Дуже скоро я помітив, що церква ЛаСаль – церква непроста. Прийшовши в перший раз, я знайшов вільне містечко поряд з чорношкірою жінкою середніх років. Вона була з тринадцятирічною дочкою. Коли ми встали, щоб співати гімни, дівчинка озирнулася навколо, широко посміхаючись. Ми ввічливо посміхнулися у відповідь. Вона не зводила з нас погляду – посмішка простягнулася від вуха до вуха. Це була дивна дівчинка. Можливо, не зовсім здорова. На четвертому куплеті гімну вона нагнулася, вхопилася за подол своєї сукні і підняла його високо над головою, показавши усім, що під ним було. Ласкаво просимо в церкву!
Впродовж наступних декількох років ми звикли до несподіванок. Одного разу під час богослужіння якийсь чоловік професійним крученим ударом послав м’яч прямо в пастора, який молився над святими дарами. Добре, що пастор вчасно розплющив очі і встиг ухилитися від удару. В іншу неділю якийсь п’яниця осушив усю чашу для причастя, мабуть, не підозрюючи, що в ній виноградний сік, а не вино. На причасті ми використовуємо сік замість вина. А якось вулична жебрачка – на ній, як на капусті, було надіто безліч спідниць – забрела під час проповіді на сцену і почала голосно розповідати священнослужителеві про те, що в магазинах виявили партію отруєного молока.
Якось у церкві поряд зі мною всілася жінка років п’ятдесяти, одягнена в красиву шовкову блузу і вельвету спідницю. У вухах у неї були діамантові сережки, волосся гладко зачесане назад. Мені і на думку не спало, що з нею щось не гаразд. І раптом вона вибухнула сміхом. Був адвент – йшли чотири передріздвяні тижні. Кожного тижня ми запалюємо в церкві по свічці. Виявилось, що старичок випадково запалив не ту свічку! Він, мабуть, почув сміх і обернувся.
– Пробачте сердечно, – пробурмотіла пані. – Я тут побачила гарненьку рожеву свічечку і очей від неї не могла відірвати – я суще дитя!
Пані нагнулася до мене і попросила пояснити сенс напівзгорілої фіолетової свічки. Я марно спробував розповісти їй про традицію передріздвяних свічок.
– Ні, так не можна, – запевняла вона мене. – Обгорілі свічки треба відразу викидати!
Під час богослужіння жінка не припиняючись ділилася зі мною своїми враженнями.
Вона розреготалася, коли пастор переломив хліб причастя:
– Невже він не знає, що вафлі смачніші!
Вона відпускала жартики про людей, що йшли до причастя:
– Йдуть низкою, як зомбі. Чому вони так напружені?
Коли лікар-парафіянин оголосив про організацію групи допомоги хворим на СНІД, пані обурилася:
– Огидно – говорити про СНІД у церковних стінах!
А коли пастор під час проповіді згадав одне з Божих імен – Яхве, моя сусідка зовсім розхвилювалася:
– До чого старомодно звучить! Невже він сам цього не розуміє!
Після богослужіння пані представилася:
– Вікі. – І додала: – Жодного разу в житті не була в такій смішній церкві. Тут у вас так весело! Тільки чому ніхто не сміється?
Я постарався розповісти їй про нашу церкву. Але лише пізніше я зрозумів, що питання Вікі було дуже доречне.
Коли Павлу забракло слів
Церква ЛаСаль стоїть у центрі міста. З неї не проганяють бідняків, бездомних, психічно хворих. У ній не бояться людей, які можуть перешкодити богослужінню. За роки її відвідування я зрозумів: Божа присутність у цьому хаосі відчувається анітрохи не слабкіше, ніж у церквах багатих кварталів, де усе розписано і прораховано. Юджін Петерсон якось помітив: щоб створити церкву, треба змішати таїнство і сум’яття в рівних частинах.
Читаючи послання апостола Павла Коринтський церкві, я думаю про міські церкви, подібних ЛаСальській. У Коринті теж панував хаос. З листів стає ясно, хто ходив у ту церкву: єврейські купці, цигани, греки, повії, ідолопоклонники. Жодна інша біблійна книга не відбиває таких різких перепадів у настрої автора. Павло виступає проти розколу в церкві, таврує інцест, вимагає, щоб вечеря Господня не перетворювалася на гулянку. Читаю про Коринт – і моя церква здається мені нудною.
Багато учених сходяться на думці, що Послання до Коринтян – найперша за часом написання книга Нового Заповіту. Перші декілька розділів показують: апостол намагається зрозуміти, що таке церква. Павло ніколи не ставив собі подібного питання про юдаїзм: культура, релігійна традиція, національність вірних, навіть порядок богослужіння – усе це надавало релігії чіткі форми. Але що таке християнська церква?
Якою уявляє її Бог? Відповідь на таке питання нелегко знайти, особливо якщо перед очима – некерована коринтська церква. Минуло двадцять віків. Відповідь на це питання досі неясна.
Послання Павла до Коринтян відбиває невпевненість апостола. Відчувається, що йому бракує слів. «Вас зростив Бог», – каже апостол у розділі 3 і пояснює свою думку: «Я, Павло, лише сіяч. Поливати буде інший. Але ви все ж – Божа будова. Точно, Божа будова. Я поклав основу, хтось інший зведе стіни. Ні, краще буде сказати, що ви – храм. Ви – будівля, що вміщує Бога. Так-так! Тільки подумайте: Бог живе у вас, Своєму священному храмі!»
«Поле, будова, храм… Павле, виріши ж нарешті, що ти хочеш сказати!» Саме таке спадає мені на думку, коли я перечитую порівняння, наведені апостолом. У цьому ж ключі він пише аж до розділу 12. І нарешті в ньому він знаходить те порівняння, яке так напружено шукав. Церква – Тіло Христове! Тут тон автора змінюється. Це вже не особистий лист. Розділ 13 – це шедевр художньої прози.
Мені здається, що 1 до Коринтян показує хід Павлових думок. Він думав вголос, намагаючись розповісти усім, що це за така дивна річ – церква. Кожне нове порівняння допомагає побачити церкву в іншому ракурсі. Останнє порівняння – Тіло Христове – виявляється найточнішим. Впродовж цілого розділу Павло роздумує про паралелі між тілом фізичним і духовною будовою. У своїх посланнях він більше двох десятків разів повертається до цього порівняння.
Я письменник. Мені близький і зрозумілий стиль, в якому Павло писав ці розділи. Мені самому часто доводиться шукати потрібне слово, порівняння. Я експериментую, відсіваю непотрібне, шукаю і раптом знаходжу слово, яке підходить ідеально. Яке почуття полегшення я при цьому переживаю!
Минули роки. Не усі придумані Павлом образи церкви зрозумілі сучасній людині. Істини, які за ними ховаються, анітрохи не змінилися – змінилося світосприйняття читача. Візьміть, приміром, сільськогосподарські образи. Кожен коринтянин знав, що за ними стоїть. Поля, виноградники оточували місто, урожай звозили на місцевий базар. Сьогодні треба проїхати багато кілометрів, перш ніж дістанешся до зораного поля. Продукти люди купують у магазинах. Усе упаковано, готове до вживання. Для міського жителя сільськогосподарські образи втратили свою істинність.
Те ж сталося в будівництві. У Коринті 1 століття можна було купити обтесане каміння і закласти з них основу будинку. Цей процес вимагав не більше вправності, ніж риття канави. Сьогодні нам треба отримувати дозвіл на будівництво, прокладати водопровід і каналізацію, тягнути електричну лінію, викликати екскаватор для риття фундаменту, наймати бригаду будівельників… Чи до образів тут? А зведення храмів? Хто з нас колись зводив храми?
Як би написав Павло – майстер порівнянь, якби писав свої послання сьогодні? Якби писав їх не Коринтській церкві, а, скажімо, пресвітеріанській, єпископальній церкві або церкві з вулиці ЛаСаль? Які словесні картинки будуть зрозумілі нам, сучасним людям? Якою ж замислив церкву Бог?
Не можу уявити, що написав би Павло. Але я став думати, що в сьогоднішньому світі могло б послужити образом церкви. Я запитав себе: «Що таке церква? Якою вона має бути?»
Мені довелося побувати в багатьох церквах. Жодна не здалася мені ідеальною. У спортсменів-олімпійців є така вправа: перед змаганням вони намагаються подумки уявити собі усі етапи гонки. Коли я вчився кататися на гірських лижах, друг позичив мені «кібер-відео» про гірськолижний спуск. Існує теорія, що можна приготувати свій мозок до спуску, переглядаючи такі фільми. Спочатку ти дивишся, як лижники відпрацьовують повороти, змінюючи при цьому положення тіла. Я старанно намагався опанувати теорію гірськолижного спуску ще до першого свого лижного походу. Але, виявившись на схилі гори, я анітрохи не походив на спритних атлетів з фільму. Я падав, смішно сіпався, не вписувався в поворот, не вчасно переносив вагу тіла з однієї ноги на іншу. Але фільм допоміг мені: у мозку віддрукувався ідеальний образ, до якого я прагнув, спотикаючись і падаючи на схилі. Принаймні я знав, яких саме помилок припускаюся.
Образи, використані Павлом, могли послужити подібну ж службу коринтянам. Павло розповідав компанії «лижників-невдах», як «катаються майстри». Те, що ви прочитаєте далі, – мої спроби змалювати сучасну церкву. Я використовував приклади тих церков, які відвідував. Кожна з них прагнула до досконалості, але жодна не була такою. Проте якщо уявляєш собі ідеал, то знаєш, до чого слід прагнути.
