Чесно кажучи, більшу частину часу я провожу з подібними до мене людьми. Мої друзі одного зі мною віку, рівня освіти. Ми дотримуємося спільної системи цінностей, їздимо однаковими машинами. Нам подобаються одні сорти кави, один тип книг, музики. У моїй країні живе безліч етнічних груп – поляки, іспаномовні… Але я мало з ними спілкуюся. Я спробував робити покупки в магазинчику для іспаномовних – і тут же загубився серед полиць, уставлених однією лише квасолею різних сортів.
Кожні три роки мені доводиться переоформляти водійські права. Іноді при цьому треба складати письмовий іспит, іноді буває досить заповнити бланк і здати фотографії. Але кожного разу доводиться як мінімум по годині проводити в черзі в оточенні абсолютно різних людей. Ця година служить для мене школою життя.
«Як багато огрядних людей навколо! Цікаво, чому мої друзі такі худі? – запитую я себе. – Де живуть усі ці товстуни? Хто дружить з ними?»
Скільки літніх людей навколо! Я читав у журналах про «сивіючу Америку», але спілкуюся в основному з людьми свого віку. Як багато хто носить джинси і ковбойські чоботи! Як мало людей знають, що таке дезодорант! Чому люди так рідко ходять до зубного лікаря?!
У черзі за водійськими правами – реальний світ.
Мої здивовані питання лише показують, наскільки я далекий від цього реального світу. І усе тому, що я інстинктивно тягнуся до себе подібних. Я рідко виходжу зі свого маленького світу – якщо тільки щось змушує мене це зробити. Наприклад, треба отримати водійські права або піти в церкву.
Я вже розповів, якими різними людьми був оточений у тій церкві, яку відвідував у дитинстві. Я із задоволенням згадую двох наших парафіян. Вони по черзі наглядали за мною на богослужіннях, коли мама вела заняття в недільній школі. Я дуже любив сидіти з місіс Пейтон, бо навколо її шиї завжди бовталися «тварини». У неї було хутряне боа – дві норки, зшиті так, що вони як би кусали один одного за хвіст. Під час богослужіння я грав з блискучими очками звіряток, чіпав їх гострі дрібні зубки, гладив м’яку шерсть, пухнасті хвостики. Норки місіс Пейтон допомогли мені пережити не одну нудну проповідь.
З містера Понса не звисало жодних «тварин». Але він був доброю людиною. У нього було шість власних дітей, і він почувався щасливим лише тоді, коли на колінах у нього сиділа дитина. Це був величезний чоловік. А тому я міг сидіти на його колінах усю службу, і ноги в нього не затікали. Йому дуже подобалося, як я прикрашав церковні програмки, як малював смішні мордочки на своїх долоньках: я рухав долонею – і мордочки посміхалися і підморгували.
Містер Понс запам’ятався мені своєю добротою і цілим пучком волосся, що стирчав у нього з носа. Волосся найкраще було видно, коли я сидів у нього на колінах. Запитай мене тоді, хто мені більше подобається – місіс Пейтон або містер Понс, – мені було б складно відповісти. Але, напевно, переміг би містер Понс. Мій батько помер, коли мені був лише рік. Містер Понс став для мене зразком великого і сильного чоловіка, з яким я почував себе упевнено і спокійно.
Я підріс, більше дізнався про світ і краще зрозумів, хто такі місіс Пейтон і містер Понс. Місіс Пейтон була багата, тому і могла дозволити собі носити «тварин» навколо шиї. Її сім’я володіла компанією з продажу Кадилаків. А містер Понс був водієм сміттєвоза, йому ледь-ледь вистачало грошей, щоб прогодувати велику сім’ю. Знаючи усі ці факти, із соромом можу сказати: будучи дорослою людиною, я б навряд чи подружився з містером Понсом. Мені було б незручно говорити з ним – незручно, та і не про що. У нас, мабуть, не знайшлося б спільних інтересів.
Я радий, дуже радий, що в церкву Ісуса Христа, яку я відвідував у дитинстві, ходили і ці двоє моїх друзів. Тепер я розумію: церква має бути тим місцем, де однаково раді місіс Пейтон з волохатими звірятками на шиї і містерові Понсу з волохатим носом. Щоб відчути, що таке реальний світ, мені немає сенсу чекати по три роки – досить сходити до церкви.
Джон Говард Йодер сказав: «Церква – не просто носій звістки про примирення. Навіть газета, навіть телефон можуть донести до людей будь-яку думку! Але церква не є і плодом існування певної звістки, як, наприклад, натовп у кінотеатрі є плодом реклами фільму. У церкві чоловіки і жінки зливаються в нову соціальну структуру. Ця справа рук Божих, і в цьому суть усієї історії людства…»
