Зранений цілитель (закінчення)

4) На кого я працюю?

Якщо на це питання ви інстинктивно відповідаєте: «На священика, на церкву, на місію», то вам варто насторожитися. Служіння – це покликання, а тому справжній служитель – це людина, що звітує перед Тим, Хто призвав її.

Я вже писав, що наш Спаситель був начисто позбавлений «комплексу спасителя». От як Гельмут Тіліке описує Ісусове служіння:

«Які випробування випадали на Його долю, коли Він займався Своєю важкою, нервовою, безупинною роботою! Він бачить – бачить так, як ніхто інший не міг бачити, – наближення агонії вмираючого, страждання полоненого, докори сумління, несправедливість, страх, жах, озлоблення. Він бачить, чує і відчуває усе це Своїм серцем – серцем Спасителя… Чи не повинні відчуття ці заповнювати всяку хвилину Його життя, позбавити Його сну? Чи не повинен Він тут же кидатися на допомогу, проповідувати, планувати, як завоювати світ для Бога, і працювати, працювати, працювати пристрасно, безперервно, без втоми, поки що не пізно творити Божу працю? Саме так ми і уявляємо собі земне життя Сина Божого, якщо міркуємо як прості люди.

Але як же відрізнялося від цих уявлень життя Ісуса! Тягар всього світу лежав на Його плечах. Коринт і Ефес, Атени, цілі континенти з їх величезними потребами були близькі Його серцю. Страждання і гріх наповнювали кожен будинок, кожну вулицю, кожен особняк, кожну халупу. Бачив усе це тільки Син Божий. Тим, хто жив у волаючій убогості і нужді, була потрібна допомога лікаря, але в Ісуса вистачало часу і на те, щоб зупинитися і поговорити з конкретною людиною, з конкретною особою.

Він був слухняний Отцю у Своєму маленькому куточку світу – провінційному Назареті і Віфлеємі, а тому вписався у велику мозаїчну картину, яку створював Бог. Саме тому в Нього знаходився час для кожної конкретної людини, бо володар часу – Бог. З цієї ж причини від Нього виходить не тривога, а мир. Божа вірність вже обійняла всесвіт, немов веселка: Христу не треба було цю веселку зводити, Йому досить було пройти під нею (уривок з книги «Отець в очікуванні»).

Я побував у Калькутті – бідному місті Індії, де убогість і смерть є сусідами з нерозв’язними людськими проблемами. Саме там черниці з Ордену Матері Терези служать бідним і нещасним людям планети, чиї напівмертві тіла вони підбирають на брудних вулицях. Світ благоговіє перед відданістю сестер і результатами їх служіння, але дещо в їх служінні вражає мене ще більше: це їх спокій. Якби я займався такою величезною і безнадійною справою, я б невпинно слав листи жертводавцям, просив у них грошей, ковтав транквілізатори і шукав шляхи боротьби з наростаючою депресією. Але ці черниці не такі.

Їх спокій корениться в тому дійстві, яке відбувається щоранку перед початком їх роботи. О четвертій ранку, задовго до сходу сонця, сестри прокидаються, одягаються в бездоганно чисті білі сукні і йдуть у каплицю. Там вони разом моляться і співають. Перед зустріччю зі своїм першим «пацієнтом» вони занурюються в поклоніння Богові, у Божу любов.

Коли до них приїжджають гості, їх просять почати з молитви в каплиці. Сама Мати Тереза зустрічала кожного відвідувача словами: «Давайте раніше привітаємо хазяїна дому. Тут Ісус».

Я не бачу в черниць, які працюють у Будинку вмираючих і знедолених у Калькутті, анінайменшої паніки. На їх лицях – співчуття, але ніяк не відчай. Вони не засмучуються через те, що зробити не змогли. Вони не поспішають слати прохання соціальним службам. Вони працюють для Бога. З Нього починається їх день, з Ним він і закінчується. Усе, що відбувається вдень, – це приношення Богові. Бог, один тільки Бог надає значення кожному їх вчинку і є мірилом їх успіху.

Біл Лесли, пастор з церкви ЛаСаль, любив розповідати про старий ручний насос. Він казав, що іноді відчуває себе таким насосом. Кожен, хто приходить, вважає своїм обов’язком кілька разів енергійно качнути цей насос, від чого вода убуває. І от Біл вже відчуває, що видихається, – йому більше нічого дати людям. Він відчуває порожнечу і сушу.

Саме в такий період Біл на тиждень вирушив у відпустку. На відпочинку він поговорив з мудрою черницею – своїм духовним наставником. Він чекав від неї слів розради, похвали – ніби, який він чудовий, жертовний. Але вона відрізала: «Якщо вода в твоєму колодязі вичерпалася, є тільки один засіб – копати глибше». Саме тоді він і зрозумів: необхідно серйозніше ставитися до своїх духовних мандрів.

Читаючи про земне служіння Ісуса, я бачу лише один епізод, в якому помітно щось на кшталт духовної втоми Христа. Я говорю про сцену в саду Гефсиманському, коли Він лежав на землі і молився. Піт стікав з Його чола, немов краплі крові. Він молився відчайдушно – це дуже нетипово для Нього. Він «з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти», – говориться в Посланні до Євреїв (5:7). Але Ісус знав, що Йому не уникнути смерті! Ця упевненість росла в Ньому. Він був у відчаї. Не було тих, хто міг би Його підтримати, – вони спали. «Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?» – докоряв Він учням (Мт. 26:40).

Проте після молитви в саду Гефсиманському в Ньому сталися разючі зміни. Євангеліє показує нам зневіреного Ісуса. Він молиться. Після Гефсиманії ми бачимо зовсім іншу картину – Ісус здатен контролювати Себе куди краще, ніж Пилат або Ірод. Прочитайте описи суду. Ісус – не жертва! Він спокійний, Він – господар власної долі.

Що ж сталося в саду? Ми мало знаємо про зміст Ісусових молитов: усі свідки спали в той момент. Можливо, Він пригадав усе Своє земне служіння. Тягар незавершених справ тиснув Йому на плечі – учні були свавільними і безвідповідальними, Його тривожила доля Благої Звістки, на землі залишалося немало зла і страждань, Сам Ісус був виснажений до межі. Перспектива смерті і страждань була Йому не приємніша, ніж мені або вам…

Проте в Гефсиманії Ісусові якимсь чином вдалося вийти з цієї кризи, переклавши тягар на плечі Отця. Він прийшов, щоб виконувати Божу волю, а тому Його молитва завершується словами: «Та проте, не як Я хочу, а як Ти» (26:39). Мине декілька годин, і Він вигукне слово, в якому міститься якнайглибша істина: «Звершилось!…» (Ів. 19:30).

Я благаю Бога про можливість відмовлятися від власних проблем. Називається ця можливість безмежною довірою. Благаю Його, щоб Він дозволив мені бачити мою працю, моє життя як приношення Господові. І нехай так буде щодня. Я знаю, що Бог – Бог милосердя, співчуття, благодаті. Він – Начальник, Якому можна довіряти. Сумнівів немає. Бог, один лише Бог здатен допомогти мені намацати слизьку стежинку, що пролягає на рівній відстані між любов’ю до ближнього і любов’ю до себе, між надчутливістю і жорстокістю.

Попередній запис

Зранений цілитель (продовження)

2) Чи є навколо мене люди, які цінують мої труди? Якось я провів певний час у Центрі підготовки перекладачів імені ... Читати далі

Наступний запис

Навіщо старатися?

Клайв Л’юїс писав: «Створюється враження, що Бог ніколи Сам не робить того, що може передоручити Своїм творінням. Він заповідав нам ... Читати далі