Про цей образ церкви мені говорити легко, бо він не раз згадується в Біблії. Я думаю, що уявлення про церкву як про сім’ю має в наші дні навіть глибший сенс, ніж у часи біблійні. І все тому, що наше суспільство сильно змінилося.
Прочитайте книгу Буття. Це історія сім’ї. Вона починається з Адама і Єви. У них один син хороший, а другий – поганий. Читаючи далі, ви дізнаєтеся про сім’ю Авраамову. На обзаведення сім’єю цьому чоловікові знадобилося немало років. Далі слідує історія сім’ї Ісака і Якова. Потім говориться тільки про сім’ю Якова, бо Старий Заповіт розповідає історію «народу Ізраїльського», а Ізраїль – нове ім’я Якова.
Порівняйте це оповідання з підходом сучасних підручників з історії, які описують розквіт і падіння цивілізацій. У газетах ви читаєте про країни і міста, про університети і урядові органи, про промислові компанії. У фокусі нині не сім’я, а установи. Проте Новий Заповіт уперто представляє нам церкву більш схожу на сім’ю, ніж на установу.
Будь-яка організація будується на тому, що в ній є свій «табель про ранги». Кожен солдат в армії знає своє місце в строю, нашивки показують звання. Шкільні оцінки говорять про успіхи учня. У світі бізнесу існують посади, зарплати та інші показники «значущості» того чи іншого індивідуума. У Центрі міжнародної торгівлі в Нью-Йорку, просто переходячи з поверху на поверх, по меблюванню офісів можна відразу зрозуміти: чим вище поверх – тим більше начальство.
В організації статус людини залежить від якості виконання нею своїх обов’язків. У світі бізнесу відомо, що люди намагаються піднятися посадовими рангами, щоб отримати більшу винагороду. У сім’ї ж статус кожного члена визначається трохи інакше. Як? Дитина «завойовує» право бути членом сім’ї в момент народження. Дитину-невдаху ніхто не виганяє з дому. Навпаки, хвора дитина часто отримує більше уваги з боку інших членів сім’ї, ніж її здорові брати і сестри. Джон Апдайк писав: «Сім’ї учать нас тому, що любов вище за слова «подобається» і «не подобається». Вона може співіснувати з байдужістю, ревнощами, навіть антипатією».
Так йде справа і в Божій сім’ї. У ній «нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої». Усі ці штучні розмежування тануть у променях сонця Божої благодаті. Ми усиновлені Богом. Ми набуваємо тих же самих прав – причому абсолютно незаслужено, – які є в Самого Ісуса Христа. Послання до Ефесян знову і знову підкреслює цю дивну істину.
І тому мені сумно бачити, що церкви стають більш схожими на товариства з обмеженою відповідальністю і перестають бути схожими на сім’ю. Міркуючи про духовні дари, апостол Павло застерігає: не можна одного члена церкви ставити вище за іншого:
«Бо око не може сказати руці: Ти мені непотрібна; або голова знов ногам: Ви мені непотрібні. Але члени тіла, що здаються слабіші, значно більше потрібні. А тим, що вважаємо їх за зовсім нешановані в тілі, таким честь найбільшу приносимо, і бридкі наші члени отримують пристойність найбільшу, а нашим пристойним того не потрібно. Та Бог змішав тіло, і честь більшу дав нижчому членові, щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться» (1Кор. 12:21-26).
Тут Павло розвиває свою улюблену ідею – про схожість між церквою і людським тілом. Ця істина утілюється в групі людей, наприклад, у сім’ї, що зібралася за святковим столом.
У кожній сім’ї є і процвітаючі члени, і жалюгідні невдахи. На різдвяному обіді тітка Марія – віце-президент великої фірми – сидить поряд з дядьком Чарльзом, який, як завжди, багато п’є і в черговий раз звільнений з роботи. За столом зібралися люди розумні і безглузді, потворні і привабливі, здорові і інваліди. Але в сім’ї усі ці відмінності стираються. Кузен Джоні намагається триматися від усіх осторонь, але це йому погано вдається. Він, як і ми всі, – частина сім’ї. У нас спільні предки, у наших клітинах – спільні гени. Невдаху не викидають з сім’ї. «Сім’я, – сказав Роберт Фрост, – це таке місце, в яке тебе зобов’язані впустити, раз вже ти прийшов».
Іноді я думаю, що Бог винайшов сім’ю як учбовий полігон. Саме там ми вчимося спілкуватися з людьми, а зовсім не в громадських інститутах. Сім’я стає міцніше, якщо її члени не сперечаються через свою несхожість, а радіють їй. У здоровій сім’ї підтримують слабких членів, не принижуючи при цьому сильних. Мати Джона Веслі казала так: «Кого з дітей я люблю найбільше? Я люблю хворого сильніше за інших. І так, поки він не видужає. Я люблю мандрівника більше за інших. І так, поки він не повернеться».
Сім’я – це єдиний соціальний інститут, відносно якого в нас немає права вибору. Ми потрапляємо в нього виключно за правом народження. У результаті, самі того не бажаючи, ми опиняємося в одному співтоваристві з дивними і не схожими один на одного людьми. Церква ж закликає нас зробити наступний крок: добровільно стати членом ще більш дивного оточення лише тому, що складові його індивідууми вірують в Ісуса Христа. Я виявив, що подібні товариства нагадують сім’ю більше, ніж усі інші громадські інститути. Генрі Нувен якось сказав, що суспільство – це «те місце, де ти завжди виявляєшся поряд з людиною, з якою тобі найменше хочеться бути поруч».
Його визначення можна віднести як до групи людей, яка збирається на Різдво за одним столом, так і до групи людей, яка зустрічається неділями в церковних стінах.
