Глава 17

Сімнадцята глава стосується долі імперії. Перед нами проходять картини, що зображають усесвітню тогочасну державу, Римську імперію. Саме на це натякають слова про жінку, яка сидить на сімох пагорбах – це Рим на сімох горах (див. Об. 17:9). Чому імперія називається Вавилоном і блудницею? Вавилон пов’язаний зі змішанням мов і водночас це символ насильницької влади, що об’єднує багатонаціональне царство, що ним був Рим за часів апостола.

17:1-2. «Над багатьма водами» – образ, узятий із давніх пророцтв, що викривали Вавилон (див. Єр. 51:13). Але Рим справді перебував «над багатьма водами»: оточений морями, він правив середземноморським колом. «Розпусту чинили земні царі…» Блуд, розпуста – дуже давній символ зради Богові, це образ поганства. Поганство Римської імперії, головно культ кесаря, що охопив майже всі країни середземноморського світу, у цьому разі називається блудодіянням. Але якщо ми продовжимо цю часову лінію, то побачимо, що насадження фальшивого духу імперії відбувалося не раз у різні епохи аж до наших днів.

17:3а. Пустеля, згідно з дуже давніми уявленнями людей Сходу, була місцем перебування демонів, і легко зрозуміти, звідкіля виникла ця думка. Коли жителі плодючих земель потрапляли в пустелю, де не бачили нічого, крім неба і каміння, їх охоплював жах: їм здавалося, що Бог назавжди відкинув це місце, що воно прокляте, і тому вони населяли пустелю демонами. Царем пустелі був демон Азазел, були там і інші демони, яких уявляли у вигляді цапів. Згадайте слова Євангелія: вигнаний із чоловіка біс блукає пустельними місцями (див. Лк. 11:24). Так, пустеля стає в Писанні символом позаблагодатного, антибожого місця, і тому апостол споглядає антихриста й імперію саме в пустелі.

17:3б. Вона сидить «на червоній звірині…» Червоний колір, кармазин завжди означав багатство. Кармазин, дуже міцну червону фарбу, добували у Фінікії з деяких видів молюсків, і ця коштовна фарба йшла лише на царські одежі. Звідси й слова: «А жінка була одягнена в порфіру й кармазин». Червона, багрова звірина – символ влади, царства, і вона переповнена «іменами богозневажними». Раніше «імена богозневажні» були лише на головах, а тут ціле тіло чудовиська вкрите ними – божественними титулами, які з часів Августа надавалися римським імператорам (у наступні епохи ці імена можуть уже бути іншими). Йдеться про поширення богохульства на всю імперію, на всі народи.

17:4-5. Зовнішній блиск імперії приховує їх тліючу сутність. Жінка одягнена в порфіру й кармазин, а в руці в неї золота чаша. Таким чином вона є наче лжецерквою – вона протистоїть «жінці, зодягненій в сонце» (див. Об. 12:1), вона лише подібна на Церкву, що священнодіє, і золота чаша в руках подібна на євхаристійний потир. Але сама вона хоча й зодягнена в коштовності, – блудниця, а чаша її сповнена гидоти, і на її чолі написано, що це Великий Вавилон, мати розпусти й гидоти землі (натяк на звичай римських проституток писати на головних пов’язках свої імена). Гидота спустошення – старий вислів, запозичений із Книги пророка Даниїла (див. Дан. 9:26-27; порушення Заповіту називається мерзотою перед Господом і в П’ятикнижжі). Ці слова потім повторив Господь у пророцтвах про Єрусалим, і вони означають поганство (див. Мт. 24:15).

17:6-8. «І бачив я жінку, п’яну від крови святих…» Це мученики, перші жертви гонінь Нерона, а потім і всі мученики, що впали від будь-якої тиранії.

«І, бачивши її, дивувався я дивом великим». Провидець не приховує, що йому не зрозумілі ці переможні сили зла, йому важко вмістити, що Бог дає таку силу темним стихіям. А ангел каже: «Чого ти дивуєшся?… Звірина, яку бачив я, була і нема, і має вийти з безодні і піде вона на погибіль…» Зауважте, яка тут цікава гротескна паралель із Месією, який був, є і буде, якому належить вічність. І звірина Йому в цьому неначе уподібнюється.

Звірина, яка «з’явиться» знову, загибла і знову ожила – це антихрист, антипод Христа, що пережив якісь потрясіння і відродився, повернувся. Історичним підґрунтям цьому послужила легенда про лженеронів: по смерти Нерона багато хто не вірив, що він помер (як і по смерти Гітлера й інших вождів-тиранів казали, що вони десь переховуються…). І народ боявся, бо ходили найнеймовірніші чутки – згодом Фейхтвангер описав усе це в псевдоісторичному романі «Лженерон».

17:9-10. «Сім голів – це сім гір…» Це сім пагорбів Риму. І сім царів, серед яких «п’ять їх упало, один є, другий іще не прийшов…», тлумачі намагаються пов’язати з історією римських імператорів. Але їх було більше, ніж сім: це Август, Тиверій, божевільний Калігула, слабкий Клавдій, його пасерб Нерон, після яких пішли, як скороминущі тіні, воєначальники, що захопили владу, – Гальба, Отон і Вітелій, – опісля Веспасіян. Тит правив усього рік чи півтора, а по ньому воцарився Доміціян, за якого й постало Об’явлення.

Я гадаю, що тут є справді безпосередній натяк на імператорів, хоча дехто стверджує, що сім – не більше ніж символічне число, яке означає повноту влади, і його можна віднести до будь-якого часу й до будь-чийого царювання. Інші ж вважають, що провадити відлік треба просто від Нерона: Нерон, Гальба, Отон, Вітелій, Веспасіян, Тит і Доміціян. Бо ж думали, що в особі Доміціяна відродився Нерон. Доміціян був такою ж жорстокою людиною, і під час його правління настало друге гоніння на християн, щоправда, слабше, порівняно з нероновим. Образ Доміціяна представлений у художній літературі, знову ж таки у Фейхтвангера в його романі «Настане день». Коли сказано «мусить він трохи пробути», вважають, що це натяк на імператора Тита, який, будучи важко хворим, зійшов на престол у 79 році, а в 81 році помер, і кесарем став його брат Доміціян.

17:11-13. Восьма звірина, тобто антихрист, «з сімох, і йде на погибіль…» Вона належить до того ж роду, що ці сім. Справді, Доміціян був із роду Флавія. «А десять тих рогів, що бачив ти їх, то десять царів, що ще не прийняли царства…». Вважають, що мовиться про десятьох партянських сатрапіїв, хоча дехто думає, що про провінції Риму, які проти нього повстали. Тут значення немає, важливо те, що могутній ворог – ззовні чи зісередини – обрушується на імперію…

17:14. Чудові слова «Агнець переможе їх» вселяють у нас надію. В яку епоху не довелося би нам жити, і про яку епоху ми би не думали, ми завжди маємо пам’ятати ці слова. Ми дивуємося розмаху зла, але ми не сміємо забувати, що «Агнець переможе», переможе не той, хто воює, не дракон, а саме Агнець. Це дуже важливі слова. Переможе Агнець, який, здавалося би, безсилий, до того ж заколений.

17:15. Води, на яких сидить блудниця, означають саме води Середземного моря, але це ще й старий апокаліптичний образ: води моря означали народи. Галасують народи, як море, – йдеться в Писанні (див. Іс. 17:12).

17:16. Це, звичайно, більше схоже на внутрішню поразку, ніж на вторгнення іноземних народів. Ми знаємо, що більшість імперій упало не тільки від зовнішніх ударів, а й від внутрішньої слабкости. Доля всіх вавилонських веж завжди однакова, і хай від чого вона залежить – від ворогів, що йдуть зі сходу, чи від ворогів, що піднімаються всередині, – так чи так доля Вавилону вирішена.

17:17-18. Рим ніде в Об’явленні не згаданий безпосередньо. Але не треба забувати, що цю книгу переписували і розповсюджували в розгар переслідувань при жорстокому й недовірливому імператорі, і, звичайно, вона містила алегорію, яку о. Сергій Булгаков називає «таємним політичним шифром».

Наступна глава головним чином укладена з викривальних промов пророків супроти давніх міст Сходу, супроти Вавилону, Тиру й інших столиць. Вона є своєрідною поемою. Її перший мотив – кара, яка спаде на імперію. Другий – це мотив виходу (див. Об. 18:4-8).

Попередній запис

Глава 16

16:1-10. Шістнадцята глава Об’явлення якоюсь мірою повторює попередній розділ. Продовжуються кари, прообразом яких слугували кари єгипетські. Тут є і натяк ... Читати далі

Наступний запис

Глава 18

18:1-3. Ангел провіщає: «Упав, упав великий Вавилон!». Під Вавилоном розуміється змішання мов і народів. Але тут ідеться про Рим, а ... Читати далі