Глава 18

18:1-3. Ангел провіщає: «Упав, упав великий Вавилон!». Під Вавилоном розуміється змішання мов і народів. Але тут ідеться про Рим, а врешті – про кожну імперію, яка топче людські права. Точно так Ісая говорив про давній Вавилон, про давню Ніневію, що вони перетворяться на руїни, серед яких кричатимуть пугачі, птахи, за давніми уявленнями, нечисті, та й усяка інша нечиста сила, домовики, цапи, силени (рід сатирів), що ними населяла румовища людська уява. Згадаємо ще раз, що руїни в пустелі, згідно з біблійною символікою, завжди означали місце перебування демонів, окрім того, у Книзі Товита йдеться про демона, якого кадильний дим прогнав далеко в Єгипет, у пустелю (див. Тов. 8:2-3). Пустеля – символ відсутности Бога.

18:4-8. «Вийдіть із нього, люди мої…» Можна сказати, що це – центральна тема всієї Біблії, розпочинаючи з того моменту, коли Авраам виходить із середовища поган (див. Бут. 12:1), Лот утікає з Содому (див. Бут. 19:12-13), Мойсей виводить свій народ із Єгипту і коли народ повертається з Вавилону. Вся Священна історія присвячена оберіганню Божого надбання, оберіганню Церкви в якнайширшому сенсі слова. «Вийди звідтіля» – тут ми бачимо протиставлення світу і Церкви.

«Не любіть світу, ані того, що в світі», – каже апостол Іван (1Ів. 2:15). У цьому разі під світом він розумів аж ніяк не творіння Боже, а бездуховне і безбожне царство, з якого треба вийти. І для кожного християнина цей вихід стає законом життя. Це зовсім не означає, що нині ми маємо тікати з міст. Але згадайте відому книгу «Шлях паломника» знаного англійського пуританина Джона Буньяна. Її багато разів перекладали російською. Пушкін переклав її початок у віршах, дуже близьких до тексту оригіналу. Її герой відчуває, що місто, де він живе, спалить небесний гнів, і він хоче тікати, тікати, щоб шукати ключ до спасення. Він полишає своє місто. Рідні, вважаючи його божевільним, біжать за ним, але він покидає все. Тут мовиться аж ніяк не про полишення чогось зовнішнього, бо ж для нас існує і «внутрішній вихід».

Ця проблема зараз надзвичайно актуальна, бо серед західних християн доволі поширена думка, що християни мають розчинитися в цьому світі, у світі в поганому сенсі цього слова. Але таким чином ми втратимо ковчег Завіту, той скарб, який ми отримали. Ми обов’язково маємо в чомусь відгороджувати себе, маємо перебувати в стані внутрішнього виходу (світською мовою це називається внутрішньою еміграцією). Частково ми виходимо зі світу, бо є святиня, яка пов’язує нас з іншим Містом.

Кожен із нас, звичайно, має бути членом того суспільства, в якому він живе, має любити його, страждати його стражданнями, хворіти його недугами і все ж пам’ятати слова апостола: «Постійного міста не маємо тут, а шукаємо майбутнього!» (Євр. 13:14). Образ утікачів, подорожніх, людей, що покидають нечисте місце, змальований в Об’явленні, і він дуже важливий для нас у духовному плані.

18:9-20. Далі в тексті немає нічого незрозумілого. Він відображає мотиви старих біблійних пророцтв-ламентацій, тобто оплакувань. Царі оплакують розкішний Рим. Мовою Сходу описане його багатство: торгівля, плоди, худоба і душі людські, тобто раби. Хто подібний на це велике місто, яке все загубило в один день? Так було з Асирією, так було з Вавилоном, так було з усіма великими державами, збудованими на неправді.

18:21-24. Символ цієї погибелі – ангел, котрий кидає жорно в море, і каже, що так загине і місто. Це повторення символічного жесту, який заповідав здійснити пророк Єремія царському слузі Сераї: прийшовши у Вавилон, укинути сувій із каменем у річку Єфрат (див. Єр. 51:59-64). Укинути камінь у море означає вкинути його в ніщо. Коли ми кидаємо камінь у море, він назавжди зникає в безодні, чути плюск – і його нема. Так сказано в пророцтвах (приміром, у Книзі Еноха), частина з яких була написана саме тоді. «Горе тобі, Риме, фуріє, приятелю єхидни. Вовки витимуть на руїнах Капітолію». І через деякий час це сталося.

Ми не маємо уявляти собі Бога у вигляді караючого деспота, але закони, що закладені у світ і діють у людській історії, пов’язані з таємними механізмами справедливости. Завжди стається те, що індійці називають кармою, завжди врешті-решт, уже в цьому світі зло пожинає зло. По сути, наприкінці глави йдеться не лише про гоніння Нерона в 64 році, про які ми вже згадували, а й про всі насилля, що їх чинила імперія. Ми могли би зараз уявити череди рабів, спалені фортеці, жахливі сцени в окупованих містах, але навіщо заглиблюватися в аж такі далекі часи, якщо й наш час дає досить схожих прикладів? У цьому сенсі люди мало змінилися.

Вісімнадцята глава – похоронна пісня Вавилону як містові брехні, який протистоїть місту Божому. Як ви пригадуєте, блаженний Августин говорив про те, що в історії ввесь час відбувається паралельний розвиток двох міст – міста людського і міста Божого. Отож місто людське досягає якось апогею і надламується. А в наступних главах уже йдеться про апогей Царства Божого на землі.

Ми не можемо точно визначити, чи є тут пророцтво, бо пророцтво не завжди передбачення. Пророцтво, стисло кажучи, це вираження Божої волі через Божого післанця. Передбачення ж може бути частиною пророцтва, може конкретизувати його. Ось упав Вавилон, той самий, що стояв у Месопотамії, упав Рим. Але пророцтво може бути загальним, символічним. Зокрема, ідея Об’явлення – прогресуюча могутність сатанинського, антихристового міста, яка, врешті-решт, призведе його до масштабного зіткнення з протилежною силою і до загибелі. Гадаю, що в тексті, який ми зараз читаємо, можна шукати й конкретних пророцтв: бо ж їх можна припасувати і до Царгорода, який упав, і до Олександрії, не кажучи вже про сам Рим. Чи випливає з цього, що ціле Об’явлення є точним пророцтвом? Гадаю, що ні. Значна його частита є метаісторичною – не передбаченням, а пророцтвом, при чому в загальному сенсі, а не в конкретному. Так думає і більшість тлумачів. Тим паче, що всі спроби знайти точні вказівки на конкретні події марні. Утім, щоразу, коли падає держава, яка насильно гнобить людей, це пророцтво збувається – таким чином воно збувається постійно.

Попередній запис

Глава 17

Сімнадцята глава стосується долі імперії. Перед нами проходять картини, що зображають усесвітню тогочасну державу, Римську імперію. Саме на це натякають ... Читати далі

Наступний запис

Глава 19

У попередніх главах йшлося головним чином про крах цивілізації, про падіння Вавилону, про ті катастрофи, які пожинає людство, посіявши погане ... Читати далі