Канонічна інтертекстуальність – Новий Заповіт

Інтерпретатори діянь Ісуса та Його слова, звісно ж, зверталися до СЗ як до джерела натхнення, коли мали за мету пояснити значення Його слів у певних контекстах своїх спільнот. Велика кількість відсилань до події Виходу в НЗ свідчить і про центральність цієї книги Біблії, і про її тривалий вплив. Використовуючи цю старозавітну книгу, інтерпретатори діянь Ісуса та Його слова збагачували розуміння головних подій в історії Ізраїля новими елементами.

Синоптичні Євангелія загалом

Ідентифікуючи Івана Христителя як «Голос того, хто кличе: У пустині» (Мт. 3:3; Мр. 1:3; Лк. 3:4), Матвій, Марко та Лука розширюють той масштаб, в якому Девтеро-Ісая використовує тему Виходу (див. Іс. 40:3). Як попередник Ісуса Христитель з’являється в пустелі й оголошує Його прихід. Така адаптація нового Виходу передбачає новий етап спілкування Бога з людством і пропонує запровадити унікальний спосіб звільнення/визволення.

У полеміці Ісуса зі садукеями про воскресення (Мт. 22:23-33; Мр. 12:18-27; Лк. 20:27-40) синоптичні Євангелія показують, як Ісус згадує про епізод із палаючим кущем. Аби показати, що воскресення передбачає новий спосіб життя, який виключає подружжя, Ісус цитує Вих. 3:6. Тому що Бог є Богом Авраама, Ісака та Якова, він Бог живих, а не мертвих.

Те, як Ісус годує понад п’ять тисяч людей (Мт. 14:13-21; Мр. 6:34-44; Лк. 9:10-17), нагадує нам про те, як народ Ізраїлю було нагодовано манною в пустині (проте пор. також 2 Цар. 4:42-44). У часи Христа очікували, що чудеса Виходу буде повторено в месіянську еру. Водночас епізод із нагадуванням сили народу провіщає і Євхаристію й Таємну Вечерю в царстві Отця (див. Мт. 8:11; 26:29).

Тому що всі три синоптичні Євангелія зображають Таємну Вечерю як споживання їжі перед Пасхою, виглядає так, що вони тлумачать смерть Ісуса, спираючись на події Виходу. А далі, подібно як Пасха є нагадуванням про звільнення Ізраїля з єгипетського поневолення, смерть Ісуса є Пасхою, яка приносить звільнення цілому людству. Ісусові слова над чашею під час Таємної Вечері (Мт. 26:28; Мр. 14:24: «Це кров Моя Нового Заповіту»; Лк. 22:20: «Оця чаша Новий Заповіт у Моїй крові», нагадують про укладення союзу на горі Сінай, коли Мойсей покропив ізраїльтян кров’ю жертовних тварин, кажучи: «Оце кров заповіту, що Господь уклав із вами…» (Вих. 24:8) Таким чином, цей Ісусів жест пробуджує схожі значення нового звільнення та нового союзу. (Про Ісуса та Десять заповідей пор. Мт. 15:4; 19:18-19; Мр. 7:10; 10:19; Лк. 18:20.)

Євангеліє від Матвія

У розповіді про Ісусове дитинство Матвій описував, як Ірод загрожував життю Ісуса – так само, як фараон загрожував життю Мойсея. У Мт. 2:20 ангел сказав Йосипові повернутися в Ізраїльську землю, зазначивши, що ті, хто чигав на життя дитятка, померли. Ця фраза є очевидним запозиченням із Вих. 4:19, де Бог каже Мойсеєві повернутися до Єгипту. Фраза Матвія в 2:13 про бажання Ірода вбити Ісуса нагадує Вих. 2:15, де фараон хоче вбити Мойсея. Запозичення Матвія від Осїї 11:1 («Із Єгипту покликав Я Сина Свого», Мт. 2:15) показує, що Ісус наново переживає Вихід народу Ізраїля.

Сходження Ісуса на гору в розповіді про Нагірну проповідь (Мт. 5:1) зображає Ісуса як нового Мойсея, який зараз показує остаточне Боже об’явлення (пор. Мт. 4:2 та Вих. 34:28). У кожному епізоді в Мт. 5:21-48 антитези відображають те, як інтерпретує Мойсеїв закон Ісус. Три з цих антитез приймають Мойсеїв закон, але розширюють або поглиблюють його (в. 21-22,27-28,43-44), а три інші повністю відкидають Мойсеїв закон (в. 31-32,33-37,38-39). Мораль, яку розтлумачує в Матвія Ісус, виходить за межі тієї морали, яку проповідував Мойсей.

Євангеліє від Луки та Дії апостолів

У розповіді про преображення Лука описує, як Мойсей та Ілля говорять із Ісусом про Його exodos, або відхід (Лк. 9:30-31). Одні біблісти інтерпретують цей текст, маючи на увазі смерть Ісуса, інші – в’їзд Христа до Єрусалима, де кульмінацією стануть Його страсті, смерть, воскресення та вознесення. Якщо правильним є цей другий погляд, то Лука розуміє подорож Ісуса в той самий спосіб, що й вихід Ізраїля з Єгипту. В обох випадках це є питання звільнення. У Діях апостолів Лука пише про те, як Степан виголошує довгу промову, в якій особливої уваги надає діям Бога щодо Мойсея та Ізраїля (Дії 7:17-41,44). У той час, коли Церква пориває зі своїми юдейськими коренями, метою Луки є продемонструвати типовий для Ізраїля непослух, що відкидає пророків, як-от Мойсея. (Для короткого підсумку подій Виходу пор. проповідь Павла в Антіохії Пісідійській у Дії 13:17-18.)

Євангеліє від Івана

На початку свого Євангелія Іван пише, що Іван Христитель звертається до Ісуса як до Агнця Божого, котрий забирає гріхи світу (Ів. 1:29). Хоча Іван Христитель міг уявляти собі Ісуса як переможного Агнця, котрий долає зло наприкінці часів, автор Євангелія від Івана міг думати про Ісуса, бодай частково, як про Агнця християнської Пасхи, чия смерть звільняє від гріхів світу так, як кров жертовних тварин під час Пасхи перед Виходом звільнила ізраїльтян від ангела-губителя (Вих. 12:7,13,23). Такий розвиток подій гармоніює з хронологією четвертого Євангелія. На відміну від синоптичних Євангелій, Іван дає зрозуміти, що Ісусова смерть настала в навечір’я Пасхи, тобто в той самий час, коли в Храмі вбивали ягнят для Пасхи (Ів. 19:14). Іван пише, що, коли Ісус помер, вояки не перебили Йому голінок (Ів. 19:33). Це є виконанням настанови з Вих. 12:46 про те, що не можна ламати костей пасхальній тварині.

Як і автори синоптичних Євангелій. Іван описує сцену нагадування п’ятьох тисяч людей (Ів. 6:1-15). На відміну від синоптичних Євангелій, у Івана немає згадки про встановлення таїнства Євхаристії під час Таємної Вечері. Натомість в Івана після того, як Ісус нагодував понад п’ять тисяч людей, натовп починає вимагати знаку (Ів. 6:25-34), а далі точиться розмова про хліб життя (Ів. 6:35-58). Євреї пригадують про подію Виходу та про манну в пустині (Ів. 6:31). Ісус їм відповідає, що (згідно з Вих. 16:6-15) не Мойсей дав хліб із неба (Ів. 6:32). Хліб із неба дав Отець Ісуса. В Ів. 6:35 Ісус урочисто проголошує: «Я – хліб життя». Життєдайний хліб, який зійшов із неба, – це Ісусове об’явлення (Ів. 6:35-50), але й сам Ісус також є хлібом, який зійшов із неба (євхаристійний вимір цих слів – в Ів. 6:51-58).

Важливим є також те, що Ісус у Івана вживає фразу, яка має очевидний зв’язок із Книгою Виходу. В Ів. 6:35 Ісус використовує одну з «Я є…»-формул (пор. також Ів. 8:12; 10:7; 11:25). На цю фразу надихнула її грецька форма у Вих. 3:14, де Ягве промовляє своє ім’я Мойсеєві. Використання цієї фрази в Івана, таким чином, ставить Ісуса на один рівень із Богом.

Послання Павла

У своїх посланнях Павло використовує мотив Виходу різноманітними способами. В 1Кор. 5:7 Павло об’єднує свято опрісноків і Пасху. Павло наголошує на новизні першого і далі тлумачить смерть Ісуса як справжнє торжество Пасхи, що несе в собі життя. Життя спільноти коринтян повинно відображати ці новизну та повноту. У тому самому посланні (1Кор. 10:1-13) Павло описує привілеї народу Ізраїля, коли той поневірявся в пустині, та відразу ж указує, щоб цими привілеями не зловживати. У 2Кор. 3:7,12-14 Павло каже про обмеження Мойсеєвого закону, згадуючи про блиск слави, який відбився на обличчі Мойсея (Вих. 34:29-35). Павло переконує, що ізраїльтяни Мойсеєвих часів і євреї його часу схожі в тому, що вони не визнають минущости Мойсеєвої слави. Покрівець, який закривав обличчя Мойсея, і далі закриває його обличчя коли в синагозі читають книги Мойсея. У тому самому посланні (8:15) Павло цитує, як збирали манну у Вих. 16:18, аби показати певні міри рівности, яких треба було дотримуватися, несучи свою власну частку збору для вбогих Єрусалима. Урешті-решт, у Посланні до римлян Павло детально описує принцип Божого вибору щодо євреїв. У Рим. 9:15 він цитує Вих. 33:19, показуючи, що дар віри пов’язаний із Божим милосердям. У Рим. 9:17 він цитує Вих. 9:16, показуючи, що вибір Мойсея відкриває Боже милосердя, а покарання фараона вказує на Божу суворість.

У Рим. 7 і в Гал. 4 Павло розважає над значно ширшою темою – темою єврейського закону та виправдання через закон віри, а не через закон діл. Визнаючи позитивні виміри єврейського закону, Павло далі зазначає, що стати праведним перед Богом можна лише завдяки силі Божого милосердя, яке походить від Ісуса Христа. У Гал. 4 Павло проводить аналогію між Аґар і Сінаєм, прирівнюючи союз, укладений на горі Сінай, і Мойсеїв закон до рабства.

Послання до євреїв

На думку автора цієї книги, жертва Ісуса замінила старий союз, а зокрема культ, пов’язаний із цим союзом. Запозичуючи опис жертовника з Вих. 25-26, автор повчає, що недопущення людей до «святая святих» жертовника означало, що вони не могли відчувати Божої присутности (Євр. 9:7-10). Але Христос як архиєрей увійшов до справжнього жертовника на небесах через Свою жертовну смерть і в такий спосіб отримав вічне відпущення гріхів (Євр. 9:11-14). Автор також каже про кров тварин на жертовнику у Вих. 24:3-8 і – на противагу їй – про жертву Христа, яка не підлягає повторенню.

У Євр. 11:24-28 автор роздумує про те, як Мойсей покинув Єгипет у Вих. 2:11-15. Як і Месія, Мойсей вирішує розділити страждання свого народу. У Євр. 12:18-21 автор описує вражаючу теофанію на горі Сінай, аби протиставити її союзу в Христі, Який наближає до Бога і робить кожного Божою дитиною та членом священного народу, що має своїм посередником не Мойсея, а Ісуса (Євр. 12:22-29).

Перше послання Петра й Об’явлення Івана Богослова

Автор Першого послання Петра цитує Вих. 19:6: «Але ви – вибраний рід, священство царське, народ святий…» (1Пет. 2:9). Для цього автора привілеї стародавнього Ізраїля найбільше стосуються християн. Вони як вибраний рід стали Божим вибором. Як царське священство вони продовжують священицькі функції життя Ісуса, кульмінацією якого є Його страсті, смерть і воскресення. Як святий народ їх в унікальний спосіб оберігає Бог.

У двох місцях (Об. 1:6; 5:10) автор використовує Вих. 19:6 і вказує, що всі, хто слухає та дотримується Слова Божого, є «царями, священиками». Згідно з Об. 15:3, мученики, котрі уникнули поневолення сатани, співають Пісню Мойсея (Вих. 15:1-21). Таким чином, з’являється паралель між сатанинським поневоленням і поневоленням в єгипетського фараона. Сім чаш в Об. 16:1-21 спричиняють низку бід на кшталт кар в Єгипті (Вих. 7:14-11:10). Друга чаша, яка перетворила море на кров, викликає спогад про першу кару, яку було наслано на єгиптян (Вих. 7:14-24). Урешті-решт, слова «народ Його/їхній Бог (Сам Бог з ними)» (Об. 21:3) нагадує нам формулу союзу у Вих. 6:7.

Попередній запис

Канонічна інтертекстуальність – Старий Заповіт

Тому що Вихід є центральною подією в стосунках Ізраїля з Богом, ледве чи буде несподіванкою те, що Книга Виходу має ... Читати далі

Наступний запис

Історія сприйняття

Одним зі способів розглянути історію інтерпретації Книги Виходу є повністю сконцентруватися на центральному людському персонажі в цій книзі – на ... Читати далі