Одного разу я вирішив взяти участь у Чикагському марафоні. На той час я вже пробігав від двадцяти до двадцяти п’яти миль на тиждень, але із спортивних журналів я дізнався: щоб підготуватися до марафону, цю дистанцію доведеться збільшити удвічі. Я сприйняв пораду буквально – став пробігати в два рази більше. Мене порадувало, що тіло моє спокійно адаптувалося до збільшення навантаження. Легені витримували, серце справлялося, м’язи спочатку боліли, але потім теж пристосувалися. Усе б добре – коли б не моя кісточка!
Після декількох тижнів нового режиму тренувань шкіра навколо великого пальця лівої ноги стала надчутливою. Я насилу ходив – куди вже там пробігати по десять миль! Мені довелося на якийсь час припинити заняття, поки на нозі не утворився – шар за шаром – твердий мозоль.
Щось подібне відбувається із служителями. Жалісливі люди, покликані служити іншим, можуть несподівано відчути на собі абсолютно новий рівень стресового навантаження: друг захворів на СНІД, дружина подала на розлучення, у церкві почали ширитися чутки… І от вони раптом почувають себе абсолютно незахищеними. Раніше надчутливість була їх силою – тепер вона перетворилася на їх ворога. Шкіра на моїй нозі запалилася у відповідь на навантаження, я став калікою, поки не утворилися нові шари шкіри, жорсткий мозоль. Те ж відбувається із служителями. Біль, який раніше був джерелом духовного зростання, здатний раптом перетворитися на загрозу. Якщо проковтнути надто багато зліз, можна отруїтися сіллю.
У 1970-х роках на екрани вийшов фільм під назвою «Воскресіння», в якому розповідалося, як після автомобільної катастрофи головна героїня дивовижним чином набула дару зцілення. Вона в Бога не вірить і не може пояснити, що з нею сталося. «Дозвольте розповісти вам, що сталося, – каже вона натовпу страждальців. – Я бачу перед собою хвору поранену людину. Не запитуйте мене, як я це бачу. Я неначе сама захворюю, як би стаю тією людиною… Я не знаю, звідки береться ця сила, але вона звідкись приходить».
Героїня вирушає в Каліфорнійський інститут психології, де її хочуть обстежити учені. Викочують лікарняну каталку, на якій лежить молода жінка, хвора на церебральний параліч. Героїня підходить до спотвореного тіла жінки, зупиняється, а потім забирається на ліжко і лягає поряд з нею.
Минають хвилини – і раптом цілительку починає трясти. Обличчя її перетворюється на гримасу, ноги викручує всередину, руки стають жорсткими кліщами. Вона буквально переймає чужу хворобу на себе, витягуючи її з тіла хворої. Пацієнтка встає і йде. Її кінцівки розпрямилися. Цілительку на кріслі відвезли для обстеження.
У фільмі кар’єра цілительки обірвалася досить швидко. Переймати на себе чужий біль виявилося для неї непосильною ношею. Вона переїхала в маленьке містечко в пустелі Невада і стала працювати там на автозаправці. Відвідувачів було мало, і ніхто не знав про її чудодійну силу.
Як зробити, щоб поранені цілителі не перетворилися на смертельно поранених цілителів? Здатні ми присвятити себе чужому болю, не пошкодивши собі? Що робити, коли служителям потрібні додаткові захисні шари шкіри?
Декілька запитань
Зізнаюся: я не компетентний у подібних питаннях. Я лише в останню мить помічаю в собі ознаки втоми і абсолютно не умію з нею справлятися без допомоги дружини і декількох вірних друзів. Але я одружений на жінці, яка перебуває на передньому краю служіння, а тому знаю декілька принципів, які допомагають помітити симптоми розриву мозоля, що наближається. Я представлю їх у вигляді декількох питань, відповівши на які, ви самі визначите, чи не наражаєте себе на небезпеку.
1) Що мене більше хвилює – людський біль чи сама людина?
Хтось дав таке визначення медсестрам: «Тифозна Мері, перевдягнута Білосніжкою. У неї комплекс – допомагати іншим. Вона одержима боротьбою з болем, бо сама не любить болю. У результаті від неї більше шуму, ніж допомоги».
Я навчився розрізняти одну з ранніх ознак душевної втоми: відчуття величезної особистої відповідальності, начебто доля церкви, суспільства, усієї країни, та і всього світу лежала на моїх плечах.
Юджін Петерсон протиставляє Августина і Пелагія – двох богословів IV століття. Пелагій – людина міська, вихована, що вміє переконувати, загальний улюбленець. Августин у молодості – гуляка, в якого були дуже дивні стосунки з матір’ю і багато ворогів. Проте Августин в усьому відштовхувався від Божої благодаті і був абсолютно правий. Пелагій же вище ставив людські заслуги і був неправий. Августин пристрасно прагнув до пізнання Бога, Пелагій, не кваплячись, намагався Богові догодити. Августину відчайдушно потрібен був Бог, і він це знав. І ось Петерсон відмічає: у теорії християни частенько виявляються послідовниками вчення блаженного Августина, а на практиці – пелагіанами. Вони покладаються на свої жалюгідні зусилля – церковні ради, добрі справи. Вони одержимі чужими проблемами.
Але, коли служиш нужденним людям, іноді необхідно відчути певну відчуженість. Потрібен твердий мозоль, який став би захистом від чужого болю. Фредерік Бюхнер у книзі «Розкриваючи секрети» описує, як сам засвоїв цей урок:
«Любіть ближнього, як самого себе. Це частина великої заповіді. Можна сказати інакше: любіть себе, як свого ближнього. Любіть себе не як егоїсти, не як ласолюби. Любіть себе, як любили б друга. Піклуйтеся про себе, живіть себе, намагайтеся зрозуміти себе, утішайте себе, зміцнюйте себе. Служителі – люди, що за службовим обов’язком піклуються про інших, – дуже часто нехтують собою. У результаті вони стають у певному розумінні безпорадними каліками, такими ж, як ті, кого вони покликані опікати. І от вони вже стали даремними для оточення. Якщо ваша дочка бореться за життя, намагаючись вирватися з виру, ви не врятуєте її, кинувшись у цей же вир. Ви лише загинете разом з нею. Вам треба залишитися на твердій землі – ви зобов’язані зберегти цілковите самовладання, залишитися самим собою, залишитися сильним – і звідти, з берега, протягнути руку допомоги. «Не лізь у чужі справи» – це означає «Не лізь у чуже життя», адже кожна людина відповідає за себе сама. Але є в цієї фрази інший сенс: «Стеж за собою, своїм життям і здоров’ям». Це необхідно тобі самому і зрештою тим, кого ти любиш. Піклуйся про себе, щоб мати можливість потурбуватися про них. Серце, що кровоточить, нікому не допоможе, якщо помре від втрати крові».
А потім Бюхнер, який розповідає тут про свою дочку, додає: «Як легко писати такі слова. Але зовсім неможливо жити по-написаному!»
Дочку Бюхнера страждала від анорексії. Нарешті вона погодилася на лікування. Але в той період вона жила в трьох тисячах миль від батька. Бюхнер не міг виявитися поряд з нею, прожити за неї життя. Поряд з нею були інші люди – лікарі, сестри, соціальні працівники, навіть суддя, який виписав ордер на примусову госпіталізацію. «Ці люди не розривалися на частини, не переживали, не мучилися від любові, як я. Вони були реалістами, людьми рішучими, що чітко знають свою справу. Ним би ця думка і не спала, але вони любили мою дочку такою любов’ю, яка була схожа на Ісусову значно більше моєї».
Синдром «болючого самопожертвування» полягає в тому, що про чужий біль турбуєшся більше, ніж про саму людину. Його часом називають «комплексом спасителя». Іронія ж полягає в тому, що наш Спаситель був зовсім позбавлений подібного комплексу. Він відпливав на човні від людських натовпів, коли Йому треба було побути наодинці. Він прийняв дар, який іншим здався «викинутими на вітер грошима». Адже, як резонно зауважив Іуда, посудину з пахощами можна продати, а гроші пустити на боротьбу з убогістю.
Ісус зціляв кожного, хто просив Його про зцілення, але не кожного зустрічного. Він мав дивну, рідкісну здатність – дозволяв людям самим вибрати собі біль. Він викрив Іуду, але не спробував запобігти його зрадам. Він засудив фарисеїв, але не постарався переконати їх у Своїй правоті. Він однозначно відповів на питання багатого вельможі і дозволив йому піти. Марко навмисно додає дуже важливу деталь того випадку: «Ісус же поглянув на нього з любов’ю» (Мр. 10:21).
Коротше кажучи, Ісус шанує особисту свободу кожної людини, і це дивно. Він не намагався навернути весь світ або зцілити людей, ще не готових до зцілення. Нам, служителям, потрібен саме такий «комплекс спасителя», який мав Ісус.
Генрі Нувен жив серед місіонерів у Перу. Він дійшов висновку: два найзгубніші рушійні мотиви – це відчуття провини і бажання рятувати. «Відчуття провини, – відмічав він, – погане тим, що воно не покидає тебе, навіть коли ти робиш добрі справи. Корені провини дуже глибокі, до них не докопатися, здійснюючи добрі справи. З іншого боку, бажання рятувати людей від гріха, убогості, експлуатації не менш руйнівне: чим сильніше стараєшся, тим чіткіше розумієш власну слабкість. Дуже багато працелюбних людей стикалися з тим, що їх місіонерська діяльність убувала. Якщо вони покладалися тільки на відчутні результати свого служіння, то швидко втрачали відчуття власної значущості».
Нувен доходить до висновку: «Коли ми починаємо розуміти, що Бог простив нам гріхи, що тільки Бог рятує, ми набуваємо свободи в служінні і здатності до упокорювання». Адже найбільше Бог може зробити через тих, хто має упокорювання і вміє бути вдячним.
Так, надчутливість до болю може стати даром. Але якщо дозволити їй, як і будь-якому іншому дару, узяти над вами верх, вона вас знищить. Мене сильно турбує, коли помічники здаються більш хворими і потребуючими, ніж ті, кому вони намагаються допомогти. Поет Джон Донн сказав: «Чужі хрести – це не мій хрест».
