Глава 11

11 глава найважча для тлумачення. Трудність пов’язана з подвійним змістом старозавітньої символіки, яка тут ужита.

11:1. Наказ, який отримав ясновидець, виміряти тростиною храм Божий, як виміряли на Сході будівлі, пов’язаний із символом, ужитим у пророка Єзекіїля (див. Єз. 40:3) й у пророка Захарії (див. Зах. 2:1-2). Вимірювання означало близький кінець: Бог вимірює для того, щоб зруйнувати. Так виміряли єрусалимський храм перед його падінням, щоб запам’ятати, який він був. Але водночас цей символ каже: виміряй, збережи розміри, щоб потім відбудувати. Наказ має два змісти: руйнування храму і водночас його відродження.

До якої події стосується це пророцтво? Тут тлумачі розходяться, одні вважають, що йдеться про епоху війни Юдеї з Римом, коли храм перебував уже на межі падіння, і що апостол тут каже про те, що час його падіння настав, його виміряли і скоро його зруйнують, і після нього вже буде Новий Єрусалим, небесне Місто і небесний храм. Інші ж (і цих тлумачів більше) вважають, що на час написання Об’явлення храм уже був зруйнований і перед нами ретроспективний погляд апостола в минуле, але також і в майбутнє, де він бачить прийдешнє відродження храму, вже вселенського й духовного. Тому наприкінці глави сказано: «І розкрився храм Божий на небі, і ковчег заповіту Його в Його храмі з’явився», тобто звершується нове, космічне, небесне, вселенське богослуження.

Одинадцята глава є наче завершенням тої частини Об’явлення, яка передовсім оповідає про первісну Церкву і її долі в Юдеї, тому тут йдеться про храм.

11:2. Терміни, які тут дані: сорок два місяці, тисяча двісті шістдесят днів (див. Об. 11:3) і три з половиною дні (див. Об. 11:9), упродовж яких свідки дивляться на трупи свідків Божих, – це варіяції на одну й ту ж тему. Близько 165 року до Р. Хр., коли розпочалися гоніння Антіоха Епіфана, провидець, що писав під іменем Даниїла, пророкував, що гоніння припиняться через три з половиною роки (див. Дан. 7:25; 8:9-14). Справді, до того часу повстання Юди Макавея звільнило й очистило храм. Відтоді цей термін – три з половиною (три з половиною роки чи три терміни і половина терміну і т. п) – стає символом тимчасових випробувань, гонінь, якими вороги Божі переслідують вибранців, учнів, тут – Церкву. Погани, які топтатимуть святе місто, – це вже, очевидно, не римські війська, що оточили єрусалимський храм, погани-переслідувачі, що спостигли Церкву.

Апокаліпсис явився своєрідною відповіддю на перші переслідування християн з боку імперії, на перші труднощі, з якими зустрілася Церква. У цьому випадку погани входять у святе місто, яке є самою Церквою, але не долають її. Вони топчуть двір, вони перебувають довкола, але слово Церкви продовжує звучати, попри жорстокі гоніння.

11:3-6. Про проповідь Церкви сказано завуальовано, вона відбувається через двох свідків. У Старому Заповіті два свідки – дві оливі та два свічники в пророка Захарії (див. Зах. 4:2-3,11-14) – означають царську владу і владу священичу, тобто повноту месіянської влади. Для пророка Захарії це були цар і первоєрарх. Більшість тлумачів вважає, що два свідки – це не цар і пророк, а Мойсей і Ілля. Є й інший варіянт – Енох і Ілля, бо з іменем Еноха пов’язували книги апокаліптичного змісту і вважали, що Енох пророкував про майбутні долі світу, але якщо виходити з Євангелія, де Христові на горі явилися Мойсей і Ілля, і подивитися, які ці два свідки, – вони велять стихіям, вогонь виходить із їхніх вуст, вони мають владу зачиняти небо – пригадуються радше могутні чудодійні проповіді Іллі і Мойсея.

Чому ж проповідь Церкви зображена у вигляді старозавітних персонажів, чому вони стають свідками? Річ у тім, що первісна християнська проповідь промовляла мовою Біблії, наводила аргументи з Біблії, і таким чином розкривався зміст біблійного вчення, яке вже існувало. Біблія відкривалася світові в проповіді апостолів. Першими святими книгами перших християн були книги Біблії. Що читав Ісус у Назареті Галілейському? Він розкрив Книгу пророка Ісаї. Що було книгою молитов для перших учнів? Що співали учні на Таємній вечері? Це були псалми. Таким чином, Старий і Новий Заповіт були і лишаються неподільні.

11:7. Новозавітні свідки проповідують мовою Старого Заповіту; на них спадає імперія, яка являється в образі звіра, що піднімається з безодні. У нашому перекладі треба було написати слово «Звірина» з великої літери, бо в грецькій ужито особовий артикль, тобто йдеться про певного звіра: не просто звірина, а хтось – Звірина. Як ми далі побачимо, під звіриною мається на увазі антихрист і його втілення в абсолютній імператорській владі. Цей синонім узятий з історіософії пророка Даниїла, який протиставляв Христове Царство всім людським царствам, зображаючи людські царства у вигляді хижаків, монстрів з іклами, кігтями, крилами. Звіряче царство – це царство драконів, царство чудовиськ, а християнське царство – Царство Сина Людського.

Протиставлені людськість Божого Царства і звірячість царств імперських, які виходять з безодні. Безодня – це дуже древній біблійний символ сатанинських сил, що первісно протистоїть Богові.

11:8. Коментатори розходяться в питанні в тім, що означає цей стих. Позаяк у «місті» перебувають люди з різних народів, колін і мов, його, швидше за все можна вважати Римом, і тоді слова: «де й Господь наш був розп’ятий» треба розуміти як розіп’яту Церкву. Згідно з іншим тлумаченням, оскільки гоніння розпочалося в Єрусалимі, де убили первомученика Степана й апостола Якова, а потім Якова, брата Господнього, то в цьому випадку йдеться про Єрусалим.

11:9-10. Зображена радість тих, що бачать Церкву зруйнованою: люди з різних народів і колін, мов і племен дивляться на трупи три з половиною дні (це час гонінь) і не дозволяють покласти їх у гробниці, а ті, що живуть на землі, радіють і веселяться, посилаючи одні одним дарунки. Дарунки посилати – це римський звичай. Не дозволяють їх трупи покласти в гроби, – ймовірно, натяк на репресії 64 року, коли тіла мучеників, що загинули в Колізеї і в садах Нерона, скинули в загальні ями, а не поховали гідно. Римляни ненавиділи християн, бо, як пише Тацит, вважали їх «ненависниками всього людського роду». У них вбачали порушників спокою, казали, що вони пророкують щось жахливе «місту і світові»[1].

11:11-14. «А по півчверта днях…», тобто після часу гонінь, Церква воскресає (див. коментар до Об. 11:2). Як же вона воскресає? Тут апостол знову вдається до давнього старозавітного образу. Згадаймо слова Єзекіїля – те відоме місце, де йдеться про сухі кістки: «Ввійшов у них дух, і вони ожили, і поставали на ноги свої, військо дуже-дуже велике» (Єз. 37:10). Справді, тоді, коли писалося Об’явлення, переслідування в Римі, спочатку при Нероні, а потім при Доміціяні, а також переслідування на Сході, сильно стрясли Церкву. Але провидець стверджує, що вона піднімається і сходить на небо, й у цьому завершення служіння Церкви на землі. Це нагадує нам про те, що служіння Церкви є продовженням Христового життя на землі.

Образ свідків нагадує нам образ Хрестителя Господнього, що йде перед Христом, і самого Христа Спасителя. Вони свідчать, їх убивають, і вони підносяться до Бога – цією перемогою приниженої Церкви завершується історія. Церква, згідно з пророцтвами Даниїла, проходить через горнило випробувань і підноситься до Бога Небесного.

11:15. Голоси гучні на небі говорять про завершення історії. «Перейшло панування над світом до Господа нашого та до Христа Його, і Він зацарює на вічні віки!». Це дуже важливі слова, бо вони показують, що між прийдешнім Усесвітом, прийдешнім буттям людства і нинішнім станом світу є безпосередній, так би мовити, генетичний зв’язок. Ідеться не про те, що царство світу померло й замість нього народилося Царство Господа нашого, а царство цього світу стало Царством Господа нашого – відбулася трансформація світу, його перетворення, його преображення.

11:16-19. Фінал завершується подячною піснею двадцяти чотирьох старців і ангелів. Відбувається космічна літургія: відчинився храм Божий уже не на землі, а на небі, і це потрясло весь Усесвіт, «і зчинилися блискавки, і гуркіт, і громи, і землетрус, і великий град». Те, що відбулося в людстві, луною відзивається в усій природі. На цьому завершується та частина Об’явлення, яка присвячена первісним долям Церкви в Єрусалимі.


[1] «Місту і світові» (лат. Urbi et orbi) – традиційний початок документів римського сенату; римляни вважали, що у світі є лише одне місто – Urbs, Рим.

Попередній запис

Глава 10

10:1-2. Після видіння небесної літургії і храму в засвітах Іван знову опиняється на березі моря. Він знову на Патмосі, він ... Читати далі

Наступний запис

Глава 12

З дванадцятої глави розпочинається опис подальшої мандрівки Церкви, її зіткнення з імперією, з державою, з демонічними силами. Це вже метаісторія ... Читати далі