16:1-10. Шістнадцята глава Об’явлення якоюсь мірою повторює попередній розділ. Продовжуються кари, прообразом яких слугували кари єгипетські. Тут є і натяк на діяння Божі, що повторюються в історії, і водночас наче паралельне зображення одних і тих самих подій. По сути йдеться про зло, яке породжене на землі і яке повертається на землю, падає, як камінь, кинений догори. Про те, що в історії все відбувається циклами, багато людей думало вже віддавна, дехто навіть дійшов висновку, що історія наче обертається по колу: все повертається на «круги своя», і що вже було, те й буде, аж до дрібниць. Такий погляд не властивий християнству, але це не означає, що ми відкидаємо очевидну для кожного історика і для кожного, хто знає події людської історії, повторюваність аналогічних явищ. Зокрема, спостерегли цикли зі ста двадцяти дев’яти років чи цикли з дванадцяти років, через які повторювалися подібні події, приміром, у Росії 1905, 1917, 1929, 1941, 1953 роки…
Є певний ритм у природі, й, очевидно, щось подібне існує і в суспільстві. Можливо, в Об’явленні ми віднаходимо натяк на повторюваність, але це для нас вторинне, основне ж – картина зла, яке людська воля випустила назовні. Ці грізні картини означають підсумок страшних сторін людської історії. Тут зображені й символи духа, й символи природи. Руйнується сама природа, що каже про те, як згубно діє зло на все творіння, а не лише на людину. Зауважте, що природа виступає як живе створіння: «Ангол вод», тобто дух, який перебуває у водах, каже: «Ти праведний…» А води всі отруєні – це плід людської діяльности. І тут так само, як було при описі кар єгипетських, описані всі стихії поспіль: заражується земля, повітря, заражують води. З древніх біблійних сказань про кари взятий образ води, що стала, як кров (див. Вих. 7:20), а з пророцтва про космічну катастрофу – картина затемнення сонця (див. Об. 6:12).
Але тут важливе наступне: саме люди, які мали знамено звірини і поклонилися її образу, отримали ці жорстокі рани. Отже, тут підтверджується давня мудрість, яку люди знали завжди: диявол не винагороджує. Він сильний на землі, темні сили торжествують на землі, але глибоко помиляються люди, які вважають, що від цих сил можна отримати справжню нагороду. Колись у напівгумористичній, напівстрахітливій формі це намагався зобразити Гоголь. А кінець завжди один: не вірте нечистому, він завжди обдурить, він обдурював не раз, обіцяючи людям те і те, і це – і щоразу не сплачував рахунки. Ця трагедія не раз описана у світовій літературі, ми часто бачимо її і в житті окремих людей, і в історії цілих народів: сатана обіцяє, вабить, заманює, у результаті небо відкинене, пообіцяний «земний рай», а врешті-решт виходить, що саме на цій землі людина терпить кару. І ті, що поклонилися звіру, виявилися в стані нещастя.
16:11. Ще одне повчання взяте з історії виходу євреїв з Єгипту. Там є чудовий образ – фараон, якого кари чинять ще жорстокішим. Багато хто вважає, що якби Творець світу всім безбожникам і всім злим і хулителям показав Свою силу, вдаривши блискавкою, то таким чином Він би їх навернув, наставив, уразумив. Аж ніяк. Досвід говорить, що людина або приймає віру, або внутрішньо її заперечує, і річ тут зовсім не в чудах. Багато людей бачили незвичайні речі, але серця їхні це не торкнуло. А інші, які нічого подібного не бачили, але вірили, названі блаженними.
Фараон єгипетський озвірів саме тоді, коли на нього падали ці кари, тобто коли його карала десниця Божа, а в нього замість віри виникала лише лють. Такі люди і серед катастроф є розлючені, бо «не покаялись», каже апостол Іван. Ми це часто бачимо. Скільки разів Церква, держави, нації, великі групи людей, окремі клани, роди, сім’ї і просто окремі люди чули спам’ятовування, але наполягали на своєму і не вразумлялися! І наставала історична відплата, але це не означає, що Бог когось карав, як суддя чи як прокурор – ні, за законом справедливости зло, врешті-решт, падало на того, хто його чинить. «І Бога Небесного вони зневажали від болю свого й від своїх болячок, та в учинках своїх не покаялись!».
Кажуть, що людей до віри приводить страждання, але це неправда. Я знаю багатьох людей, що їх страждання навпаки відвертало від віри. Все залежить від того, куди обернене людське серце. У «Діялогах» св. Катерини Сієнської сказано, що Господу приємніше, коли зло гасять не справедливою відплатою, а любов’ю.
16:12-18. Тут написано про чашу, вилиту в «річку велику Ефрат». Ще й раніше, коли йшлося про сказання, згадувалося, що під Ефратом розуміється велике Партянське царство, яке протистояло Риму (див. коментар до Об. 9:12-14). І тоді, як і в інші часи, були дві великі держави, й в їхньому зіткненні вершилися долі світу. Надходить велика битва, й ангел висушує ріки, через які мають проходити партянські вершники, «щоб приготовити дорогу царям, які від схід сонця», тобто тим, що йдуть зі сходу.
Саме тоді наближається суд: «Ось іду, немов злодій!» – таємно, несподівано, як приходить злодій, що вривається в хату. Різке, вульгарне порівняння Об’явлення показує, що людину застане зненацька. І це стосується не лише історії, а й кожного людського життя. Настає момент кризи, коли зло концентрує всі свої сили: і царі земні, і бісівські духи – всі рухаються проти сил добра. Відбувається останній бій. Яким буде цей останній бій в історії, ми не знаємо. Апостол називає місце цієї битви – Армагеддон, від гебрейського хар мегіддо. Мегіддо – це назва давнього міста, хар означає гора. У Мегіддо відбувалися всі найбільші бої Старого Заповіту, там ставалися найбільші катастрофи, там же побили поганських царів (див. Суд. 5:19; 2 Цар. 9:27). Це місце сутички добра і зла, яку апостол зображає у вигляді бою. Після цього бою велике місто, імперія, у цьому випадку Рим, а в майбутньому й будь-яке тиранічне й деспотичне утворення, розпадається.
16:19-21. «…І великий Вавилон був згаданий перед Богом». Він випив чашу гніву, ту саму чашу, яку він наповнив своїм злом. І падає град завбільшки, як талант, тобто вагою в кілька пудів, але і ці біди не навертають людей, бо думка їх лиха. «І люди зневажали Бога за покарання градом»…
А далі сказано, що «зник кожен острів, і не знайдено гір»; це означає, що змінюється образ землі, змінюється людський рід.
У цих символічних страхітливих пророчих видіннях ми бачимо, як зростає царство сатани, чи царство антихриста, поряд із Царством Христовим, Царством Агнця, про яке йшлося перед цим і яке, подібно на отроків в огненній печі серед полум’я, не гине, а починає зростати. Два шляхи, два паралельних, але протилежних за внутрішнім устремлінням царства. Суть історії в тім, що вона не просто прямолінійний шлях у Боже Царство і не просто падіння в прірву і загибель людської цивілізації, а боротьба Христа й антихриста.
