14:1. Ця глава показує нам неначе нову хвилю світла, яка надходить після темряви. Все Об’явлення пронизане цими хвилями, у ньому є певний ритм: наростає хвиля зла і потім, як у час прибою, вона спадає, розбивається об каміння і відступає. Щоразу ми бачимо торжество зла, яке має владу. Воно воює зі святими, перемагає їх, але потім усе руйнується. Серед грізних звуків страшного звіра ми розрізняємо інші звуки – світліші, радісні. Ми бачимо гору Сіон, але тут заледве чи про історичний Єрусалим мова. Це духовний Сіон, Церква, і на ньому сто сорок чотири тисячі праведників – дванадцять колін Ізраїля, помножених на дванадцять – число апостолів, а потім на тисячу, що означає величезну кількість. Це символічне число повноти вірних Христу – старозавітна і новозавітна Церква. Замість сатанинського знака, який відбитий на чолі в людей, що віддали своє серце земним силам, на їх чолі написане ім’я Отця.
14:2-3. «І почув я голос із неба…» Це старозавітні образи, які ми знаходимо у Второзаконні, в Єзекіїля і в багатьох інших пророків (див. Єз. 1:24; 43:2). Співає вся Церква, вона нагадує в цей момент хор: люди йдуть із гуслами, звучить мелодія, перед престолом співають нову пісню. «Пісня нова» – це образ із Второісаї, месіянська пісня спасення (див. Іс. 42:10). Вони спасенні, хоча й загинули, розіп’яті на хрестах за Нерона, вкинені звірам, знищені вогнем і тортурами, їх убивали всюди і не лише тоді, а й у наступних століттях. Вибрані йдуть, як хор торжествуючих, сто сорок чотири тисячі осіб. Вони співають пісню Заповіту, Божої близькости, яка є тайною між Богом і людьми. Ніхто не знає цієї пісні, ніхто не може її навчитися, «окрім цих ста сорока чотирьох тисяч».
14:4-5. Вони непорочні, без жінок, але це аж ніяк не означає, що всі вони монахи, бо тоді можна було б думати, що спаслися лише чоловіки. Тут знов ужито давній образ. На думку більшости тлумачів, коли згадано про «осквернення з жінками», йдеться про поганство, Вавилон, що сповнював усі країни своїм блудом, тобто поганська імперія. У давніх пророків завжди був знак рівности між блудодіянням і ідолопоклонінням, для них це були синоніми. І тут ідеться про чоловіків і жінок, які не осквернилися цим ідолопоклонінням. Вони йдуть за Агнцем усюди, куди він прямує. Це означає, що вони з Ним і в дні скорботи і темряви, а не лише в дні Його торжества.
«Вони викуплені від людей», отже, викуплені, здобуті для Агнця, є Його набутком. Вони непорочні перед престолом Божим. Це перша звістка про спасення серед темряви царства антихриста.
14:6-7. Друга вістка про спасення – це вічне Євангеліє. Я не думаю, що йдеться про книгу. Це благовіст, що ґрунтується на всіх Євангеліях; це не Євангеліє, що стосується якоїсь одної епохи, а добра новина, звернена до всіх часів. У середні віки було немало тлумачів, які вважали, що старі Євангелія, які ми маємо, минуть, і люди отримають вічне Євангеліє. Був Заповіт Отця, зараз – Заповіт Сина, потім буде Заповіт Духа Святого, і тоді люди отримають вічне Євангеліє. Засновником цього вчення, такого привабливого своєю стрункістю і вишуканістю, був аббат Йоахим Флорський[1]. Ця концепція в доволі розширеному вигляді сильно позначилася на релігійно-філософській думці, на ідеях Флоренського, Булгакова, Мережковського та інших. Насправді йдеться не про якусь книгу, а про непроминальне Євангеліє, яке шириться по всій Землі.
14:8. Торжествує слово Боже, падає місто людське. З двох міст одне, слабке і гнане, торжествує, а інше, сповнене неприступною гординею, падає. Вавилонська вежа – це перший біблійний символ. Це вежа, яка збудована до неба. В пророка Ісаї багато разів згадано Вавилон як збірне поняття для кожної богоборчої, насильницької імперії. «Упав Вавилон» – ці слова, що звучали ще в Старому Заповіті, повторюються і тут (див. Іс. 21:9; Єр. 51:8). За часів апостола Івана під Вавилоном розуміли Рим. Для інших часів ми, звичайно, можемо підставляти назви інших імперій, але сенс залишається той самий. Упав Вавилон – але не лише Вавилон, а й ті, що віддали йому душу, втягнувшись у його життя і в його темні діяння.
14:9-12. Той, хто поклоняється звірині і її образові, приймає її знамено, «питиме з вина Божого гніву». Вино гніву – теж давній старозавітний образ (див. Єр. 25:15). Коли збирали виноград, його топтали в чавилах, і звідти витікав червоний виноградний сік, який збирали, і після його бродіння отримували вино, яке нагадувало кров. Тому в пророка Ісаї вино – символ кривавих днів (див. Іс. 63:1-6), коли людська неправда і правда Божа входять у гострий, глибочезний конфлікт, тоді, як з чавила, витискається кров відплати… Не варто вважати, що Бог когось безпосередньо карає: це примітивне, вульгарне, лише частково правильне уявлення. Людина, сіючи зло, сама накликає його на себе, пожинаючи плоди своїх учинків. Із чавила піднімається кривавий сік, піднімається до того рівня, де в коня вуздечка (див. Об. 14:20), тобто вище за зріст людини, і губить її. Це початок помсти.
14:13. А що відбувається з людьми, які вірно несли свій смолоскип, не гублячи його? В цьому світі вони постійно зносять страждання і приниження, здається, що вони не можуть бути повністю щасливі. Насправді – можуть, але їхнє щастя зовсім інше: навіть якщо вони вмирають, то вмирають, несучи свій смолоскип. «Блаженні мертві» – тобто відбувається якийсь поворот, і вони приходять безпосередньо до Христа. «Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі». Перед нами постають сонми мучеників. Їхні учинки – це те, що посіяне доброго на землі. На землі сіється зло, і з нього проростають жахливі плоди, але сіється і добро, лише воно не таке видиме, але воно так само наполегливо виконує свою роботу.
14:14-20. Ті, що люблять протиставляти Старий Заповіт Новому, мають пам’ятати, що в Новому Заповіті немає прекраснодушного ставлення до зла, немає легкого ставлення до людської несправедливости. Коли йдеться про жахіття людської низькости, Новий Заповіт так само суворий, а деколи ще суворіший, ніж Старий, і слова про помсту, про кару для всіх, що поклоняються звірині, якраз говорять про Суд Божий. Цей суд апостол бачить в образах, приміром, – серпа, який зрізає колосся і виноградні грона.
Уся суть Об’явлення в тому, що хоча світ страшний і гріх жахливий, великі несправедливість, жорстокість і гніт, великі антилюдські, демонічні сили – але рано чи пізно перемагає Дух, перемагає Світло, перемагає Агнець, Який заколений від сотворення світу. У цій надії, у цьому переконанні – весь Апокаліпсис.
[1] Йоахим Флорський (1132 – 1202) – італійський богослов, засновник ордену флоренсів.
