Історія сприйняття (закінчення)

Сучасні критично-літературні підходи

Ренесанс і Реформація поступово спонукали до дедалі більшого зацікавлення буквальним значенням тексту Біблії. У середині XVIII ст. вчені почали розвивати історично-критичний метод інтерпретації, який, урешті-решт, було зосереджено на джерелах чи на документах у П’ятикнижжі. Наприкінці XIX століття і на початку століття XX коментатори Книги Виходу продовжували підходити до тексту з позиції документальної гіпотези. Прикладами такого підходу є коментарі до Книги Виходу Августа Дильмана (1897) і Самюеля Р. Драйвера (1911). Утім, останній вказував на наявність у Книзі Виходу девтерономістичної термінології.

Формально-критичний підхід значно розвинувся завдяки Гуґо Ґресманові та його творам Мойсей і його час (1913) і Витоки Ізраїлю (1922). Ґресман указував на зв’язок між історією Виходу й іншими стародавніми легендами та сагами. Наголошуючи на тому, що Сінай – це активний вулкан, він уважав, що шукати цю гору треба східніше від уявлення про її традиційного розташування на Сінайському півострові.

У XX ст. документальна гіпотеза набула кількох версій. У своїй праці Історія традицій П’ятикнижжя (1948) Мартин Нот кладе в основу доказів базовий історичний документ, із якого черпали матеріял Ягвіст (J) і Елогіст (Е). Стосовно авторства Р були інші думки. У своїй праці Ханаанський міт і юдейський епос Франк Мур Крос уважає документ Р не незалежною розповіддю, а кінцевим варіянтом старішого матеріялу, який було зібрано й укладено десь наприкінці вавилонського полону, у VI ст. до Р. Хр. У статті, яку було видано в Англії в 1977 p., а також в інших публікаціях Рольф Рендторф заперечує тяглість розповіди Р і незалежність джерела Ягвіста. На думку Рендторфа, Р і J просто по-своєму відтворили різні блоки матеріялу.

У своєму коментарі до Книги Виходу Умберто Касуто негативно реагує на різні форми документальної гіпотези. Він уважає головним джерелом книги якусь античну героїчну поему. На думку Касуто, Книга Виходу є цілісним твором, який заслуговує на увагу у своєму остаточно сформованому вигляді. Наголошуючи на життєвому середовищі (Sitz im Leben), в якому збереглись основні теми Книги Виходу, Гергард фон Рад звертається до культу Ізраїля у своїй праці Das formgeschichtliche Problem des Hexateuchs (1938). Тому що жоден із ізраїльських «артикулів віри» (див. Втор. 6:20-24; 26:5-9) не покликається на укладення союзу на горі Сінай, фон Рад робить висновок, що насправді тема союзу початково не залежала від визволення з Єгипту і її було розвинуто пізніше в якійсь центральній святині ізраїльтян. Мартин Нот у згаданій вище праці застосовує схожий підхід, переконуючи, що традиції про Мойсея розвинулися як пізніші та другорядні теми. Деякі покоління Ізраїля зберегли тему Виходу, та лише набагато пізніше сам Вихід став ядром віри ізраїльтян.

Публікація Бреварда Чайлдза Книга Виходу: критичний богословський коментар (1974) стала новою важливою платформою для коментування Книги Виходу з огляду на масштабність цього задуму. Чайлдз, зосередивши увагу на остаточній формі тексту, наполягав, що така остаточна форма є чимось більшим, аніж сумою її різноманітних складників. Його праця є справжньою історією інтерпретації тексту, охоплюючи авторів НЗ, а також християнських і єврейських екзегетів. Чайлдз заохочує читачів розважати над Книгою Виходу як над Святим Письмом у контексті християнського канону.

Потрібно згадати ще дві праці про Книгу Виходу. Перша – це коментар до Книги Виходу (1991), який написав Наум Сарна і який видала Єврейська Видавнича Спілка. (Попередня праця цього автора Дослідження Виходу (1986) також є значним дослідженням.) Те, як Сарна володіє текстом та історією екзегези, є гідним визнання. Центральним у його книзі є релігійне значення тексту. У своїй праці Теологія в Книзі Виходу. Біблійна теологія у формі коментаря Доналд Е. Ґован розвинув новий підхід. Як зазначено в підзаголовку, ця праця ставить лишень одне запитання про біблійний текст: що ця Книга каже про Бога? Це – доволі провокативна праця, яка оцінює Святе Письмо і традиції в контексті сучасних потреб.

Богослов’я визволення

Історія про Вихід має вплив і до сьогодні, особливо в Південній Америці – в осередку богослов’я визволення. Для богословів визволення головним завданням є перечитати текст у новому насвітленні, а саме в контексті експлуатації, яка є великою частиною історії Південної Америки. На їхню думку, стародавня історія про неволю ізраїльтян і про їхнє подальше визволення зараз як ніколи на часі. Вона показує, що визволення є процесом, а не здобутим результатом. Це – безперервний інтерес людини до того, щоби розкривати маніпуляції інших і пропонувати засоби справжньої трансформації людини.

До богословів визволення, котрі підходять до біблійного тексту з різних позицій, належать Паулу Фрейре (Педагогіка пригноблених, 1970), X. Северино Кроато (Вихід: герменевтика свободи, 1981) та Джордж В. Пікслі (Про Книгу Виходу з погляду визволення, 1987). Для цих та інших богословів визволення історія Виходу підкреслює потребу в появі щоразу нових пророків на кшталт Мойсея. Вона вказує на завдання таких пророків – повідомляти людей про справжнє зло, яке вони розпізнають. Таким чином, ці пророки повинні артикулювати відсутність справжньої свободи, яку сучасне суспільство так щиро підтримує. Щоразу з’являються нові фараони, і їхні претензії на божественність слід демаскувати. Водночас ці пророки мають промовляти слова надії. Вони покликані не лише вивести свій народ із цегелень, а і спонукати його до віри в можливість радикально змінити своє існування, коли страждання вважатимуть злом, а надія буде досяжною. Таким чином, Мойсей виходить за межі XIII ст. до Р. Хр., щоби Боже слово могло щоразу по-новому впливати на людські уми.

Феміністичні підходи

Книга Виходу не залишилася поза увагою феміністичних богословів і екзегетів. У 1983 р. Джо Шерил Екзум написала статтю про роль жінок у Вих. 1:8-2:10. Авторка переконливо продемонструвала, що роль усіх цих жінок у перебігу розповіді є центральною. Слухаючись голосу сумління, а не наказів фараона, жінки вчиняють акт громадянської непокори й у такий спосіб рятують життя майбутнього визволителя Ізраїля. Якби не співчуття і не відвага цих жінок, Виходу могло би ніколи не бути.

У 1987 р. Рита Дж. Бернз опублікувала докторську дисертацію на тему Чи справді Бог говорив до людей лише через Мойсея? Вона вказує, що сім текстів СЗ, в яких Маріям, сестру Мойсея, згадують на ім’я, свідчать про її провідну роль у спільноті під час перебування в пустині. У Вих. 15:1-21 саме Маріям, а не Мойсей першою в пісні й у танці тлумачить релігійний аспект події Виходу. У статті 1989 р. Філіс Трайбл розвинула цей підхід, назвавши свою працю Вивести Маріям з тіні.

Потрібно згадати ще дві праці. У 1992 р. Дрора Сетель написала статтю про Книгу Виходу для Жіночого біблійного коментаря (за редакцією Керол А. Ньюсом і Шерон Г. Риндж). Авторка майстерно показала значущість жінок у тексті, не зважаючи на малу кількість історій, в яких висвітлено роль жінки. У 1993 р. за редакцією Аталії Бренер вийшла праця Феміністичний путівник від Книги Виходу до Книги Второзаконня. Не стане несподіванкою те, що статті про Маріям становлять левову частку цієї актуальної публікації.

Попередній запис

Історія сприйняття

Одним зі способів розглянути історію інтерпретації Книги Виходу є повністю сконцентруватися на центральному людському персонажі в цій книзі – на ... Читати далі

Наступний запис

1:1-22 – Утиски Божого народу в Єгипті

1:1-13:16: Ізраїль в Єгипті Перша частина Книги Виходу розповідає про передумови виходу з Єгипту. Останній редактор цієї книги (він працював, ... Читати далі