Чи маю я цінність в очах Божих?

Я стою в черзі в касу супермаркету і озираюся на всі боки. Бритоголові підлітки з кільцями в носі набирають пакетики чіпсів; клерк бере на вечерю стейк, декілька гілочок аспарагуса і печену картоплю; бабця, скорчена остеопорозом, досліджує персики і полуницю, безжально тикаючи в них пальцем. Невже Бог знає нас, усіх і кожного? Невже ці люди мають якусь цінність у Його очах?

Коли я вмикаю телевізор і бачу репортаж про демонстрації проти абортів або за аборти, я намагаюся уявити собі цих ненароджених істот, через яких відбуваються подібні пристрасті. Я бачив у музеї препарати з ембріонами різного віку, що показують різні стадії розвитку людини. У світі щорічно «вбивають», як кажуть супротивники абортів, шість мільйонів таких от крихітних зародків. Богослови стверджують, що образ Божий зафіксований у кожному з них. Що думає Господь про шість мільйонів людських істот, які померли перш, ніж вони покинули материнську утробу? Невже і вони мають значення?

Знання в галузі астрономії також підживлювали мої сумніви: наука свідчить, що наше Сонце – одно з 500 мільярдів зірок, що становлять Чумацький Шлях; що наша галактика – один з 200 мільярдів зоряних світів. Невже істоти на одній з порошинок всесвіту мають якесь значення для Творця всесвіту?

Псаломщик, що також споглядав зірки, вигукнув: «Коли бачу Твої небеса діло пальців Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?». Будь-яка книга Старого Заповіту зосереджується на цій проблемі. Єврейські раби в Єгипті навряд чи могли повірити Мойсеєві, який стверджував, що Бога тривожать їх страждання. Друзі Йова посміялися над дурнем, що вирішив, що Господові Всесвіту є діло до Йова. Проповідник в Еклезіясті формулює ту ж проблему ще цинічніше: чи має значення хоч щось «під сонцем»? Можливо, життя взагалі позбавлене сенсу?

Кілька років тому мене і самого долали подібні сумніви, і тут я отримав запрошення на конференцію в Новій Англії з проблем християнства. Темою конференції був вірш з книги пророка Ісаї: «Отож на долонях Своїх тебе вирізьбив Я» (49:16). Я навіть усміхнувся: у тодішньому настрої я зовсім не був готовий обговорювати з проповідниками Нової Англії цитату, яку писали на плакатах і вишивали на настінних килимках як свідоцтво віри. Я б вважав за краще виступити на іншу тему або зовсім відмовитися від запрошення. Але все таки спершу я розкрив Біблію і заглянув у текст книги.

Я виявив, що Бог дає вражаючі гарантії Своєму народу в найтяжчий момент історії Ізраїлю: країна знищена, священне місто Єрусалим піддалося нарузі, вавилонські воїни, не зустрівши опору, вторглися у Святе Святих, і цього разу Господь не прийшов на допомогу Своєму народу. Храм був спаплюжений, столиця зруйнована, євреїв у кайданах відвели у Вавилон (нинішній Ірак).

Відведення у вавилонський полон, Джеймс Тіссо

Псалом 137 може повідати про те, що переживав у ту пору народ обраний: «Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали… Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, хай забуде за мене правиця моя! Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам’ятати… Вавилонськая дочко, що маєш і ти ограбована бути, блажен, хто заплатить тобі за твій чин, що ти нам заподіяла! Блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю і твої немовлята!…»

Несподівано я зрозумів, що полонені у Вавилоні, слухаючи звістку Ісаї (вірш 49), мучилися тим же сумнівом, що і я. Чи маємо ми якусь цінність в очах Божих? От, ми – народ обраний, але наша земля захоплена, наші міста зрівняли із землею, наших жінок і дітей перебили, сильних чоловіків відвели в полон. І ті ж питання ставили баптисти і гугеноти, вірмени і російські п’ятидесятники, християни Палестини і Судану і усі вірні, що зазнавали гонінь упродовж багатьох століть.

«Господь кинув мене, і Господь мій про мене забув…» – плакали ізраїльтяни в пору страшного лиха (Ісаї 49:14), але Бог відповів Своєму народу новою обітницею. «Чи ж жінка забуде своє немовля – запитує Бог. – Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе! Отож на долонях Своїх тебе вирізьбив».

У цю важку годину, коли здається, що заповіт з Богом повністю вичерпав себе, Бог дає низку нових обіцянок, прямо відповідаючи на сумніви, що терзали народ Ізраїлю. Дослідники Біблії називають цей розділ (Іс. 42-53) «Піснею Отрока Господнього». Ця прекрасна поезія в той же час є надзвичайно важливим пророцтвом, одним з найбільш конкретних пророцтв, які нам доводилося чути. У цілому ці «Пісні» описують з’явлення Месії, Який і стане відповіддю Божою на питання євреїв.

Бог готовий ризикнути власною репутацією. Він відповість на гіркі докори євреїв надзвичайним, приголомшливим подвигом, про який ніхто з них і помислити не міг, актом, що виходить за межі і людських очікувань, і Божого упокорювання: Бог вирішив приєднатися до людей на планеті Земля, «записати Самого Себе на сторінках історії», як каже Жак Елюль. Виконані таємниці «Пісні Отрока Господнього» передбачають Втілення – автори Нового Заповіту посилаються на цей текст щонайменше десять разів.

Євреї, у чиїй пам’яті відбився грізний образ Сінаю, звиклі шанувати Господа настільки, що не сміли не вимовляти, не писати його ім’я, завжди чекали пришестя Месії, чекали не стільки з надією, скільки з трепетом. «І хто витерпить день Його прибуття, і хто встоїть, коли Він з’явиться? – вигукує в жаху пророк Малахія. – Бо Він, як огонь той». Чи може хтось з мешканців планети Земля пережити з’явлення Бога сил? Чи переживе його сама планета?

Але Ісая ясно дає зрозуміти: Бог стане на землю не лютим потоком і не пожираючим полум’ям. «Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвеш ім’я Йому: Еммануїл», «Господь з нами». Бог приходить на землю в найпокірливішому, найменшому вигляді: у вигляді заплідненої яйцеклітини, ембріона, що росте, клітина за клітиною, у тілі сільської дівчини. Яйцеклітина ділиться багато разів, поки зародок не набуде форми; потім плід росте і, нарешті, Немовля покидає утробу Матері, щоб приєднатися до жалюгідних двоногих творінь на їх порошинці-планеті.

Так, Месія правитиме, але знаряддя Його правління – любов. Чи перенесемо ми день з’явлення Його? Усі ми переживемо його і набудемо нового життя, бо всіх Він прийме з любов’ю і радістю.

Наше свято Різдва увічнює Божу відповідь на питання євреїв: «Чи маємо ми цінність в очах Божих?». Тут, на землі, впродовж тридцяти трьох років Бог у тілі відчув на Собі, як бути одним з нас. І притчі, які Він розповідав, і самі люди, з якими Він зіткнувся, стали на всі часи відповіддю на питання, що терзає нас.

Ісус сказав, що Бог подібний до пастиря, який залишить дев’яносто дев’ять овець на захищеному пасовищі і буде, знесилюючи, шукати єдину вівцю, що відбилася від стада; що Він подібний до батька, який увесь час пам’ятає про невдячного сина, що покинув його, хоча старший залишився удома і незмінно шанобливий і слухняний; Бог подібний до багатого хазяїна, що впускає у свій дім і запрошує на бенкет жебраків і волоцюг. Господь любить людей не як якийсь різновид тваринного світу, а як людина людину, кожного окремо. Так, ми маємо цінність в очах Божих. У ті рідкісні моменти, коли Він трохи відкривав завісу між видимим і невидимим світами, Ісус говорив, приміром, про радість ангелів, коли навертається хоч один грішник. Один-єдиний вчинок, здійснений тут, на землі, відгукується луною в усьому всесвіті.

У спілкуванні з людьми Ісус підкреслено проявляв увагу до покинутих, нелюбимих, відщепенців суспільства, до тих, хто мало що означав в очах людей, але мав величезну цінність в очах Божих. Ісус торкався прокажених, які селилися за містом, хоча Його учні гидливо їх сторонилися. Першим проповідником Свого вчення Ісус обрав самаритянку, жінку з племені, яке євреї вважали «бідними родичами», жінку, що змінила п’ятеро чоловіків, що викликала своїми вчинками плітки всіх городян. Інша жінка настільки соромилася свого захворювання, що не посміла з’явитися перед Ісусом, і торкнулася Його одягу ззаду, сподіваючись, що Він цього не помітить. Але Він помітив, і ця жінка, як і багато інших «нікчем», переконалася, що від Нього не можна втаїтися, – надто багато ми означаємо для Нього.

Письменник Рейнольд Прайс якось помітив, що все людство мріє почути підтвердження: «Творець Всесвіту любить і пам’ятає мене». Це підтвердження ми почули від Ісуса, і голос Його звучав, як грім, що сповіщає благодатний дощ. Творець всесвіту створив і людей, цих дивних істот, яких Він невідомо чому визнав гідними особистої уваги і любові. Він довів нам цю любов на пагорбах Палестини і на хресті.

Пророки тільки говорили про це, але Ісус це зробив. «На долонях Своїх тебе вирізьбив Я», – сказав Господь вустами Ісаї. Коли ж Він прийшов на землю в рабському вигляді, Він показав, що на долонях Божих знайдеться місце для кожного, хто живе на землі. На Його руках зафіксовані не лише наші імена, але і рани, якими Господь заплатив за любов до нас.

Мої сумніви більше схожі на хронічну недугу, ніж на гостре захворювання: вони періодично повертаються. Але тепер, коли я шкодую себе, коли розчиняюся в космічній самотності Йова і Еклезіяста, я звертаюся до євангельського оповідання про слова і справи Ісуса. Якщо мені починає здаватися, що моє існування «під сонцем» байдуже Богові, то я відкидаю головну причину, що спонукала Бога зійти на землю. Отже, Ісус відповідає на перше питання: про цінність окремої людини.

Попередній запис

Три питання

Земля тремтить від кроків Ісуса Христа. Тхір проник у кролятник. Пів Клодель Наприкінці шестидесятих років я вирушив у поїздку Джорджією, ... Читати далі

Наступний запис

Чи є Богові діло до нас?

Астроном Чет Реймо в книзі «Ніч душі» розповідає таку історію. «Учора на прогулянці я бачив, як юнак на скейтборді збив ... Читати далі