Пляж

«Є дві речі, які не можна робити власними силами, – сказав Поль Турн’є. – Не можна самостійно одружитися і не можна самостійно бути християнином». Моє ходіння в церкву показало: церква життєво важлива, потрібна, бо вона нове суспільство, засноване Богом на землі.

Я з болем розумію, що описана мною церква, та ідеальна церква, яку я шукаю, – це виключення, а не правило. Дуже багато церков розважають парафіян, замість того щоб вести їх до поклоніння Богові; у них більше одноманітності, ніж різноманітності; вони схожі не на протягнуту руку допомоги, а на закритий клуб; у них панує закон, а не благодать. Ніщо так не провокує невіри, як розчарування в існуючій церкві.

Але я постійно нагадую собі про слова, сказані Ісусом учням: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас». Бог пішов на ризик – і створив церкву. Гріховний людський початок, який просвічує і в церквах, служить для мене – як це не парадоксально – промінцем надії. Бог зробив людству комплімент – Він погодився жити в глиняних посудинах, тобто в нас.

Я кілька разів прочитував Біблію від корки до корки – від Буття до Об’явлення. І кожного разу мене вражало: адже церква – це кульмінація Божого плану! Саме її Він і задумав створити від початку часів! Тіло Христове – це міст, нове єство, яке ламає її розмежування за расовою, державною, статевою ознаками. З’являється нове суспільство, в якого немає географічних рамок. Прочитайте перші вірші з кожного послання апостола Павла. Він звертався до громад, розкиданих по всій Римській імперії. Про всіх вірних він казав: «в Христі». Приналежність до Христа важливіша, ніж приналежність до якоїсь раси, або соціальної групи, або до будь-якої винайденої людьми категорії.

Я в Христі, і це важливіше, ніж моя приналежність до американської нації, ніж колір моєї шкіри, ніж моє протестантське віросповідання. Саме в церкві я можу беззаборонно радіти своєму новому єству, проявляти його серед надзвичайно різних людей. Але всіх цих людей об’єднує одне завдання. Ми покликані створити альтернативне суспільство на очах у світу, який неухильно рухається шляхом розмежування і ворожнечі.

Кожного літа наша церква проводила хрещення у вічно холодному озері Мічиган. Я згадую один дивовижний сонячний день. Чикагські жителі вибралися на пляж: діти на роликових ковзанах, закуті в пластикові шоломи і наколінники, велосипедисти сигналять перехожим, намащені маслом люди лежать на піску.

І от на тлі цієї пляжної сцени вишикувалися в ряд тринадцять людей, що приймають хрещення. Вони заявили, що всім готові показати своє єднання з Христом. Кубинка, вбрана в біле, говорила іспанською. Високий загорілий чоловік сказав, що був агностиком, але шість місяців тому увірував. Початкуюча оперна співачка зізналася, що вирішила хреститися лише сьогодні вранці, і просила молитися за неї – вже дуже вона не любить холодної води. Вісімдесятипяти’річна негритянка благала охрестити її в озері, незважаючи на заборону лікаря. Продавець нерухомості, вагітна жінка, студент-медик – усі вони по черзі пояснювали, чому вирішили хреститися на пляжі, розташованому майже на самій П’ятій авеню.

Вони швидко поринули у воду. Кожен з хрещених – тремтячий, вкритий гусячою шкірою, з блискучими, розширеними від холоду очима – вилазив з води. Ми на березі обіймали їх. Скоро і наш одяг промок. «Ласкаво просимо в Тіло Христове», – казали ми.

Під час хрещення я спостерігав за чикагськими роззявами. Декілька невдоволених «сонцепоклонників», бурчачи, перемістилися чимдалі. Інші були поблажливішими – дивилися на нас і здивовано посміхалися. «Мабуть, секта якась», – думали вони.

За годину ми пішли. Те місце на пляжі, яке займала наша маленька група, тут же заповнили відпочивальники. Наші сліди змили хвилі. На пісок поклали великі махрові рушники і лежаки.

Ця маленька група на пляжі, що з’явилася перед очима цікавого натовпу, стала для мене символом альтернативного суспільства, дуже давно започаткованого Ісусом на землі. На чикагських пляжах є свої неписані правила: іспаномовне населення розташовується в північній частині, розпещені клерки – ближче до вишки рятувальників, геї – на кам’янистій частині. А от у нашому невеликому співтоваристві були і біржові клерки, і оперна співачка, і кубинці, і вісімдесятипяти’річна правнучка рабів.

Ми зібралися не просто так, а щоб заявити про свою приналежність до іншого царства. І царство це для нас важливіше за безтурботні пляжні принади. За кожну людину, що приймала хрещення, молився хтось з парафіян. Молився голосно, вголос. Молився, благословляючи нове життя цієї людини – життя в Богу. В одній з молитов прозвучали слова Ісуса Христа, Його обіцяння: небеса радіють, коли кається навіть один грішник.

З погляду рятувальників, що спостерігали за усім з вишки, у недільний день на пляжі не сталося нічого особливого. Але погляду з висоти небес відкрилася б інша картина, гідна вічної радості.

Мені дуже подобається визначення, яке дав церкві відомий німецький богослов Карл Барт: «Церква існує, щоб вказати світу новий шлях, який радикально відрізняється від шляху світського і суперечить йому, але в протиріччі цьому перебуває надія». Церемонія, що проходила на берегах озера Мічигану, нічим не нагадувала світське дійство. У Чикаго не прийнято так себе поводити. І час, проведений мною в церкві ЛаСаль, показав мені: церква насправді вміє суперечити світу, і в цьому протиріччі міститься надія.

Тим же ранком наші добровольці готували сніданок: варили яйця, смажили бекон, пекли хліб, щоб нагодувати усіх голодних, які прийдуть у церкву. Таке вже XX століття – століття соціальної допомоги і державних дотацій, яких, на жаль, не вистає. Політики голосують за фінансування нових в’язниць – так вони борються із злочинністю. А адвокати з церкви ЛаСаль дають безкоштовні консультації малолітнім злочинцям, учителі безкоштовно учать їх читати. Психологи думають, як би присоромити матерів, що народжують дітей поза шлюбом. А церква допомагає цим жінкам справлятися з щоденними труднощами – наслідками їх рішення не робити аборт. Будівельні фірми руйнують дешеві будинки, будують замість них особняки для заможних людей. А церковні старійшини думають, як допомогти літнім людям з житлом. Усе це ми робили заради того, що сталося недільним ранком на озері Мічиган: хрещення з’єднало нас у Христі Ісусі. Христос зламав усі перешкоди між нами.

Ми на собі відчули Божу благодать. Ми хочемо нести її іншим, нести дарма, нічого не вимагаючи натомість. Саме така вона – благодать. Я тепер знаю: церква може бути новим шляхом, що радикально відрізняється від світського, суперечить світському, але несе надію. Саме тому церква вартує будь-яких наших зусиль.

Попередній запис

Погляд всередину себе

Біл Леслі – пастор церкви з вулиці ЛаСаль – невпинно проповідує про благодать. Можливо, така його реакція на легалістські церкви ... Читати далі

Наступний запис

Доречне запитання

Дуже скоро я помітив, що церква ЛаСаль – церква непроста. Прийшовши в перший раз, я знайшов вільне містечко поряд з ... Читати далі