ятикнижжя розважає над різними рисами Мойсея. Коментуючи Вих. 2:11, Раші помічає, що Мойсей дивиться на євреїв співчутливим поглядом і навіть хоче розділити з ними їхнє страждання. У Вих. 3:1 Мойсей веде стадо овець свого тестя Їтра через пустиню. Як пише Раші, Мойсей робить це, щоби вівці не зайшли на чужу територію і не паслися на чужих полях.
У своїй праці Путівник блукальців Маймонід (1135-1204) вже традиційно роздумує над Мойсеєвим убивством єгиптянина у Вих. 2:12. Маймонід схвалює рішення Мойсея і висловлює думку, що здійснити такий вчинок Мойсеєві дозволило те, що він мав великий дар пророцтва. Так само у Вих. 33:21 Бог бажає, щоби Мойсей мав бодай трохи розвинену божественну чи пророчу інтуїцію, а не просто перебував на місці, де проходитиме Бог. У своєму Коментарі на Тору Абарбанель (1437-1508) каже про риси, якими володів Мойсей, коли вбив єгиптянина. То був очевидний акт відваги, в якому він відмовився толерувати зневагу його єврейських братів. Пишучи про функцію Мойсея як посередника союзу, Абарбанель наголошує на Мойсеєвому пророчому дарі з неба.
Християнські богослови доби Середньовіччя
У своїй праці Коментар до містичної теології Альберт Великий (бл. 1200-1280) згадує епізод із Вих. 33:23 про те, що лиця Бога бачити не можна. Якщо це означає, що лице Бога буде справді без жодного накриття, то це – блаженна візія. Проте, на думку Альберта, Мойсей бачить обличчя Бога в певних знаках Божого промислу. Піднімаючись на гору разом із Аароном, Надавом і Авігу та сімдесятьма старійшинами Ізраїля (Вих. 24:1-2,9-11), Мойсей відчуває пік свого сходження до Божої слави, та він не споглядає невидимого Бога. Він радше бачить місце, де перебуває Бог. У своїй праці Подорож душі до Бога Бонавентура (1217-1274) пропонує поділити цю подорож на три етапи: 1) підійти до стежки, що веде до Бога; 2) ввійти в Божу правоту; 3) радіти через пізнання Бога. Далі він зазначає, що цей поділ відповідає трьом дням подорожі в пустиню, про які каже Мойсей у Вих. 3:18. Для Бонавентури Мойсеєве бачення Бога у Вих. 33:18-23 є справжнім баченням того Бога, Який благословляє Мойсея.
У своїй праці Сума теології Тома Аквінський (1225-1274) зазначає, що ім’я «Той, хто Є», про яке Мойсей каже у Вих. 3:14, – це більш божественне ім’я, ніж «Бог», бо воно прозирає в корінь, а саме – в існування. Тома також згадує про загибель цілого єгипетського війська у Вих. 14:28 і трьох тисяч ізраїльтян – в історії про золотого тельця у Вих. 32:28. Принцип такий, що, коли маса людей грішить, відплата чекатиме або на цілу масу людей (Вих. 14:28), або на частину цієї маси (Вих. 32:28).
У своїй праці Postillae perpetuate Микола Лірський (бл. 1270-1349) дотримується тлумачення Вих. 33:18-23, яке запропонував Раші, а саме: Мойсей не пізнає сутности Бога, бо ніхто не може бачити Бога і жити (Вих. 33:20). Цей вчений також пояснює гнів Бога на Мойсея у Вих. 4:24 тим, що Мойсей згрішив, адже не хотів зробити обрізання своєму синові.
Коментатори доби Реформації та після неї
У своїй праці Передмова до Старого Заповіту Мартин Лютер (1483-1546), акцентуючи на виправданні вірою, а не ділами, зазначає, що обов’язком Мойсея є наголосити ізраїльтянам на їхній гріховності й у такий спосіб прокласти шлях до спокути через Христа. У проповіді про Вих. 14:9-12 Лютер каже про те, як народ Ізраїлю людей, навмисне чинячи на них тиск, і тоді віра в Бога може здійснити неможливе.
У своїй праці Farrago Annotationum in Exodum Ульрих Цвінґлі (1483-1531) розуміє Боже ім’я, яке було промовлено до Мойсея у Вих. 3:14, не лише з погляду існування Бога, а й і з позиції Божого керування й урядування світом. Цвінґлі також бачить у війні з амаликитянами відображення боротьби в християнському житті.
У своїй праці Коментарі до чотирьох останніх Мойсеєвих книг Жан Кальвін (1509-1564) запитує, чому Мойсей не пояснює справжньої причини свого наміру повернутися до Єгипту (Вих. 4:18-20). Кальвін пише, що людям важко говорити з Богом, – їм набагато легше говорити про людські почуття. Для Кальвіна підняті руки Мойсея в битві з амаликитянами (Вих. 17:11-12) є прикладом того, як Бог делегує Свою владу слугам Божим, котрі потому діють як інструмент Божої сили.
У своїй праці Коментарі до Святого Письма католицький коментатор Біблії Корнелій де Ляпіде (1567-1637) тлумачить історію про золотого тельця як таку, де від віри відступилися не всі. Він уважає, що помилка полягала у формі сповідування віри, а не в самій вірі. Його прочитання епізоду про те, як у фараона закам’яніло серце (Вих. 7:3; 9:12), сфокусовано не на значенні біблійного тексту, а на спростуванні ідеї Кальвіна про те, що все є заздалегідь визначеним.
