Глава 14

14:1. Ця глава показує нам неначе нову хвилю світла, яка надходить після темряви. Все Об’явлення пронизане цими хвилями, у ньому є певний ритм: наростає хвиля зла і потім, як у час прибою, вона спадає, розбивається об каміння і відступає. Щоразу ми бачимо торжество зла, яке має владу. Воно воює зі святими, перемагає їх, але потім усе руйнується. Серед грізних звуків страшного звіра ми розрізняємо інші звуки – світліші, радісні. Ми бачимо гору Сіон, але тут заледве чи про історичний Єрусалим мова. Це духовний Сіон, Церква, і на ньому сто сорок чотири тисячі праведників – дванадцять колін Ізраїля, помножених на дванадцять – число апостолів, а потім на тисячу, що означає величезну кількість. Це символічне число повноти вірних Христу – старозавітна і новозавітна Церква. Замість сатанинського знака, який відбитий на чолі в людей, що віддали своє серце земним силам, на їх чолі написане ім’я Отця.

14:2-3. «І почув я голос із неба…» Це старозавітні образи, які ми знаходимо у Второзаконні, в Єзекіїля і в багатьох інших пророків (див. Єз. 1:24; 43:2). Співає вся Церква, вона нагадує в цей момент хор: люди йдуть із гуслами, звучить мелодія, перед престолом співають нову пісню. «Пісня нова» – це образ із Второісаї, месіянська пісня спасення (див. Іс. 42:10). Вони спасенні, хоча й загинули, розіп’яті на хрестах за Нерона, вкинені звірам, знищені вогнем і тортурами, їх убивали всюди і не лише тоді, а й у наступних століттях. Вибрані йдуть, як хор торжествуючих, сто сорок чотири тисячі осіб. Вони співають пісню Заповіту, Божої близькости, яка є тайною між Богом і людьми. Ніхто не знає цієї пісні, ніхто не може її навчитися, «окрім цих ста сорока чотирьох тисяч».

14:4-5. Вони непорочні, без жінок, але це аж ніяк не означає, що всі вони монахи, бо тоді можна було б думати, що спаслися лише чоловіки. Тут знов ужито давній образ. На думку більшости тлумачів, коли згадано про «осквернення з жінками», йдеться про поганство, Вавилон, що сповнював усі країни своїм блудом, тобто поганська імперія. У давніх пророків завжди був знак рівности між блудодіянням і ідолопоклонінням, для них це були синоніми. І тут ідеться про чоловіків і жінок, які не осквернилися цим ідолопоклонінням. Вони йдуть за Агнцем усюди, куди він прямує. Це означає, що вони з Ним і в дні скорботи і темряви, а не лише в дні Його торжества.

«Вони викуплені від людей», отже, викуплені, здобуті для Агнця, є Його набутком. Вони непорочні перед престолом Божим. Це перша звістка про спасення серед темряви царства антихриста.

14:6-7. Друга вістка про спасення – це вічне Євангеліє. Я не думаю, що йдеться про книгу. Це благовіст, що ґрунтується на всіх Євангеліях; це не Євангеліє, що стосується якоїсь одної епохи, а добра новина, звернена до всіх часів. У середні віки було немало тлумачів, які вважали, що старі Євангелія, які ми маємо, минуть, і люди отримають вічне Євангеліє. Був Заповіт Отця, зараз – Заповіт Сина, потім буде Заповіт Духа Святого, і тоді люди отримають вічне Євангеліє. Засновником цього вчення, такого привабливого своєю стрункістю і вишуканістю, був аббат Йоахим Флорський[1]. Ця концепція в доволі розширеному вигляді сильно позначилася на релігійно-філософській думці, на ідеях Флоренського, Булгакова, Мережковського та інших. Насправді йдеться не про якусь книгу, а про непроминальне Євангеліє, яке шириться по всій Землі.

14:8. Торжествує слово Боже, падає місто людське. З двох міст одне, слабке і гнане, торжествує, а інше, сповнене неприступною гординею, падає. Вавилонська вежа – це перший біблійний символ. Це вежа, яка збудована до неба. В пророка Ісаї багато разів згадано Вавилон як збірне поняття для кожної богоборчої, насильницької імперії. «Упав Вавилон» – ці слова, що звучали ще в Старому Заповіті, повторюються і тут (див. Іс. 21:9; Єр. 51:8). За часів апостола Івана під Вавилоном розуміли Рим. Для інших часів ми, звичайно, можемо підставляти назви інших імперій, але сенс залишається той самий. Упав Вавилон – але не лише Вавилон, а й ті, що віддали йому душу, втягнувшись у його життя і в його темні діяння.

14:9-12. Той, хто поклоняється звірині і її образові, приймає її знамено, «питиме з вина Божого гніву». Вино гніву – теж давній старозавітний образ (див. Єр. 25:15). Коли збирали виноград, його топтали в чавилах, і звідти витікав червоний виноградний сік, який збирали, і після його бродіння отримували вино, яке нагадувало кров. Тому в пророка Ісаї вино – символ кривавих днів (див. Іс. 63:1-6), коли людська неправда і правда Божа входять у гострий, глибочезний конфлікт, тоді, як з чавила, витискається кров відплати… Не варто вважати, що Бог когось безпосередньо карає: це примітивне, вульгарне, лише частково правильне уявлення. Людина, сіючи зло, сама накликає його на себе, пожинаючи плоди своїх учинків. Із чавила піднімається кривавий сік, піднімається до того рівня, де в коня вуздечка (див. Об. 14:20), тобто вище за зріст людини, і губить її. Це початок помсти.

14:13. А що відбувається з людьми, які вірно несли свій смолоскип, не гублячи його? В цьому світі вони постійно зносять страждання і приниження, здається, що вони не можуть бути повністю щасливі. Насправді – можуть, але їхнє щастя зовсім інше: навіть якщо вони вмирають, то вмирають, несучи свій смолоскип. «Блаженні мертві» – тобто відбувається якийсь поворот, і вони приходять безпосередньо до Христа. «Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі». Перед нами постають сонми мучеників. Їхні учинки – це те, що посіяне доброго на землі. На землі сіється зло, і з нього проростають жахливі плоди, але сіється і добро, лише воно не таке видиме, але воно так само наполегливо виконує свою роботу.

14:14-20. Ті, що люблять протиставляти Старий Заповіт Новому, мають пам’ятати, що в Новому Заповіті немає прекраснодушного ставлення до зла, немає легкого ставлення до людської несправедливости. Коли йдеться про жахіття людської низькости, Новий Заповіт так само суворий, а деколи ще суворіший, ніж Старий, і слова про помсту, про кару для всіх, що поклоняються звірині, якраз говорять про Суд Божий. Цей суд апостол бачить в образах, приміром, – серпа, який зрізає колосся і виноградні грона.

Уся суть Об’явлення в тому, що хоча світ страшний і гріх жахливий, великі несправедливість, жорстокість і гніт, великі антилюдські, демонічні сили – але рано чи пізно перемагає Дух, перемагає Світло, перемагає Агнець, Який заколений від сотворення світу. У цій надії, у цьому переконанні – весь Апокаліпсис.


[1] Йоахим Флорський (1132 – 1202) – італійський богослов, засновник ордену флоренсів.

Попередній запис

Глава 13

13:1-2. Море в юдейській і в християнській апокаліптиці було символом богоборчих начал. Людина, що стоїть на березі моря, стоїть неначе ... Читати далі

Наступний запис

Глава 15

Перш ніж читати п’ятнадцяту главу, треба зробити певний відступ. Річ у тім, що дослідники Об’явлення ще не дійшли до спільної ... Читати далі