Глава 16

16:1-10. Шістнадцята глава Об’явлення якоюсь мірою повторює попередній розділ. Продовжуються кари, прообразом яких слугували кари єгипетські. Тут є і натяк на діяння Божі, що повторюються в історії, і водночас наче паралельне зображення одних і тих самих подій. По сути йдеться про зло, яке породжене на землі і яке повертається на землю, падає, як камінь, кинений догори. Про те, що в історії все відбувається циклами, багато людей думало вже віддавна, дехто навіть дійшов висновку, що історія наче обертається по колу: все повертається на «круги своя», і що вже було, те й буде, аж до дрібниць. Такий погляд не властивий християнству, але це не означає, що ми відкидаємо очевидну для кожного історика і для кожного, хто знає події людської історії, повторюваність аналогічних явищ. Зокрема, спостерегли цикли зі ста двадцяти дев’яти років чи цикли з дванадцяти років, через які повторювалися подібні події, приміром, у Росії 1905, 1917, 1929, 1941, 1953 роки…

Є певний ритм у природі, й, очевидно, щось подібне існує і в суспільстві. Можливо, в Об’явленні ми віднаходимо натяк на повторюваність, але це для нас вторинне, основне ж – картина зла, яке людська воля випустила назовні. Ці грізні картини означають підсумок страшних сторін людської історії. Тут зображені й символи духа, й символи природи. Руйнується сама природа, що каже про те, як згубно діє зло на все творіння, а не лише на людину. Зауважте, що природа виступає як живе створіння: «Ангол вод», тобто дух, який перебуває у водах, каже: «Ти праведний…» А води всі отруєні – це плід людської діяльности. І тут так само, як було при описі кар єгипетських, описані всі стихії поспіль: заражується земля, повітря, заражують води. З древніх біблійних сказань про кари взятий образ води, що стала, як кров (див. Вих. 7:20), а з пророцтва про космічну катастрофу – картина затемнення сонця (див. Об. 6:12).

Але тут важливе наступне: саме люди, які мали знамено звірини і поклонилися її образу, отримали ці жорстокі рани. Отже, тут підтверджується давня мудрість, яку люди знали завжди: диявол не винагороджує. Він сильний на землі, темні сили торжествують на землі, але глибоко помиляються люди, які вважають, що від цих сил можна отримати справжню нагороду. Колись у напівгумористичній, напівстрахітливій формі це намагався зобразити Гоголь. А кінець завжди один: не вірте нечистому, він завжди обдурить, він обдурював не раз, обіцяючи людям те і те, і це – і щоразу не сплачував рахунки. Ця трагедія не раз описана у світовій літературі, ми часто бачимо її і в житті окремих людей, і в історії цілих народів: сатана обіцяє, вабить, заманює, у результаті небо відкинене, пообіцяний «земний рай», а врешті-решт виходить, що саме на цій землі людина терпить кару. І ті, що поклонилися звіру, виявилися в стані нещастя.

16:11. Ще одне повчання взяте з історії виходу євреїв з Єгипту. Там є чудовий образ – фараон, якого кари чинять ще жорстокішим. Багато хто вважає, що якби Творець світу всім безбожникам і всім злим і хулителям показав Свою силу, вдаривши блискавкою, то таким чином Він би їх навернув, наставив, уразумив. Аж ніяк. Досвід говорить, що людина або приймає віру, або внутрішньо її заперечує, і річ тут зовсім не в чудах. Багато людей бачили незвичайні речі, але серця їхні це не торкнуло. А інші, які нічого подібного не бачили, але вірили, названі блаженними.

Фараон єгипетський озвірів саме тоді, коли на нього падали ці кари, тобто коли його карала десниця Божа, а в нього замість віри виникала лише лють. Такі люди і серед катастроф є розлючені, бо «не покаялись», каже апостол Іван. Ми це часто бачимо. Скільки разів Церква, держави, нації, великі групи людей, окремі клани, роди, сім’ї і просто окремі люди чули спам’ятовування, але наполягали на своєму і не вразумлялися! І наставала історична відплата, але це не означає, що Бог когось карав, як суддя чи як прокурор – ні, за законом справедливости зло, врешті-решт, падало на того, хто його чинить. «І Бога Небесного вони зневажали від болю свого й від своїх болячок, та в учинках своїх не покаялись!».

Кажуть, що людей до віри приводить страждання, але це неправда. Я знаю багатьох людей, що їх страждання навпаки відвертало від віри. Все залежить від того, куди обернене людське серце. У «Діялогах» св. Катерини Сієнської сказано, що Господу приємніше, коли зло гасять не справедливою відплатою, а любов’ю.

16:12-18. Тут написано про чашу, вилиту в «річку велику Ефрат». Ще й раніше, коли йшлося про сказання, згадувалося, що під Ефратом розуміється велике Партянське царство, яке протистояло Риму (див. коментар до Об. 9:12-14). І тоді, як і в інші часи, були дві великі держави, й в їхньому зіткненні вершилися долі світу. Надходить велика битва, й ангел висушує ріки, через які мають проходити партянські вершники, «щоб приготовити дорогу царям, які від схід сонця», тобто тим, що йдуть зі сходу.

Саме тоді наближається суд: «Ось іду, немов злодій!» – таємно, несподівано, як приходить злодій, що вривається в хату. Різке, вульгарне порівняння Об’явлення показує, що людину застане зненацька. І це стосується не лише історії, а й кожного людського життя. Настає момент кризи, коли зло концентрує всі свої сили: і царі земні, і бісівські духи – всі рухаються проти сил добра. Відбувається останній бій. Яким буде цей останній бій в історії, ми не знаємо. Апостол називає місце цієї битви – Армагеддон, від гебрейського хар мегіддо. Мегіддо – це назва давнього міста, хар означає гора. У Мегіддо відбувалися всі найбільші бої Старого Заповіту, там ставалися найбільші катастрофи, там же побили поганських царів (див. Суд. 5:19; 2 Цар. 9:27). Це місце сутички добра і зла, яку апостол зображає у вигляді бою. Після цього бою велике місто, імперія, у цьому випадку Рим, а в майбутньому й будь-яке тиранічне й деспотичне утворення, розпадається.

16:19-21. «…І великий Вавилон був згаданий перед Богом». Він випив чашу гніву, ту саму чашу, яку він наповнив своїм злом. І падає град завбільшки, як талант, тобто вагою в кілька пудів, але і ці біди не навертають людей, бо думка їх лиха. «І люди зневажали Бога за покарання градом»…

А далі сказано, що «зник кожен острів, і не знайдено гір»; це означає, що змінюється образ землі, змінюється людський рід.

У цих символічних страхітливих пророчих видіннях ми бачимо, як зростає царство сатани, чи царство антихриста, поряд із Царством Христовим, Царством Агнця, про яке йшлося перед цим і яке, подібно на отроків в огненній печі серед полум’я, не гине, а починає зростати. Два шляхи, два паралельних, але протилежних за внутрішнім устремлінням царства. Суть історії в тім, що вона не просто прямолінійний шлях у Боже Царство і не просто падіння в прірву і загибель людської цивілізації, а боротьба Христа й антихриста.

Попередній запис

Глава 15

Перш ніж читати п’ятнадцяту главу, треба зробити певний відступ. Річ у тім, що дослідники Об’явлення ще не дійшли до спільної ... Читати далі

Наступний запис

Глава 17

Сімнадцята глава стосується долі імперії. Перед нами проходять картини, що зображають усесвітню тогочасну державу, Римську імперію. Саме на це натякають ... Читати далі