Травмпунктів стає все більше. Їх можна знайти в «спальних» районах, у великих магазинах – де їх тільки не відкривають. Це такий же травмпункт, як і в лікарні, тільки знаходиться він поза її стінами. Це дуже зручно: якщо щось сталося, не треба розшукувати лікарню, заповнювати якісь папірці, чекати в черзі – вперед все одно пропустять тих, чий стан важчий за твій. Простіше звернутися в місцевий травмпункт: там зашиють рану на пальці, вправлять вивихнутий колінний суглоб, з’ясують причину шлункового болю.
Мені подобається думати про церкву, як про такий травмпункт: вона завжди відкрита, її легко знайти, вона служить людям, які відчувають невідкладну нужду.
Раніше я дратувався, варто було комусь назвати християнство релігією покалічених, вірою, яка приваблива тільки для бідних і немічних, для тих, хто не може прожити сам. Але чим більше я читаю Євангелія і пророчі книги, тим більше переконуюся: християнство – дійсно релігія слабких. Ті, хто говорить про це з презирством, – самовпевнені, удачливі люди, що досягли усього в житті самостійно, завжди прагнули до першості, не чекали чужої допомоги.
Чесно кажучи, Євангелію нічого сказати людям, які не зізнаються у своїх потребах. «Блаженні убогі духом, – казав Ісус, – блаженні ті, що плачуть, блаженні гнані». Покаяння в тому і полягає, що я падаю ниць перед Богом і визнаю: тільки Бог може сказати мені, як слід жити. Сам я цього не знаю. Напевно, саме тому Ісус казав, що багатим важче за всіх потрапити в Царство Боже.
Але насправді людей, що досягли усього в житті власними силами, не так вже і багато в цьому сумному світі, повному болю і страждань. Навіть думаючи про своїх сусідів, я можу скласти величезний список потреб: в одній сім’ї – розумово відстала дитина; у другій молода жінка завела коханця, у результаті – скандальне розлучення з чоловіком; десь страждає гомосексуаліст через власну розпусність; хтось захворів на рак; хтось втратив роботу. Потреби людей наростають, немов снігова грудка. Кожен з нас знає, що таке самотність, гординя, депресія, страх, зіпсовані стосунки з близькими. Де нам залікувати свої «подряпини» і «порізи»? Хто накладе гіпс на наші переломи, зашиє глибокі «рани»?
Можна піти в церкву. Я знову перечитую листи, адресовані Коринтській церкві. Окрім докорів, напучень у них звучать і слова любові, ніжності. Я підозрюю, що про Коринтську церкву Павло молився і турбувався значно більше, ніж про церкви стабільні та успішні, яких він немало заснував у Середземномор’ї. Коринтська церква була своєрідним травмпунктом. Павло пристрасно хотів, щоб усе в ній налагодилося саме тому, що парафіянами її були саме «важкі» люди.
Я думаю про історію християнської церкви. Із соромом і смутком я бачу страшні речі, які коїли в ім’я Христове: інквізиція, погроми, священство, що розкошує. Але у сфері допомоги нужденним людям церква зробила багато хорошого. У назвах найбільших лікарень Америки часто фігурують слова «баптистська», «методистська» або імена святих – Луки, Івана. Багато лікарень вже більше не перебувають під заступництвом церкви, але назви їх свідчать про те, що вони були засновані в результаті місіонерської роботи церков, які хотіли допомогти світу, що страждав.
В інших частинах світу ця тенденція простежується ще чіткіше. В Індії тільки три відсотки населення називають себе християнами. Але майже третина усіх медичних установ країни створена християнами. Запитайте жінку Індії, як вона уявляє собі християнина. Можливо, вона відповість, що це така ж людина, як і той, хто врятував її дитину або вилікував членів її сім’ї. Наведу лише один приклад: прорив у дослідженнях причин виникнення і лікування прокази зробили саме християнські лікарі-місіонери. Чому? Бо тільки вони захотіли присвятити свої життя роботі зі знехтуваними, недоторканними людьми.
Ми всі не можемо стати лікарями і медсестрами. У розвинених країнах нужди охорони здоров’я абсолютно інші. Наприклад, потрібно більше от таких районних травмпунктів. Але людині в болі і нужді потрібне любляче оточення, яким може стати церква. Недивно, що система «хосписів» – медичних установ, що піклуються про смертельно хворих, – була заснована лікарем-християнином на ім’я Дейм Сіслі Саундерс. Цілком природно, що більшість хосписів опікують ті чи інші релігійні групи.
Я бачив, як таким травмпунктом стала одна маленька церква. У ній не було нічого незвичайного. На богослужінні усе дуже буденно, пастор читає посередні проповіді. Але для Дебори Бейтс церква стала справжнім рятівним кругом, травмпунктом.
Чоловік Дебори пішов до іншої жінки, залишивши її з чотирма дітьми в убогому будиночку і мінімальними коштами для існування. Довгі місяці члени церкви утішали Дебору як могли. Її мучила образа і відчуття провини. Було в неї і немало суто матеріальних проблем: протік дах, забився унітаз, зламалася машина. Про Дебору треба було потурбуватися.
Майже двадцять людей з цієї невеликої церкви допомагали Деборі: сиділи з дітьми, фарбували будинок, допомагали лагодити машину. Один бізнесмен дав їй роботу, послав на курси перепідготовки, щоб вона могла цю роботу виконувати.
Багата парафіянка запропонувала платити за навчання її дітей. Майже п’ять років Дебора насилу просувалася життям. Єдиною підтримкою в ці роки їй була церква.
Коринтська церква була таким же травмпунктом. Павло навіть розповідає про людину, яка набула зцілення в церкві. У 1 Посланні до Коринтян апостол з обуренням пише про роман одного з парафіян з власною мачухою: «Такий перелюб, який і між поганами незнаний» (5:1). Павло готовий був проклясти цю людину. Але багато дослідників Писання вважають, що в 2-му розділі 2 Послання до Коринтян йдеться про того ж самого розпусника. Церква покарала його і тепер готова простити і прийняти назад. Лікування дало свої результати.
Кілька разів мені довелося допомагати в підготовці Господньої вечері. Парафіяни групами підходили до вівтаря і схиляли коліна в молитві. Я відламував шматочок хліба і подавав із словами: «Це є тіло Христове, що за вас віддається». Я не знав усіх парафіян особисто. Але в очах кожного побратима по церкві я бачив нужду в розраді і зціленні. Підходили жінки, яких, подібно до Дебори, кинув чоловік. Джуді майже усю зарплату відправляє на батьківщину в Індію, щоб утримати велику рідню. Джош досі не може знайти роботу; він звільнився з друкарні, бо не хотів друкувати порнографію. Сара – ще молода жінка, але вона серйозна хвора: вона не може ходити, її виносять до вівтаря.
Підійшла мати з немовлям, яке звучно смоктало її груди. Для мене це послужило образом передачі духовної їжі під час причастя. Їжа потрапляє в організм матері, переробляється і поступає новонародженому, який без матері не зможе вижити. «Тіло Христове, що за вас віддається» – ці слова набували для мене усе новий і новий сенс, коли я відламував шматочки хліба і вкладав у руку кожного парафіянина. Церква – це те місце, куди можна прийти зі своїм болем, бо заснована вона Тим, Чиє тіло було віддане за нас. Його тіло було понівечене, щоб ми набули життя.
