Глава 3

3:1. Тут ідеться про «Ангола Церкви в Сардах». Ще раз згадано, що Господь має у Своїй десниці сім духів Божих, сім зірок, тобто незрушну повноту Церкви, яку ніщо не може здвигнути з місця. Страшні слова звертає Він до спільноти: «Маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий», – слова, що викривають упадок церковної спільноти.

Ми часто уявляємо собі первісні християнські спільноти як заповідник святих. А насправді тоді також люди мали пристрасті й страждали від немочів, і тоді Церква переживала періоди занепаду і кризи, які стрясають нею і нині. Але Церква перемагала, не зважаючи ні на що. Почитайте Дії апостолів і їх послання, і ви побачите, які смути роздирали первісну Христову Церкву. Тому не маємо занепадати, а треба дивитися вперед із надією.

3:2-5а. Ось грізна пересторога сардійцям: «Будь чуйний та решту зміцняй… Пам’ятай, як ти взяв і почув, і бережи, і покайся». Очевидно, у цій Церкві не всі піддалися сум’яттю і спокусам: кілька людей, «що одежі своєї вони не споганили». Що означають білі одежі, в які зодягають переможців? Білий колір був кольором радости, торжества і перемоги. Крім того, він був знаком чистоти. Були люди, які залишилися чистими серед загального сум’яття і гріха, ось вони й отримали радість месіянського Царства.

3:5б. Звідкіля символ «книги життя»? Коли знову заселяли зруйновані міста, то основних мешканців, головним чином іменитих, записували в особливі списки, які називали книгами мешканців цього міста. Такі книги були, приміром, за часів заселення зруйнованого Єрусалиму. Пророки образно писали, що Бог має Свою книгу, до якої Він записує всіх, хто входить у Його Царство, що Він має книгу життя (див. Вих. 32:32-33; Дан. 12,1) і ті, кого Він викреслив, не увійдуть до граду Божого…

3:6. Див. коментар до Об. 2:7.

3:7-9. Йдеться про лист до ангела Церкви міста Філядельфія (це слово перекладають як «братолюбність»). Його побудували елліністичні монархи-брати на знак взаємної відданости й любови і назвали його «братолюбним містом» – Філядельфією.

Перш ніж звернутися до Філядельфійської Церкви, Христос дає собі ще одне ім’я: «Святий, Правдивий, що має ключа Давидового». Про ключ Давида згадано не раз у пророцтві Ісаї. Ключ Давида – це ключ до Божого Царства, таємничий ключ, що «Він відчиняє, і ніхто не зачинить, що Він зачиняє, і ніхто не відчинить». Ось, наприклад, одне з таких місць: пророк звертається до одного з благочестивих намісників міста: «І стане він батьком для мешканця Єрусалиму та для Юдиного дому! І дам ключа дому Давидового на рамено його, і коли він відчинить, не буде кому замикати, коли ж він замкне, то не буде кому відчиняти» (Іс. 22:21-22). Тобто ніхто не може противитися його діям, звершенням: якщо він відчинив, отже, так буде.

Ще раз підкреслимо, що якби ви читали паралельні місця зі Старого Заповіту, то побачили б, що євангелист постійно говорить словами Святого Письма.

Далі маємо зворушливу характеристику Філядельфійської Церкви: «Малу маєш силу». Очевидно, це була маленька Церква, але вона зберегла слово Боже і не зреклася. Ці слова стосуються і до всіх нас: ми мале стадо, але якщо ми стоятимемо твердо, то навіть внутрішні чвари нас не похитнуть. Іван говорить про «зборище сатани», про людей, які стверджують, що вони – юдеї, але такими вони не є, тобто вони лжевчителі, розкольники, єретики. І перед їх лицем мала спільнота зуміла зберегти твердість (див. коментар до Об. 2:8-9).

3:10-12а. «Я тебе збережу від години випробовуванняПереможця зроблю Я стовпом у храмі Бога Мого, і він вже не вийде назовні…». Це означає, що людина (чи в цьому разі Церква) буде в Божому Царстві такою ж конечною частиною, як колона, що підтримує будівлю: її не можна усунути, бо тоді будівля обвалиться.

3:12б. «…На нім напишу Ім’я Бога Мого» – в Єрусалимському храмі на двох мідних колонах, що стояли перед входом, були написані священні імена (див. 1 Цар. 7:21). І от, на вірних людях і на церквах буде написане ім’я Боже, тобто вони стануть священними, як частина храму Царства Божого, Нового Єрусалиму, що сходить з неба. Іван каже про Новий Єрусалим, про який пророкували пророки. Другий пророк Ісая, якого називають Второісая (його тексти розпочинаються з 40 глави Книги Ісаї), говорить про Новий Єрусалим, незвичайний, інакший від давнього (див. Іс. 62:2). Заключні глави Апокаліпсису присвячені цьому Єрусалиму, який є символом прийдешнього світу, Царства Божого. Він утверджується на землі, але водночас сходить із неба від Бога. Тут Христос говорить про Себе як про людину – «від Бога Мого». Часто в антирелігійній літературі говорять, що в Апокаліпсисі Христос зовсім не людина, а цілком Божа істота. Але Божа істота не може сказати: «Від Бога Мого, та нове Ім’я Своє». Отже, Христос тут очевидно постає в людському образі.

3:13. Див. коментар до Об. 2:7.

3:14. Лаодикія розташовувалася в кількох кілометрах від Філядельфії.

Заключне звернення до Лаодикійської Церкви – найвеличніше. Тут Христос безпосередньо називає Себе Божественною Премудрістю, чи Логосом. «Амінь, Свідок вірний і правдивий, початок Божого творива…». Слово «амінь» походить від єврейського слова «емуна» – віра, вірність, твердість. У Книзі Буття сказано: «На початку Бог створив Небо та землю», а в Книзі Приповістей: «Господь мудрістю землю заклав» (Пр. 3:19), тобто Премудрість і є Логос, Слово Боже, творчий лик Бога. Тут Христос постає вже як Логос.

3:15-17. Тут Він викриває Лаодикійську Церкву, яка вирішила, що в неї все благополучно. Очевидно, в Лаодикії не було ні гонінь, ні особливих утисків, не було ні росколів, ні лжевчителів – усе в них було благополучно. Але, відчувши благополуччя, Церква почала деградувати. Ні з ким не воюючи, ні від кого не обороняючись, вона почала впадати в самозадоволення, яке Господь викриває найсуворішими словами: «Тині гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст». Ці й наступні суворі слова звернені не лише до церков, а й до окремих людей. «Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого», а насправді той, що так говорить, «нужденний, і мізерний». Рідко в пророчій книзі можна знайти слова, які могли би бути звернені особисто до нас, які всім нам треба читати постійно.

Що означає «ні гарячий, ані холодний»? Ідеться про два полюси в людині. Один полюс – із Богом, інший – проти Бога. Якщо людина з Богом, отже, вона стоїть на дорозі до благословення. Якщо людина гаряча, проти Бога, вона може, як Савло, навернутися, отже, її душа кипить… Найстрашніше – це повна байдужість, про яку в народі кажуть: «Ні Богу свічка…». Байдужість, індиферентність – це болото, в якому в’язне душа. Це смерть душі. Я знав багатьох людей, які стали істинними християнами, хоча раніше християнство їх лише відштовхувало. А ті, які загалом доброзичливо ставилися до віри, так за ціле життя й не навернулися. Прикладів таких «гуманних» людей було багато. Для них усе це було «заодно»; як сказав один із них: «Я їжджу всюди, ну, подивитися щось цікавеньке…» Він не проти Бога, але не більше того: він і від Бога не відпав, і до Бога не прийшов, не відомо, що він таке.

У Дантівському «Пеклі» є місце, де перебувають душі подібного штибу: за Лімбом, перед рікою, через яку Харон переправляє душі, ганяє юрба жалюгідних створінь, яких і пекло не приймає, і небо не бере; вони нікому не потрібні – вони перебувають у такому собі міжцарстві, а на чолі їх – якийсь «великий», відступник. Думки тлумачів розділяються: одні вважають, що це папа-відступник Целестин (хоча багато хто припускає, що він був святий), інші стверджують, що це багатий юнак, про якого згадано в Євангелії. І всім нам, навіть після навернення, завжди може загрожувати така небезпека. Процесу безперервного росту нема, не може бути – нам це не дане. Ми можемо лише постійно повертатися до юности, до першої любови, до стану безнастанної віднови. Така історія всієї Церкви – це завжди повернення до Євангелія, повернення до джерел; деколи християни круто розправляються з тим, що вони нагромадили, і знову повертаються – углиб. Навіть важка криза церковної людини хоча й небезпечна, але не так, як стан духовної омани, коли людина живе, не розуміючи, що вона гине, а думає, що з нею все гаразд. Минають місяці. Роки, а потім – «зі святими упокой», і все виявилося даремне.

Коли запитують, чи можна осягнути спасення поза Церквою, не враховують сам сенс поняття «спасення». Кажучи про спасення як про залучення людини до божественного життя, ми завжди маємо усвідомлювати, що це залучення однорідним бути не може. Кожна людина причащається Бога за мірою своїх можливостей, як і кожен народ, і кожна цивілізація має свою міру причащання Бога.

Істинне і повне причащання Бога може бути тільки через Його безпосереднє явлення. Звичайно, давні містики і пророки, суфії, дервіші[1], індійські брахмани[2] – всі вони через свій містичний досвід якоюсь мірою наближаються до Бога. Але це відбувається завдяки їхнім людським зусиллям, через людську спрямованість угору. І лише в одному випадку, у випадку Христа, Бог являється безпосередньо. Це єдине і найбезпосередніше об’явлення, тому спасення в Христі є унікальне і найглибинніше приближення до Бога, а все решта – десь поряд, може навіть і дуже близько. Коли мусульманин здійснює свій намаз, звертаючись у бік Мекки, то, звичайно, він взиває до того ж самого Бога, що й ми. Цей Бог відповідає йому і серед полудневої спеки пустелі, і в тиші ночі. Але жодна пустеля, жодне сонце, жодне містичне переживання людини не може зрівнятися з тим, що відкрив сам Бог через втіленого Христа. Саме в цьому сенсі ми говоримо, що поза Христом нема того спасення, що в Христі. Якась міра причастя до Божої благодаті може бути навіть в атеїста, в людини, думка якої обернена в неправильний бік, але серце якої все-таки отримує якусь крихту благодаті. А щодо того, що буде далі, можна сказати, що майбутній шлях душі є продовження того, що розпочалося вже тут, з цього боку життя. Спасення розпочинається тут, у цьому житті, а там воно розвиватиметься далі. Чи пізнають Христа ті, що за життя не вірили? Це тайна, яку знає лише Господь Бог.

3:18. Звернення Господа до цієї Церкви іронічне, позаяк вона вважає себе багатою: «Раджу тобі купити в Мене золота, в огні перечищеного», – тобто віру, яка пройшла через горнило; ти, жебрак, що вважає себе багатим, – піди купи золото віри й «білу одежу», тобто чисту, і «мастю на очі», тобто зцілення від гріха, і спробуй не боятися спокус.

3:19. «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того». Ці слова з Книги Приповістей Соломона (див. Пр. 3:12) говорять про те, що в труднощах гартується дух людський.

3:20-22. Одне з найпрекрасніших місць у Новому Заповіті. «Ось Я стою під дверима та стукаю…» Господь увійде до кожного, хто відчинить Йому двері. Ідея присутности Бога, як і відчуття Його перебування з людьми, має древні старозавітні корені. Бог перебуває з народом, Він, що перевищує все земне, сам стає наче земним. Він стає хмаровим стовпом, іде перед народом, Він білими клубами опускається на скинію, Він отінює храм. Храм означає місце, де люди збираються довкола ковчега, в якому перебуває Бог. Бог є не лише там, Він усюди, слава Його наповнює небо і землю, але скинія – це місце Його особливої присутности. «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його», – каже апостол Іван (Ів. 1:14). «Перебувало» – у буквальному перекладі «збудувало скинію, поставило шатро серед нас». Цей загальноцерковний, загальнозавітній символ поширюється також і на духовне життя. «Прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни», – кажемо ми, молитовно звертаючись до Святого Духа.

На цьому закінчуються послання, звернені до семи Церков, до всієї Церкви і до кожного християнина зокрема.


[1] Суфії, дервіші – представники мусульманського містицизму та аскетизму.

[2] Брахман – представник вищої касти в індуїзмі.

Попередній запис

Глава 2

2:1. Що таке «ангел Церкви»? Пророк Даниїл писав про те, що ангели, тобто духовні сили, панують над народами, керують ними. ... Читати далі

Наступний запис

Глава 4

4:1. Слова: «По цьому я поглянув...» – звичний для апокаліптичної літератури вислів, що означає перехід до наступної теми. Він звів ... Читати далі