Бог чекає від нас, що на усі ситуації, зокрема найважчі, ми дивитимемося очима віри. У притчі про таланти Ісус застерігає нас, аби ми не замикалися в собі від Божого пізнавання, що йде з віри, аби не були ліниві, користуючись усім тим, чим нас Господь безперервно обдаровує. Пан, залишивши одному зі слуг десять талантів, другому – п’ять, третьому – один, велів їм працювати, дав їм шанс. Слово «талант», яке в часи Ісуса означало певну суму грошей, тепер означає радше інтелектуальну цінність. Говоримо: «талановитий музикант, талановитий математик». Втім, суть притчі про таланти значно глибша. Євангельське мислення ніби на 180 градусів повертає наше світське, суто людське уявлення. Те саме стосується й притчі про таланти. Талант – це дар і певний матеріял, а водночас шанс. Христос, наділяючи тебе талантом, обдаровує тебе й сподівається, що ти належно його використаєш. Якщо Він дав тобі певні здібності, то Йому не байдуже, що ти з ними зробиш. Якщо ти не маєш таких здібностей – це теж талант. Талантом є не тільки одержання чогось, а і його брак. З погляду віри, наприклад, талантом є здоров’я, яке маєш, але й хвороба – це теж талант. Ісус кожного разу запитує тебе: що ти зробиш із цим талантом? Бо змарнувати можна як здоров’я, так і – ще більшою мірою – його брак. Але ж усе є даром, талант – це дар. Господь невпинно обдаровує тебе. Талантом є, наприклад, твоє невміння молитися, хоча ти вважаєш це нещастям. Має значення лише те, що ти чиниш із цим невмінням молитися. Може, ти закопав свій талант і говориш собі: “Ну, то вже не молитимуся”. Але ж з цього можна так багато викресати; невміння молитися має поглибити в тобі спрагу Бога і таким чином стати засобом твого освячення. Так буває і зі сімейними проблемами, коли в родині чвари – це теж твій талант і даний Господом шанс. Що зробиш із ним? Якщо впадеш у відчай і знеохотишся, то закопаєш його в землю. Людина віри не може не помічати глибокого сенсу власного досвіду, причому вже сам пошук сенсу є певним використанням свого таланту. Якщо переживаєш страх, наприклад, боїшся страждань чи смерти – це теж твій шанс. Свята Тереза від Дитяти Ісуса мала велику огиду до павуків. Згадувала, як пересилювала себе, вимітаючи павутину з ніші під сходами. Це дуже допомагало їй на шляху до Господа, їй було даровано талант, який вона обернула на користь.
Якщо певні ситуації вимагають від тебе напруження, це означає, що в них прихований, ніби присипаний золою діямант, якийсь твій талант. Що ти зробиш із ним, як використаєш? Адже все має служити твоєму освяченню. У цьому значенні все є благодаттю. Страждання, яке пригнічує тебе, або різні несприятливі обставини – це цілий комплекс талантів. Проте ми часто живемо, як сліпі або як малі діти, що багато чого не розуміють. Лише коли ми станемо перед Богом, то все побачимо й усвідомимо. Пізнаємо те море талантів, в яке Він нас занурив.
Таланти поділяються на менш цінні і більш цінні. Якщо тобі щось вдалося, вийшло – це, безперечно, талант, але коли тобі не щастить – це найцінніший дар. Невдачі – безцінні скарби, подаровані тобі в житті, саме невдачі. Господь колись запитає в тебе, так як той господар у Євангелії, який повернувся з подорожі й зажадав звіту від своїх слуг: як ти використав свої життєві поразки, які Він дарував тобі як шанс, як талант. Иноді їх так багато у твоєму житті – чи ти використовуєш їх?
Притча про таланти – це євангельський заклик до навернення. Ти маєш по-іншому подивитися на своє життя, подивитися на нього очима віри. Тільки тоді зауважиш, що Бог постійно обдаровує тебе, помітиш, що все твоє життя є ніби сукупністю прихованих шансів для невпинної внутрішньої переміни. Зрозумієш, що благодаттю є все. Даруючи тобі «важку» благодать, Бог іноді ніби втискує Свій дар до твоїх рук, а ти боронишся, не хочеш його взяти. Тим часом «важкі» благодаті – це найцінніші таланти у твоєму житті. Иноді їх так багато, тому що Господь хоче, аби ти мав що обертати на користь.
Віра – це бачити світ очима Бога, а Господь Бог цілком інакше дивиться на твоє життя. Коли ти віруєш, то дивишся на своє життя, на кожен свій день ніби очима Ісуса. Тільки тоді помітиш, що завжди маєш шанс навернутися й освятитися. Тоді станеш розуміти страждання, яке з погляду віри є хрестом, тобто чимось, що тебе внутрішньо змінює, – відповідно до того, наскільки його приймаєш. Коли зумієш побачити у своїх важких переживаннях хрест, а з ним і шанс до переміни, тоді вони й справді стануть для тебе даром. Якби ти помічав ті незліченні таланти, які Господь постійно тобі дарує, то ніколи не сумував би. Тоді й такі таланти, як хвороба, конфлікти, невдачі викликали б у твоєму серці радість, що Бог дарує тобі щось таке безцінне і так сильно тобі довіряє. Він вірить, що ти не закопаєш і не відкинеш Його дарів. Він сподівається на твою віру, оскільки тільки у світлі віри зможеш пізнати подаровані тобі таланти. Талантом є усе, що ти досі зрозумів і запам’ятав, але талантом є теж слабка пам’ять, й те, що так багато ти забуваєш, бо це все несе благодать, й у цьому значенні усе є благодаттю.
Тільки віруюча людина може бути вдячною за все. Ця вдячність виявлятиметься радістю на твоєму обличчі, радістю, тому що все є талантом, який потрібно обернути на добро. Ці роздуми про таланти відсилають нас до вчення апостола Павла й відомої тези святого Августина: «Тим, хто любить Бога, все служить на добро, навіть гріх». Отже, навіть падіння, тобто велика невдача, яка одночасно ранить Ісуса, може стати шансом; у ньому теж криється якийсь даний тобі талант, яким ти можеш скористатися. Треба тільки твоєї віри, твого навернення до цієї віри, аби ти міг дивитися очима Ісуса. Він, дивлячись на твоє життя, – може, сповнене невдач, проблем, конфліктів, нездійсненних намірів, зовнішніх і внутрішніх труднощів – ніколи не сумує. Він дивиться з радістю, бо сподівається, що усе це дасть плоди, що ти скористаєшся з того, що будеш радісний і вдячний за все, чим Він тебе обдаровує. «Ти зазнала сьогодні багато страждань», – сказала Мати Агнесса до важко хворої Терези від Дитятка Ісуса. “Так, – відповіла хвора, – але я їх люблю… Люблю усе, що дає мені Господь!”»
Так само сприймала своє життя свята Бернадетта, «Завіт» якої є красномовним свідченням вдячности за дари і здатність їх побачити:
*
«За злидні, в яких жили мама й татусь, за те, що нам нічого не вдавалося, за банкрутство млина, за те, що мусила пильнувати дітей, стерегти овець, город, за постійну втому… дякую Тобі, Ісусе.
Дякую Тобі, Боже мій, за прокурора й комісара, за жандармів, за жорсткі слова о. Пейрамаля…
За дні, коли Ти приходила, Маріє, і за ті, коли Ти не прийшла, – я не зможу Тобі віддячити, хіба що в раю. Але й за отриманого ляпаса, за глузування, за образи, за тих, хто вважав мене несповна розуму, за тих, хто звинувачував мене в обмані, за тих, хто звинувачував мене в корисливості… дякую Тобі, Богородице.
За ортографію, якої я ніколи не навчилася, за пам’ять, якої в мене ніколи не було, за моє невігластво, за мою глупоту дякую Тобі.
Дякую Тобі, бо якби на землі було дитя темніше і тупіше, Ти вибрала б його…
За те, що моя мама вмерла далеко від мене, за біль, який я відчула, коли мій батько, замість того, щоб обняти свою маленьку Бернадетту, звернувся до мене “сестро Маріє Бернардо”… дякую Тобі, Ісусе.
Дякую Тобі за те серце, яке Ти мені дав, таке ніжне і вразливе, і яке Ти переповнив гіркотою…
За те, що мати Йосипа сповістила, що я нездатна ні до чого, дякую… за глузування матінки наставниці, її твердий голос, її несправедливість, її іронію, і за хліб приниження… дякую.
За те, що була такою, що мати Тереза могла сказати про мене: “Ніколи не дозволяйте їй забагато”…
Дякую за той привілей, що мені постійно вказували на мої вади, так що інші сестри говорили: “Яке щастя, що я не Бернадетта”.
Дякую за те, що була Бернадеттою, якій погрожували в’язницею, бо я бачила Тебе, Мати… цією Бернадеттою, такою нікчемною і миршавою, що бачачи її, люди говорили: “То це вона?”. Бернадеттою, яку оглядали, мов рідкісну тварину.
За це гідне жалю тіло, яке Ти мені дав і яке гниє… за цю хворобу, яка палить, мов вогонь та дим, за мої спорохнявілі кости, за піт і лихоманку, за тупий гострий біль… дякую Тобі, мій Боже.
І за цю душу, яку Ти дав мені, за пустелю внутрішньої сухости, за Твої ночі і Твої блискавиці, за Твоє мовчання і Твої громи, за все. За Тебе – і коли був присутній, і коли Тебе бракувало… дякую Тобі, Ісусе» (з “Fonti vive”, Caravate, вересень 1960).
