Глава 15

Перш ніж читати п’ятнадцяту главу, треба зробити певний відступ. Річ у тім, що дослідники Об’явлення ще не дійшли до спільної думки щодо його композиції. Зрозуміло лише те, що в ньому одні й ті ж теми повторююся, ніби наростаючи, хвилями. Ми бачимо кілька циклів, у кожному з яких розігрується одна й та ж драма: наступ темних сил, їх тимчасове торжество і занепад. Цей сюжет повторюється кілька разів. Чому так, незрозуміло. Перше пояснення: Об’явлення писало кілька авторів, які потім з’єднали все в одну книгу. Друге пояснення: апостол Іван написав Об’явлення не відразу, а впродовж, можливо, тривалого перебування на острові Патмос. Третя пропозиція: частина Об’явлення написана мало не до нашої ери – це було юдейське об’явлення, яке згодом з’єднали з Об’явленням апостола Івана.

Утім, на наш погляд, найімовірніше припущення таке: сам лад біблійного ритму, стилю, композиційних умовностей потребує цієї повторюваности, зокрема, для біблійної поезії замість рими і ритму характерний паралелізм. Це особливий літературний прийом, при якому одна і та сама тема обігрується різними словами. Завдяки цим варіяціям ми можемо виокремити з біблійного тексту поетичні фрагменти. Ці паралелізми можуть бути синонімічними, коли, наприклад, сказано, що розверзаються небесні прірви і що відкриваються джерела безодні… – тобто повторюється одна і та сама думка, але в різних висловах.

Існують паралелізми антиномічні, коли протиставлені уривки тексту, наприклад: «…Розпорошує тих, хто пишається думкою серця свого! Він могутніх скидає з престолів, підіймає покірливих, удовольняє голодних добром, а багатих пускає ні з чим!» (Лк. 1:51-53). Це вищою мірою характерне для Сходу слововживання (як і сам спосіб мислення), і воно, звичайно, пояснює тавтологічний характер викладу в Об’явленні. Його наче розповіли кілька разів; апостол накидає картину один раз, потім, не задовольнившись цим, накреслює її ще раз, потім ту саму думку повторює ще і ще раз. У читача виникає враження, що перед ним наче антологія невеличких об’явлень. Але філологи все ж довели приналежність тексту одному авторові.

15:1. У попередніх главах ми бачили протистояння двох царств: на землі торжествує царство звірини, лжехриста, лжеагнця, а на небі тим часом вибрані стоять довкола престолу Агнця-переможця. І ось ще раз зображено фінал: знову в упалий світ приходять кари єгипетські, на цей раз – на імперію, на царство звірини. Це сім останніх ураз, сім апокаліптичних, есхатологічних, останніх кар, якими завершується Божий гнів.

Звичайно, для багатьох слова «гнів Божий» звучать дивно, навіть майже богохульно, але ми маємо пам’ятати, що це алегоричний вислів, що означає перетин двох планів буття – плану святости і чистоти й плану гріха. Від їхнього перетину виникає наче коротке замикання, те, що ми називаємо гнівом Божим.

15:2-4. Храм зруйнований, Єрусалим упав, Церква зазнає гонінь, і все ж вона торжествує, але вже не в історії, а десь над світом, у метаісторії: «Море скляне, з огнем перемішане» – давній символ небесного склепіння, Всесвіту, що виблискує вогнями. І на цьому небесному склепінні стоять переможці, що перемогли не силою, а мужністю, стійкістю і вірністю. Ви пам’ятаєте, що звір отримав владу воювати зі святими і перемогти їх; це земне впокорення Церкви. Насправді те, що Церква вистояла і кров мучеників стала її фундаментом, було її перемогою. «А ті, що перемогли звірину та образа його, і знамено йогостояли на морі склянім» – тобто на небесному склепінні, – «та мали гусла Божі. І співали вони пісню Мойсея, раба Божого». Що це означає? Пісня Мойсея – це пісня визволення, коли люди пройшли через Червоне море, пройшли через випробування, вирвалися з рабства і подалися в землю Обітованну (див. Вих. 15). Це пісня відкуплення, визволення і небесного захисту. Новий народ Божий також пройшов через це море, через горнило випробувань і вийшов, і знову співає пісню визволення. Проходження через воду – це хрещення. Проходження Мойсея було його прообразом. Мучеництво теж називали хрещенням, хрещенням кров’ю. Сам Христос казав, звертаючись до матері апостолів Якова і Івана, про хрещення кров’ю, про ту саму чашу, яку Він буде змушений випити. І багато з первісних християн прийняли хрещення кров’ю: тут, у цій главі, вся Церква показана звільненою, що вже пройшла це хрещення, тому вона співає пісню Мойсея і пісню Агнця.

Ще раз повернемося до символу Агнця. Агнець був знаком старозавітної жертви, а жертва означала Божу любов до світу і водночас готовність людини служити Богові, зустріч Бога і людини. Врешті, жертва означала трапезу, на якій Бог невидимо присутній. Усі ці аспекти чинять Христа Агнцем, як назвав Його Іван Христитель, а до цього символ Агнця ми знаходимо в Книзі Второісаї (див. Іс. 53:7; 66:3). Отож вони співають пісню Мойсея, раба Божого, і пісню Агнця. І наче на противагу святотатським верескам імперії, царства антихриста, які проголошують: «хто схожий на звірину цю і хто може дорівнятися їй», – вони співають: «Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою…» «Народи всі прийдуть» – це слова, взяті з багатьох пророцтв і псалмів, які пророкують уселенське значення Церкви Христової.

15:5-8. Древня святиня лежить у руїнах. Але попри це апостол знає і вірить, що істинне богослуження не припинилося. Для багатьох людей було трагедією припинення всього, що заповідалося від віку – безнастанно, вдень і вночі, мали відбуватися возношення в храмі. Свята гора перетворилася на руйновище, і немає служби. Що ж сталося? Чому Бог відкинув жертвоприношення? Апостол Іван відповідає, що воно триває, але в іншому вимірі. Він сам бачить небесний храм – «храм скинії свідчення в небі». «Скинія свідчення» – це шатро, де перебував ковчег у дохрамовий період, це місце перебування Бога з народом. І от скинія свідчення – на небі, і там уже немає священиків, а є служителі – ангели, зодягнені в священничі одежі: біла лляна одіж, золоті пояси – це одіж духовенства єрусалимського храму. В них чаші гніву, і здійнявши дим, звершивши жертвоприношення перед престолом Божим, вони виливають на землю чаші правди, які, торкнувшись землі, перетворюються на гнів. Це стається з волі Божої. І як у древності, коли на скинію сходила хмара, і Мойсей знав, що це знак присутности Господа, так і тепер небесний храм сповнюється димом, і ніхто не може туди увійти, бо там перебуває слава Господня.

Існує думка, що семиразові повторення в Об’явленні одної і тої самої істини можна розглядати як знамення, як передбачення того, що в історії має бути сім подібних повторних витків, першим із яких була ізраїльська трагедія, а далі буде ще шість. Ця думка, загалом, цікава й, очевидно, віддзеркалює якусь реальність, бо в історії, очевидно, справді періодично виникають аналогічні ситуації, якісь цикли, навіть і не пов’язані з композицією Об’явлення. Це не замкнуті цикли, як припускали деякі вчені, вважаючи, що завершений цикл обривається і що він не пов’язаний із наступним. Зокрема, Шпенґлер[1] вважав, що кожна цивілізація, померши, вже нічого не передає іншій. Це парадоксальна точка зору. Насправді жодна цивілізація не померла безслідно. І коли помирали антична чи давньоєврейська, чи середньовічна цивілізації, вони передавали свої духовні скарби далі – іншим цивілізаціям.

Але справді є якась типологія, циклічність, не строго зумовлена, але сповнена подібних явищ. Порівняймо соціяльний розвиток у древньому світі й у XIX ст. Ми бачимо бурхливий розвиток демократії, яка потім призводить до безумства черні, і, врешті-решт, усе це поступово породжує особисту диктатуру. Те ж саме, що й у XIX ст., відбувалося і в XX ст. При чому було дуже багато спільного. Скажімо, на гребені революції виявилися наполеони, юлії цезарі. Революція, яка відбувалася під лозунгом свободи, потім породжувала свою протилежність. Отож проглядається певна типологія. Єдине, що, я гадаю, тут сумнівне, – це число сім. Воно символічне, бо означає певну повноту звершення. Це умовний біблійний знак, що означає завершеність. Я не думаю, що сам Господь Бог притримувався в історії таких цифрових символів, гадаю, що схожих періодів попереду буде значно більше. Апокаліптичні моменти наставали завжди, коли надходила криза. Це критичні моменти історії.

Зрозуміло, епоха французької революції, переворот Петра І, епоха Реформації і селянські війни в Німеччині – всі вони були апокаліптичні і викликали напружені очікування кінця світу. Період зіткнення християнства з Римською імперією теж був часом таких очікувань. Об’явлення Івана Богослова, написане в епоху кризи Церкви, справді є прообразом усіх критичних епох, у тому числі й нашої.


[1] Освальд Шпенґлер (1880 – 1936) – німецький філософ, культуролог, учений, публіцист.

Попередній запис

Глава 14

14:1. Ця глава показує нам неначе нову хвилю світла, яка надходить після темряви. Все Об’явлення пронизане цими хвилями, у ньому ... Читати далі

Наступний запис

Глава 16

16:1-10. Шістнадцята глава Об’явлення якоюсь мірою повторює попередній розділ. Продовжуються кари, прообразом яких слугували кари єгипетські. Тут є і натяк ... Читати далі