От парадокс: коли церква уникає служіння, що приносить біль і труднощі, вона сама починає страждати. Вона зупиняється у своєму розвитку, перестає зростати в зрілості.
На Таємній вечері Ісус показав нам модель служіння церкви. Учні говорили про організацію, про необхідність обрати головних, створити церковну ієрархію, працювати професійно. А Ісус тихо узяв рушник, таз з водою і став мити їм ноги. «Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив», – сказав Він (Івана 13:15). З часом я зрозумів: дух служіння – єдина ознака церкви, що виконує Божу волю.
Будівлі, майно, солідні бізнесмени в церковній раді – усе це полегшує роботу церкви. Але головне – зрозуміти, що це за робота. Я шукатиму таку церкву, в якій не бояться бути надчутливими до болю. Хтось відведе погляд від бездомних, похитає головою і піде далі своєю дорогою. А слуга скаже, що не можна відвертатися від болю, що бездомні несуть у собі відблиск Божого образу. Ми зобов’язані служити їм, як служив би Ісус, якби вони були Самим Ісусом.
Роздумуючи про стиль служіння Ісуса, Павло сказав: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі! Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба». (Фил. 2:5-7). Біблійна схема служіння припускає, що шлях до сили лежить через слабкість.
Павло і сам тричі благав Бога звільнити його від колючки в тілі. Ми можемо лише здогадуватися, що це була за колючка і як він молився. Можливо, так: «Господи, подумай тільки, наскільки більше я приніс би користі без колючки! Вона заважає мені служити Тобі. Я б багато що міг зробити, якби Ти позбавив мене колючки, повернув мені силу». Відповідь на молитву була негативною.
Чому Бог дозволив Павлу страждати? Апостол сам відповідає на це питання: «Щоб я через пребагато об’явлень не величався». Так відповів Бог. «Сила Моя здійснюється в немочі», – вторить йому апостол. Павло вистраждав правильну відповідь: «Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2Кор. 12:7-10).
На зборах «Анонімних Алкоголіків» я чув сумні історії про те, як люди вчилися жити зі своїми слабкостями. Для цього необхідно «дійти до межі власних можливостей», як часто вони кажуть. Алкоголіки розповідають про тяжкий процес, який проходить людина, перш ніж зізнається у своїй слабкості. Тільки позбувшись сил, розумієш, що можна жити сподіванням на Вищу Силу, тобто зовнішнє джерело. Є і легший шлях осягнути ті ж самі уроки – можна добровільно брати участь в одному з церковних служінь.
На прикладі власної дружини я побачив, як багато що дає людині таке служіння. Щодня вона вирушає на роботу. Цілі дні проводить серед людей, які рідко кажуть їй «дякую». Їй доводилося просити про підвищення зарплати, а це – соромно. Але я сміливо можу сказати: готовність відкритися для чужого болю дала їй не менше, ніж її підопічним. З усією об’єктивністю, яка дуже важко дається чоловікові, повідомляю: Дженет стала набагато сильніша, набула внутрішньої краси. Вона не отримує особливої нагороди за свою працю – нагороди у світському розумінні. Нагорода народжується в її душі.
Служителі дістають можливість навчитися співчуттю, упокорюванню, терпимості та іншим рисам, які ніколи не цінувалися і не цінуватимуться в діловому світі, але хіба можна забувати про ті нагороди, які дає нам Бог? Ці внутрішні риси дорогі Господові, вони дорожчі за гроші. Ісус в Євангеліях повторює: ми набуваємо життя, коли втрачаємо його. Що ж, краще втратити життя, служачи іншим.
Надчутливість до болю може бути даром, даром несподіваним. Сльози, від яких розривається серце, можуть виявитися живою водою, що допомагає душі стати угодною Богові.
