1:1-22 – Утиски Божого народу в Єгипті

1:1-13:16: Ізраїль в Єгипті

Перша частина Книги Виходу розповідає про передумови виходу з Єгипту. Останній редактор цієї книги (він працював, мабуть, близько 400 року до Р. Хр.) об’єднав основні джерела (J, Е, Р) а також, очевидно, деякі незалежні традиції. Намагаючись дотримуватися цих джерел і традицій, редактор вирішив не згладжувати численних повторів та невідповідностей. Незважаючи на це, плин розповіди все-таки збережено.

У цій частині роботи останній редактор прагне знайти відповіді на такі запитання: Що спричинило страждання, через які пройшли ізраїльтяни в Єгипті? Якими є повноваження провідника – Мойсея? Як цей провідник реагує на Боже покликання? Як цей провідник намагається вести справи з фараоном? Що є справжнім каталізатором, який провокує Вихід? Як народ Ізраїля повинен ушановувати цю подію?

1:1-7 Зростання народу Ізраїля

Тло цього вступу – Бут. 46:1-4. Тут підсумовано минуле через звернення до патріярхів Ісака та Якова (Ізраїля). Тут також згадано синів Якова та їхні сім’ї, що жили як особливі гості в найбільш урожайній частині Єгипту (Бут. 45:17-20). Цей фрагмент також передбачає майбутнє: Ізраїль стане в Єгипті великим народом, а Бог Ізраїля виведе його з неволі. Водночас цей фрагмент створює напруження і формулює одну проблему, а саме: що трапиться з народом Божим, коли він покине Єгипет? Або загальніше: як така мала група людей може стати великим народом?

Автором цього фрагмента є Р. Родоводи та переліки – улюблений прийом цього автора (пор. Бут. 5:1-32; 10:10-26). Що більше, мова вірша 7 є характерною для словника Р («плодилися», «розмножувались», «наповнився ними той край»). Це – виконання наказу в Бут. 1:28: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю…» На тлі вигнання Р задумував цей фрагмент для того, щоби додати надії та наснаги пригніченому Божому народові. Цей народ схильний до спокуси применшувати вартість Обіцяної Землі й не повертатися з вигнання (пор. Чис. 14:1-3,5-10,26-38). Завдяки своєму сучасному розташуванню в тексті цей фрагмент пояснює, як маленька група стала такою чисельною.

1:8-14 – Утиск Божого народу

Цю частину писали J (в. 8-12) і Р (в. 13-14). Р досить прямолінійно викладає наслідки того, що народ Ізраїля розплодився, а саме те, що його було перетворено на робочу силу для будівництва. Якщо така політика і є логічною для автократичної Єгипетської держави (пор. Бут. 47:13-26), то вона є прямо протилежною до волелюбних традицій Ізраїля. А от J не обмежується простим реєструванням звичайного ставлення єгиптян до Ізраїля. Він наголошує на тій загрозі, якою став народ Ізраїля, і на протилежних результатах єгипетських репресій супроти ізраїльтян.

Ягвіст зазначає, як змінилася політика єгипетського уряду. Коли з’явився новий фараон (його імени біблійна історія не згадує), до плідного народу Ізраїля почали ставитись інакше. Тому неволю безпосередньо пов’язано з політичною загрозою, яку становить такий чисельний народ. Тут постає закономірне запитання: чи справді рабська праця покликана зменшити чисельність ізраїльтян? З певною іронією J каже про те, що єгипетський план виявився контрпродуктивним. Замість зменшити чисельність народу ця політика спонукала ізраїльтян до подальшого зростання.

1:15-22 – Нищення Божого народу

Автором цього дублета (дублет – це повторення приблизно одного й того самого змісту в дещо іншій формі) зазвичай вважають Е. Автор надає перевагу слову «Бог», на відміну від J із його «Ягве» (YHWH), а також називає правителя «єгипетський цар», тоді як J називає його «фараон». Тут Божий народ прагнуть перемогти не з допомогою неволі (рабської праці на будівництві), а шляхом знищення (вбивання хлопчиків). Знищення видавалося ліпшим способом контролювати кількість населення, ніж примусова праця, проте зрештою це мало протилежні до очікуваних політичні наслідки. Правителі зазвичай не переймаються вичерпуванням запасу робочої сили та загрозою зриву завершення програм будівництва через зменшення ресурсів трудівників. У цій популярній літературі з’являється чудове тло для вирішення цієї трагічної ситуації. Останній редактор у наступній главі з’єднає розповідь Е із історією J про народження героя.

Ця сцена є добре вибудуваною одиницею, яка протиставляє анонімного єгипетського царя двом повитухам, чиї імена – Шіфра та Пуа. Початок і кінець цієї сцени (в. 16,22) зображають царя та його поплічників як носіїв смерти, тоді як центральна частина цієї сцени (в. 17б і 18) показує єврейських повитух як посередниць життя. У центрі з’являється вирішальна риса, яка є причиною громадянської непокори жінок, а саме страх Божий. Цей страх є глибокою повагою до Божої особи, й він передбачає покірність Божій волі. Тут потрібно зазначити, що громадянська непокора жінок (вони не мають ані найменшої можливости перехитрувати підступного царя), не залишилася без винагороди. Народ не лише і далі множиться та сильнішає (в. 20) – Бог також дає гарне потомство повитухам (в. 21). Контекст звільнення, без сумніву, охоплює й відважні вчинки жінок.

Попередній запис

Історія сприйняття (закінчення)

Сучасні критично-літературні підходи Ренесанс і Реформація поступово спонукали до дедалі більшого зацікавлення буквальним значенням тексту Біблії. У середині XVIII ст. ... Читати далі

Наступний запис

2:1-25 – Народження Мойсея, його втеча

2:1-10 – Народження героя Є природне бажання знати щось про народження та дитинство героя. Люди намагаються віднайти незвичайні знаки, які ... Читати далі