2) Чи є навколо мене люди, які цінують мої труди?
Якось я провів певний час у Центрі підготовки перекладачів імені Віклифа. Він розташований у Таксоні в пустелі Арізони. Я і там здійснював пробіжки. Втім, робити це доводилося із самого рання, поки не палило сонце. Щоб не наступити на змію або скорпіона, доводилося пильно стежити за дорогою. Одного разу уранці, відбігши на дві милі від бази, я побачив шикарні будівлі однієї зі знаменитих клінік країни – спеціальної клініки для людей, що страждають на розлади травлення і надмірну вагу. Спочатку мені здалося, що я наткнувся на п’ятизірковий готель. Пацієнтами тут були кінозірки і спортсмени. На території клініки знаходився плавальний басейн, біговий трек, баскетбольний майданчик, тенісні корти, кінна стежка, тінисті поляни для пікніків. Сучасні скляні будівлі сяяли на сонці.
Я не міг утриматися і почав порівнювати Центр перекладачів з розкішною клінікою. Будівлі Центру функціональні, позбавлені якихось архітектурних прикрас, зведені з бетонних блоків. Багато його працівників живуть у пересувних будиночках-трейлерах, розкиданих серед пагорбів. Мене уразило те, що контраст між двома комплексами яскраво ілюструє одну з особливостей служіння: світ завжди більше радіє матеріальним цінностям, а не духовним. Щоб позбутися зайвих жирових клітин, люди платять тисячі доларів і наполягають на тому, щоб лікування проходило в максимально комфортних умовах. А от ті, кого Ісус призвав вести боротьбу з гординею, пожадливістю, похіттю, насильством, заздрістю і несправедливістю, повинні до того ж ще і боротися за виживання.
У наступні декілька днів я побачив моральну перевагу перекладачів. І причиною тому була взаємна підтримка. Світу важливіше вилікувати тіло, а не душу. У місіонерів – своя система цінностей. Вони разом моляться, поклоняються Богові, вони з повагою ставляться один до одного, бо розуміють, наскільки благородне їх покликання.
Багатьом священикам бракує такої дружньої участі. Один з них розповідав мені:
– У мене таке відчуття, що ніхто не цінує мою працю. Церковна рада постійно прагне урізати витрати. Будь-яке прохання про додаткове фінансування закінчується неприємною розмовою. Хіба хтось шанує мою працю? Улюблене заняття парафіян – критикувати усе, що я роблю.
Побороти подібні відчуття служителі зможуть тільки разом. Дружня підтримка дорого коштує. Порівняйте дві повісті про в’єтнамську війну – «Кеч-22» і «Госпіталь». Перша з них написана Джозефом Хелером. У ній льотчик – шизофренік і параноїк – приходить до висновку, що весь світ обернувся проти нього, і впадає у відчай від абсурдності життя. Герої повісті «Госпіталь» стикаються зі схожими проблемами, але там, у горах Кореї, утворилася група диваків, які підтримували один одного. Коли вертольоти привозять у госпіталь поранених, лікарі і медсестри знизують плечима, трішечки глузують і беруться за інструменти.
Створити общину – групу людей, що підтримують один одного, – іноді достатньо для того, щоб служіння вижило в скрутних умовах. «Як би мені хотілося знати, скільки вошів тривожать моїх братів ночами», – казав Ігнатій Лойола, намагаючись показати, наскільки тісно пов’язані між собою члени ордену єзуїтів.
Час від часу хтось з парафіян виявляє ініціативу і намагається грошима допомогти служителям. У церкві ЛаСаль була заможна пара, яка надавала таку матеріальну підтримку. Якось вони пожертвували гроші, щоб церковні служителі влаштували собі справжнє новорічне свято. Було вирішено замовити обід у дорогому ресторані, а потім піти в театр. Мене як чоловіка одного із служителів теж запросили взяти участь в урочистостях. По обличчях цих людей було видно, як багато означав для них цей вечір. Їм рідко випадала можливість так відпочити. По усьому місту великі компанії влаштовували розкішні обіди для своїх співробітників. Але хіба церква могла собі дозволити влаштувати щось подібне для своїх вірних співробітників?
Моя дружина працювала з бідними жителями Чикаго. Страждання і несправедливість, з якими їй доводилося стикатися щодня, лягали на серце важким тягарем. Незабаром я зрозумів: влаштовувати Дженет перепочинок – моє завдання, моя справа – відвести її в театр або на концерт. Дружині було незручно через те, що я витрачав на неї такі гроші. Ніхто з її підопічних не міг би дозволити собі таких витрат. Але я знав: якщо вона постійно ковтатиме сльози, то незабаром втратить здатність допомагати людям. Я був для неї підтримкою, мені треба було піклуватися про її духовний стан, щоб вона не втратила сили.
3) Чи не плутаю я Бога з життям?
Цю фразу я почув від чоловіка на ім’я Дуглас. Я брав у нього інтерв’ю, коли писав книгу «Розчарування в Богу». Життя Дугласа було дуже схоже на життя Йова. Він прийняв важке рішення: служити в бідних районах міста. І тут його світ став розлітатися на друзки: його служіння втратило фінансування, дружина захворіла на рак, п’яний водій врізався в його машину – сам Дуглас і його дванадцятирічна дочка отримали важкі каліцтва. Незабаром дружина померла. Під час розмови я попросив Дугласа описати своє розчарування в Богу, але, на мій подив, він відповів, що нічого подібного не відчував.
«Дуже давно я відчув – зрозумів, переживши усі ці трагедії, – що не можна плутати Бога з життям. Я не стоїк. Я не менше інших засмучуюся через те, що сталося. Я здатен проклинати несправедливість життя, висловлювати свій гнів і гіркоту. Але я твердо вірю: Бог відчуває те ж саме, що і я: гнів і гіркоту. Я не звинувачую Його за те, що сталося. Я навчився дивитися поверх матеріального світу і бачити реалії духовні. Ми часто думаємо: Бог справедливий, значить, і в житті усе має бути справедливим. Але Бог – це не життя. Якщо наші стосунки з Богом не залежать від того, як складаються життєві обставини, то ми вистоїмо, навіть якщо життя стане рушитися на очах. Можна навчитися довіряти Богові, навіть якщо в житті стільки несправедливості».
Багато біблійних героїв – Авраам, Йосип, Давид, Ілля, Єремія, Даниїл – пройшли через випробування, подібно до Йова (і Дугласа). Для кожного з них на певному етапі життя складалося так, що Бог здавався мало не ворогом. Але кожен з них продовжував довіряти Богові, незважаючи на усі труднощі. При цьому віра їх з «віри за контрактом» (я йду за Богом, коли Він до мене добре ставиться) перетворилася на зв’язок з Богом, що здатен пережити будь-які випробування.
Я помітив, що люди, які перебувають у служінні, – частіше, ніж усі інші, – мають «віру за контрактом»: вони витрачають сили і час, працюючи для Бога, невже вони не заслуговують особливого ставлення з Його боку?
Моя дружина гнівається, якщо, забираючи машину із стоянки, вона знаходить на лобовому склі штрафний талон. Як можна? Адже вона купувала продукти для літніх людей або навідувала їх у лікарні! Сплачений час витік лише тому, що їй довелося витратити на Боже діло більше часу, ніж вона розраховувала. І яка нагорода? Штраф у 25 доларів і півдня очікування в суді!
Бад, один із «святих» нашого міського служіння, ледь не відрізав собі руку, показуючи добровольцям, як треба поводитися з електричною пилою. Він учив їх будувати будинки для бездомних. Яка богословська схема може пояснити такий перебіг подій?
Але я знову і знову згадую слова Дугласа: «Не плутайте Бога з життям». Коли мене починають долати сумніви, я відкриваю розділ 8 Послань до Римлян. Багато хто з нас знає вірш 28: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре». Але погляд перескакує на інший вірш цього ж розділу, де апостол запитує: «Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?» (8:35) Цим реченням апостол Павло підводить підсумок власному служінню. Усі описані труднощі він вже зазнав. Але у нього вистачило сил вірити, що Бог здатен виростити з його поневірянь благо.
Апостол Павло навчився дивитися поверх труднощів і бачити люблячого Бога, Який одного прекрасного дня виявиться переможцем. «Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8:38,39) – на такій торжествуючій ноті закінчується розділ. Подібна упевненість допомагає служителеві не втрачати орієнтири, навіть коли усе виходить не так, як хочеться.
