Глава 2

2:1. Що таке «ангел Церкви»? Пророк Даниїл писав про те, що ангели, тобто духовні сили, панують над народами, керують ними. Насправді це та істина, яку зараз не всі розуміють, дуже глибока й змістовна. Кожна група, кожна Церква має своїх ангелів – це певні духовні сили, які управляють ними. У цьому випадку ці ангели уособлюють спільноту. Отож тут звернення до спільноти, вірніше, до її представників.

Ефес – місто зосередження чорнокнижности, окультизму, всілякої магії, місце постійної спокуси астрологією, мантикою[1]. Коли апостол Павло проповідував в Ефесі, навернені юдеї принесли йому цілу купу магічних рукописів, які тут же спалили, обіцяючи припинити волхвування. Крім того, Ефес був місцем безнастанного паломництва поган до величезного храму Артеміди, де її статуя з десятками грудей означали матір-годувальницю, стихію, світ, Усесвіт. Храм Артеміди приваблював до себе не лише паломників, а й ремісників, які виготовляли тисячі макетів храму і цим жили. Коли апостол Павло намагався там проповідувати, як ви пам’ятаєте, збуджена юрба кілька годин поспіль розлючено вигукувала: «Артеміда ефеська велика!». Постійно скандуючи ці слова, юрба довела себе до нестями, при тому багато з них не розуміли, що відбувається (див. Дії 19:28-32). І ось у цьому місті поган, магів і окультистів виникає перша християнська спільнота. Вирушаючи в свою останню подорож і вже знаючи, що його очікує гіркий кінець, Павло мав радісну зустріч з ефесянами на березі моря – вони провели його до берега і посадовили на корабель. Ось цій ефеській християнській спільноті й пише апостол Іван.

2:2-3. Існувала думка, що тут йдеться про фальшивих апостолів, які, прикриваючись авторитетом св. Якова, брата Господнього, об’їжджали ці місця і змушували всіх віруючих, разом із християнством, приймати закон Мойсея, гальмуючи цим розвиток Церкви. Це сумнівно, бо в Ефесі більша частина навернених схилялася радше не до юдаїзму, а до окультизму, теософії і поганства. Тому ці фальшиві апостоли були скоріше апостолами гностичного плану, які хотіли поєднати християнство з поганством.

2:4. Прекрасні слова. Кожна людина, вперше зустрічаючись із Христом на своєму життєвому шляху, переживає період першої любови, а потім настає період охолодження. Треба завжди пам’ятати про цю першу любов, не залишати її, а весь час повертатися до неї. Це один із найпрекрасніших заповітів апостола.

2:5. Долі Церков, спільнот, родин, окремих людей у християнстві залежать від їх духовного стану, бо ми знаємо, що Божий суд суворий і багато свічників зрушили з місця… Антіохійську Церкву й інші величезні центри християнства за їхні гріхи «зрушили з місця» їх, і від них не залишилося майже нічого. Практично зникла й Царгородська Церква, Церква «другого Риму».

2:6. Існувала думка, що тут ідеться про певну християнську секту, яку заснував диякон Миколай, що про нього є згадка в Діях апостолів, але це переконання ні на чім не ґрунтується. Ймовірно, це було якесь окультне, теософське вчення (див. коментар до Об. 2:14).

2:7. Відчувається, що автор – людина, яка сама чула слова Христа і запам’ятала такий звичний для Нього зворот: «Хто має вухо, хай чує». Як ви пам’ятаєте, «дерево життя» в Книзі Буття символізувало безсмертя і життя перед лицем Божим.

2:8-9. Знову йдеться про спроби інтегрування поганських ідей і обрядів у християнську свідомість Смирнської Церкви. Ці люди «говорять про себе, ніби юдеї вони, та ними не є», – тоді назва «християни» була ще рідкісною і з’явилася, ймовірно, як прізвисько, що його пустили іновірці на адресу вірних, а самоназва була інша: ми остаток, посвячений Богові, «учні», «посвячені», тобто «святі». Так християни називали себе самі. А позаяк більшість християн тоді становили юдеї, то вони називали себе юдеями, і це було ознакою їх віровизнання.

2:10. «Десять день» – символ, запозичений із апокаліптичної літератури. Це знак того, що час випробувань триватиме недовго. Десять днів не обов’язково відповідають календарним дням. Про десять днів говорить пророк Даниїл: «Тойвипробовував їх десять день» (Дан. 1:14), що означало близькість визволення, і справді, гоніння незабаром припинилися.

2:11а. Див. коментар до Об. 2:7.

2:11б. «Смерть друга» – це духовна смерть, полишення Бога, перебування в пеклі (див. коментар до Об. 20:10).

«Переможець не буде пошкоджений від другої смерти». Ви можете переконатися, що ці ясні й прості слова звернені до кожного з нас. Можна лише дивуватися, чому багатьом ця книга здавалася страшною. Один із героїв невіруючого Чернишевського говорив, що Апокаліпсис – твір безумця, божевільного, а Миколай Морозов вважав його твором Івана Золотоустого, який описав у ньому якусь бурю і ввів у нього астрологічні символи. Насправді Іванове Об’явлення – одна з найпрекрасніших книг Нового Заповіту. Попереджуючи завершення, можу сказати, що це одна з найвеличніших книг за силою оптимізму. Вона каже нам про те, з яким трудом світ приймає слово Боже, як він воює проти істини, які темні, важкі періоди настають, коли людство противиться істині. Це – найсвітліша книга, бо врешті все завершується перемогою Сина Божого.

2:12-13. Пергам, що грецькою означає «фортеця», був центральним містом Малої Азії, де перебував римський уряд. Тому деякі тлумачі вважають, що престол сатани – це центр влади світової держави. Саме звідти, з Пергаму, пішло обоження імператора Августа, і там само звели перший вівтар на честь імператора. Є й інше тлумачення, згідно з яким престолом сатани апостол називає гігантський вівтар Зевса, збудований на честь перемоги над галатами в II ст. до н. е. Його залишки зберігаються в Берліні, у музеї «Пергамон», і донині вражають відвідувачів. Але все ж більша ймовірність того, що тут апостол мав на увазі центр царства кесаря і культ імператора в цій країні. Він називає його «престолом сатани», бо той, хто претендує бути Богом, є Його ворог.

Очевидно, у Пергамі вже були перші гоніння. «Був убитий Антипа» – ймовірно, єпископ чи глава місцевої Пергамської Церкви, про якого нічого не відомо. У переданнях і пізніх легендах – це священномученик Антипа, але достовірних даних про нього немає. Так чи так, на цьому місці відбувається перше зіткнення Церкви з державою, з’являються її перші жертви. Немає нічого дивного в тому, що пожежа Риму і перші гоніння християн у 64 році могли якось відгукнутися в інших районах імперії під виглядом погромів або навіть офіційно санкціонованих дій проти перших християн.

2:14-16. Після того, як промовець віддав належне мужности Пергамської Церкви, він каже: «Я маю на тебе, бо маєш там тих, хто тримається науки Валаама». Валаам був месопотамський жрець, що жив у XIII ст. до Різдва Христового. Згідно з Книгою Чисел, він намагався зміцнити союз ізраїльтян із поганами, схилити їх до контактів з ідолопоклонниками, щоб вони, втративши чистоту своєї віри, втратили Боже благословення (Чис. 22:5,7; 25:1-3; 31:16). І відтоді «наука Валаама» стало виразом, що означає контакт із поганами. «Їли ідольські жертви й розпусту чинили». Справді, у часи Валаама ізраїльтян заманювали на святкування для участи в священних трапезах, де вони споживали ідоложертовне і блудували, де на честь богів влаштовували оргії і віддавалися священній проституції. Для апостола Івана все це має вже духовне значення. Участь у трапезі може означати певне духовне спілкування, і відповідно – духовний блуд. Хоча, можна припустити, що йдеться про безпосередні порушення, бо християнам, не лише християнам-євреям, а й християнам із поган апостольський собор заборонив споживати м’ясо і взагалі поживу, яка була на трапезі на честь богів.

Колись погани, щоб знущатися над християнами, приходили на ринок і будь-які харчі, які там продавали, посвячували богам, для того, щоб християни ходили голодні, – вони не могли придбати і споживати ідоложертовне. І тоді християни, щоб якось вирішити цю ситуацію, почали збирати і готувати для поживи зерно. У нас навіть є спеціяльне церковне свято, встановлене з цієї нагоди: на початку Великого посту відбувається особливий молитовний чин на честь мученика Теодора Тирона[2].

Напевно, дехто з християн казав, що всі ці перестороги даремні, що можна прекрасно споживати їжу, посвячену богам. Таким чином спроби встановити легке, нестроге ставлення до поганства. Ймовірно, саме таке вчення називалося вченням николаїтів. Невідомо, хто був Миколай, але, очевидно, що його вчення містило в собі заклик з’єднати християнство з поганством. Може, у цьому разі ми маємо справу з першими гностиками.

Як в Ефесі, так і в Пергамі з’явилася сила вчителів, які намагалися сплести з християнством східну елліністичну теософію, східні окультні вчення і вважати Христа одним із богів, що прийшов на землю поряд із іншими богами.

2:17. «Переможцеві дам їсти приховану манну». Манна – пожива, якою живилися ізраїльтяни в пустелі (див. Вих. 16:14-15). Згодом в апокаліптичних книгах вона стала символом трапези месіянського Царства. Це небесна пожива, споживши якої, людина більше не відчуває голоду, це пожива духовна. І насправді вже в Біблії, у 2-й Книзі Макавеїв (див. 2 Мак. 2:4-7) згадується кивот, в якому зберігалася манна як месіянська пожива, як знак радісної трапези наприкінці часів. Білий камінчик, на якому написане нове ім’я, ймовірно, треба розуміти як «перепустку» на месіянський банкет.

У давнину на Сході «нове ім’я» означало новий етап у житті чи нову владу. Якщо один цар перемагав іншого, але залишав його на троні, то він давав своєму васалу нове ім’я. Якщо людина ступала на якийсь новий життєвий шлях, вона брала собі нове ім’я. Тоді імені надавали величезного, священного значення, тому отримання нового імени означало певний переворот у житті. Ми часто бачимо у Святому Письмі схожі символи, коли, приміром, пророк Єзекіїл говорить про те, що Єрусалим матиме нове ім’я і що він називатиметься «Тут Господь» (Єз. 48:35). Це повторюється доволі часто і в інших пророків. В Ісаї ми читаємо: «Вже не скажуть на тебе “покинута”, а на край твій не будуть казати вже “пустиня”, бо тебе будуть кликати “в ній моя втіха”, а край твій “заміжня”» (див. Іс. 62:2-4).

Те, що Єрусалим отримує нове ім’я, – це знак початку нової епохи в його житті. Нове ім’я отримує і Церква Пергаму, бо віднині вона належить Господу, і в цьому її найглибинніша тайна, не зовнішня людська слава, а внутрішня, сокровенна, інтимна. Це подвиг служіння Богові, який звершується не перед лицем людини, а перед лицем Божим, тому нового імени не знає ніхто, крім того, хто його отримує. Це стосується не лише до історії Церков, а й до кожного з нас, бо кожному, хто збереже вірність, Господь дасть нове ім’я. Кожен знає по собі, що є в духовному житті щось таке, про що не можна ні сказати, ні оповісти, бо воно сховане в глибочезній тайні.

2:18-24. Тіятири – малоазійське містечко, розташоване недалеко від Пергаму. Ця маленька ізольована спільнота, що не мала підтримки від інших християн, легко могла стати здобиччю різних лжеучителів, шарлатанів, лжепророків, які вешталися по дорогах Малої Азії. Та й справді, з’явилася якась жінка, що видавала себе за пророчицю. Апостол називає її Єзавель. Згадаймо, що так називалася фінікійська цариця, яка вийшла заміж за ізраїльського царя Ахава (у IX ст. до Р. Хр.) і намагалася насадити ідолопоклонство в Ізраїлі. Треба сказати, що в Малій Азії, особливо у Фригії, було багато святилищ, в яких проповідували жінки-віщунки. Ця країна була батьківщиною поклоніння богині-матері, фригійській Кібелі, Артеміді Ефеській. Жриці, посвячені їм, входили в екстаз, танцювали як вакханки… Й ось, очевидно, ця жінка, що називала себе пророчицею як і інші жриці, що навернулися до християнства, почала вносити в Церкву щось фальшиве, невластиве їй, непотрібне, небезпечне, і тому апостол суворо застерігає від цього.

Щодо «глибин сатани», то йдеться, очевидно, про гностицизм. Тоді окультні й теософські системи містили широкі генеалогії, що показували походження духів, богів, демонів. Ці генеалогії займали цілі книги. Працювала уява, вабила магічна фантазія і, як темний дим, заслоняла християнську свідомість. Люди обвішувалися амулетами з зображенням Христа, і якихось схожих на гадюк крилатих істот – тут було перемішане все: й астрологія, і тайні науки. Чисте джерело християнства дуже легко могло забруднитися, тому й сказано так суворо: глибини сатани треба відкинути.

2:25-28. «Буде пасти їх залізним жезлом» – слова, що символізують дії Месії (див. Пс. 2:9), який отримує владу нас світом у прийдешньому царстві, і тому всі, хто зберегли Йому вірність, стають учасниками Його Царства. А вірність зберігають ті, що прагнуть зберегти чистою саму віру. «Тільки те, що ви маєте, тримайте, аж поки прийду».

2:29. Див. коментар до Об. 2:7.


[1] Мантика – практика ворожіння, віщування

[2] За часів Юліяна Відступника всі харчі, які продавали, скроплювали ідоложертовною кров’ю. Передання каже, що Патріярху вві сні явився святий воїн і мученик Теодор Тирон і запропонував готувати страву, яка отримала назву «коливо»: варені хлібні зерна з сухими плодами.

Попередній запис

Глава 1

1:1а[1]. «Об'явлення Ісуса Христа, яке дав Йому Бог» – ці слова означають, що об’явлення належить самому Христові, йде через Нього, ... Читати далі

Наступний запис

Глава 3

3:1. Тут ідеться про «Ангола Церкви в Сардах». Ще раз згадано, що Господь має у Своїй десниці сім духів Божих, ... Читати далі