Божа роздягальня

Впродовж усього року я досить успішно борюся зі своєю пристрастю до телепередач. Але каюся: ближче до весни мене охоплює таємнича сила, відома в Америці під назвою «березневе безумство». Вона примушує мене втуплюватися в телеекран. Йдеться про баскетбольний турнір студентських команд. Цій спокусі я опиратися не в силах.

Жодній людині не доводиться так важко, як цим молодим спортсменам. Ним по 19-20 років, і вони вже б’ються перед тридцятьма мільйонами телеглядачів за честь свого університету, свого штату. На карту поставлена їх професійна кар’єра. Кожен стрибок, кожен кидок мають значення. У фіналі останні хвилини гри бувають найбільш напруженими. І здається, що усі сезони закінчуються однією і тією ж картиною: вісімнадцятирічний юнак стоїть на лінії штрафного кидка, у руках у нього – м’яч, до кінця гри – одна секунда.

Він стоїть на лінії, нервово граючи м’ячем, – треба, щоб рука не підвела… І тут тренер супротивника бере тайм-аут, бо розуміє: це перешкодить нападаючому зосередитися.

Наступні дві хвилини гравець проведе поряд з наставником, слухатиме його поради, намагаючись не думати про те, про що кричать двадцять тисяч уболівальників, – про кидок. Товариші по команді хлопають його по плечу, але не кажуть нічого. За сезон на тренуваннях він відпрацював декілька тисяч штрафних, добрі три чверті з них влучили в ціль. Але цей кидок відрізняється від інших.

Якщо штрафний буде вдалим, хлопчина стане героєм усього університету. Його фотографія з’явиться на перших шпальтах газет – хоч у губернатори балотуйся! Якщо ж він промахнеться, то стане цапом-відбувайло. Як після цього дивитися в очі товаришам по команді? Як жити після цього? Через двадцять років він виявиться в кабінеті психотерапевта і усі свої життєві невдачі пояснюватиме ось цим невдалим кидком… І от він повертається на майданчик. Від цієї миті залежить усе його майбутнє.

Якось під час одного такого матчу я напружено спостерігав за грою. Лоб юнака був зосереджено наморщений, він кусав нижню губу, ліва нога тремтіла. Двадцять тисяч уболівальників кричали, розмахували прапорами, носовими хустками, заважали йому зосередитися.

Раптом у мене пролунав телефонний дзвінок – мені довелося вийти в іншу кімнату. Коли я повернувся, картина була абсолютно іншою. Той же самий хлопець, але який вже встиг закинути м’яч у кошик, вилив пляшку мінеральної води собі на голову, щоб остигнути, і сидів на плечах своїх друзів: вони тримали його, а він зрізав баскетбольну сітку – таке право переможця. Він був щасливий і безтурботний. Посмішка його заповнила екран – він влучив у кільце!

Ці дві картинки – юнак, що нервує біля лінії штрафного кидка, і він же, що святкує перемогу на плечах товаришів, – стали для мене символами закону і благодаті. Якщо я під законом, я отримую тільки те, що заслужив. Щоб догодити натовпу, тренерові, партнерам, щоб догодити Богові – мені треба влучити в кільце. Від цього залежить моя доля, моя вічність. Якщо я промахнуся, я загинув назавжди. Мені треба влучити в ціль. Я не маю права на помилку.

Царство Ісуса Христа відкриває нам інший шлях. На цьому шляху усе залежить не від нашої удачливості, а від здійсненого Ним. Нам не треба нічого заробляти, досить йти за Ісусом. Він вже здобув для нас перемогу, дорогою ціною купив Божу прихильність. Отже, церква – це не місце для конкурентної боротьби, тут ніхто нікого не оцінюватиме. Коли переможець повертається в роздягальню, там відбувається урочистість. Церква – це «роздягальня переможця». Там ми віддаємо подяку, святкуємо велику звістку про прощення гріхів, про Божу любов, про здобуту перемогу. Церква – це маяк благодаті, що освітлює шлях світу, а не цитадель легалізму.

Принаймні, саме такою описує її Біблія.

Останнє порівняння

Розум мій шукає порівняння, щоб описати сучасну церкву. І порівнянь може бути багато.

Церква – це Божа соціальна служба, це установа, покликана зціляти сліпих, звільняти полонених, годувати голодних, нести Благу звістку бідним. Саме так описував Свою місію Ісус Христос.

Церква – це як кухня в квартирі друзів, які усе про тебе знають. Знають про твого самодура начальника, про хвору матір, про дитину-підлітка, що збунтувалася. Тут ти можеш поділитися найбільш сокровенним, розповісти про наболіле, зустріти співчутливий погляд друга. Тут тебе не засудять.

Я перебираю порівняння, але постійно повертаюся до того, яке Павло визнав найбільш точним і відповідним: церква – Тіло Христове. У розділах 12-14 1 Коринтян апостол починає роздумувати над темою, яка трохи пізніше спливе в Посланні до Ефесян. «Бо як тіло одне, але має членів багато, усі ж члени тіла, хоч їх багато, то тіло одне, так і Христос», – каже Павло (12:12). Око, рука, нирки, нога, ніс – тіло працює узгоджено, коли досягається повна єдність протилежностей, коли перебувають у згоді люди всіх кольорів шкіри і всіх розмірів одягу, стаючи єдиним тілом у Христі. Я не говоритиму тут про усі дивні паралелі, що витікають з цього великого образу. У співпраці з доктором Полом Брендом ми написали на цю тему цілих дві книги: «Ти дивно влаштував нутрощі мої» і «За образом Його». Але з цієї аналогії я роблю для себе один найголовніший висновок: ми – я і ти – є суттю Божої присутності у світі.

Який Бог? Де Він живе? Як може світ пізнати Бога? Господь більше не перебуває в скинії, на Сінаї або в Єрусалимському храмі. Бог зробив Свій вибір: Він перебуває в простих, навіть непоказних людях, таких, як ти і я. Коли хтось, намагаючись зробити приємне нашому пасторові, каже: «Яка у вас красива церква», той незмінно відповідає: «Дякую за комплімент. Я останнім часом сидів на дієті – добре, що ви це помітили». Своїми словами він хоче сказати, що Божа церква – це люди, а не будівля.

Недільним ранком я обводжу поглядом парафіян церкви і бачу, як ризикував Бог. За якоюсь причиною сьогодні Бог виявляє Себе світу не стовпом диму і вогню і навіть не в тілі Сина Свого, а в натовпі дивних людей, що наповнюють церкву, у будь-якому натовпі, що збирається в ім’я Його.

Світ зійшов з істинного шляху, світські дороги вводять в оману, і ми покликані показати світу, який Бог, зробити Бога видимим для світу. Мартін Лютер Кінг називав нас «масками Божими». Він сказав, що світ не виніс би прямої дії – вигляду слави Божої, а тому Бог показує Себе через людей.

Схоже, апостолові Павлу так і не вдалося до кінця оговтатися від шоку, викликаного цією істиною. Він так серйозно ставився до побутових проблем коринтян, бо вірив: усе те, що відбувається, позначається не лише на репутації самих коринтян, але і на репутації Божій. Світ спостерігає за нами. Тільки ми здатні показати йому, що Бог живий. Ми тілесно показуємо, який Бог.

Коли я дивлюся на тіла вірних, що оточують мене, я рідко радію: найчастіше ми вводимо світ в оману, показуючи Бога не Таким, Який Він насправді. Але варто мені відкрити 1 Коринтян, як я бачу проблиск надії. Кому адресував Павло піднесені слова з розділів 12-14? Зібранню коринтян – ідолопоклонників, перелюбників, скандалістів…

Жодна з відомих мені церков не схожа повністю на усі наведені мною образи. Але кожна з церков хоч би частково нагадує один з цих образів. Це вселяє надію. Навіть у недосконалості своїй ми показуємо світу певні риси Божого єства. Що думає Бог про церкву, яка так неточно відбиває Його образ? На це питання можна відповісти словами Малькольма Магеріджа: «Коли Бог дивився на Своє творіння, то в Його серці нескінченне розчарування боролося з безмежною любов’ю».

Ми спричиняємо Богові великий біль, проте Бог пристрасно любить нас. Чи не варто нам хоч би частково переживати ті ж самі почуття стосовно церкви?

Попередній запис

Божа сім'я

Про цей образ церкви мені говорити легко, бо він не раз згадується в Біблії. Я думаю, що уявлення про церкву ... Читати далі

Наступний запис

Золота середина

Милостивим Своїм поглядом Бог бачить тебе не таким, яким ти був у минулому, не таким, який ти зараз, а таким, ... Читати далі