Астроном Чет Реймо в книзі «Ніч душі» розповідає таку історію.
«Учора на прогулянці я бачив, як юнак на скейтборді збив дівчинку. Хлопець мчався на скейті по тротуару і з усього розмаху врізався в дитину. Я спостерігав за цією сценою здалека, вона розігрувалася майже в повному мовчанні: викрик переляканої дівчинки, коли вона кинулася убік, намагаючись уникнути зіткнення, і крик її матері в момент катастрофи були поглинені листопадовим туманом. Тіло дитини злетіло в повітря, плавно, немов уві сні, пролетіло над бруківкою, двічі ударилося об асфальт, відскочивши, як гумовий м’ячик, і так і залишилося лежати.
Повторюю: усе це відбувалося в повній тиші. Можна було подумати, що я спостерігаю цю трагедію в телескоп, стежу за подіями на іншій планеті. Я бачив, як у космосі вибухали зірки, бачив катастрофи з відстані в багато світлових років, що були відокремлені від мене байдужим склом телескопа і здійснювалися в глухій тиші. От на що це було схоже».
Реймо завершує свою розповідь питанням: «Як осягнути нам мовчання всесвіту?». Це багаторазово повторюється в його книзі; Реймо повертається до нього знову і знову, розповідаючи про те, як він втратив віру. Чет Реймо і багато інших сприймають мовчання Боже перед лицем страждання, що твориться на землі, як питання, що залишилося без відповіді.
Я християнин, і тому для мене це питання ще складніше, ніж для Реймо. Якщо сприймати всесвіт як певне випадкове нагромадження хаосу, чого чекати від нього, якщо не мовчання? Але для тих, хто вважає, що світ породжений творчою Божою любов’ю, це мовчання стає нестерпним. Чи маємо ми право стверджувати, що Богу є діло до нас?
Я багато писав про проблему страждання, і назви цих книг – «Де ж Бог, коли мені боляче?», «Розчарування в Богу» – дуже показові. Як і Реймо, я весь час повертався до колишніх питань, торкався рани, що не бажала гоїтися. Читачі відгукувалися на мої книги, і їх сумні історії ставали ще одним конкретним приводом для моїх тяжких роздумів.
В одній з книг я описував нелегкі дні, що припали мені, коли дві людини, один за другим, звернулися до мене, щоб повідати про своє розчарування в Богу. Першим був молодий священик зі штату Колорадо. Він щойно дізнався, що його дружина і маленька дочка гинуть від СНІДУ. Мати заразилася в результаті переливання крові, яке їй зробили незадовго до пологів. «Як я тепер говоритиму дітям про Творця, що любить нас? – запитав мене пастор. – Як мені переконати їх і себе, що Богу є діло до нас?»
На тому ж тижні мені зателефонував з автомата сліпий, який декількома місяцями раніше як акт милосердя запропонував колишньому наркоманові пожити із сім’єю в його будинку. Тепер він виявив, що цей чоловік, який ніби виправився, б’є власну дружину. І це відбувається в його будинку! Будучи сліпим, мій співрозмовник прибігав до уяви, намагаючись вгадати причини того, що відбувається. Його гостя – мазохістка або підкоряється із страху? Але тут у нього закінчилися монети, і телефон відключився.
Я давно залишив всякі спроби відповісти на питання «Чому?». Чому саме дружині молодого священика дісталася заражена кров? Чому ураган уразив одне місто в Оклахомі і пощадив друге? Чому дочку саме цієї жінки збив хлопець на скейті? Не знаю! Чесно сказати, після багатьох років вивчення Біблії я дійшов висновку, що і Священне Писання не дасть нам відповідь. Бог міг би вирішити усі сумніви, коли говорив з Йовом, але Він вважав за краще не пояснювати нам причини.
Проте від одного сумніву мені все ж майже вдалося позбутися: від питання «Чи є Богові діло до нас?», яке проступає в приголомшливій розповіді Чета Реймо про мовчання всесвіту. Це ж питання часто повторюється в Старому Заповіті. Йов готовий дійти висновку, що Бог не дбає ні про нього, ні про інших страждальників. «До нас доноситься лише Його шепіт», – засмучується Йов. Псаломщики вимагали хоч якогось знаку, який підтверджує, що Бог чує їх молитви, свідчення, що Він не забув про людей.
Для мене можливий лише один спосіб відповісти на питання, чи є Богові діло до нас, і, як мені здається, цілком задовільний. І знову відповідь: Ісус. Ісус не прибігав до філософських міркувань про природу страждання, Він дав нам відповідь по суті. Хоча я не можу вгадати, чому відбувається та чи інша біда, я знаю, що відчуває при цьому Бог. Ісус – це обличчя Боже, обличчя зі сльозами.
Якщо читати Біблію підряд, величезна різниця між Старим і Новим Заповітами прямо-таки впадає у вічі. У Старому Заповіті я часто натикаюся на вирази сумніву і розчарування. Цій темі повністю присвячені книги Єремії, Авакума, Йова. Я вже говорив, що майже половина псалмів витримана в тому ж похмурому тоні. Вражаючим контрастом з цими книгами є Євангелія і послання Нового Заповіту. Зрозуміло, проблема страждання не зникла, вона детально обговорюється в посланнях Якова (розділ 1), до Римлян (розділи 5 і 8), 1 Петра, а також в Об’явленні. Проте тут я вже не знаходжу те тяжке питання «Чи є Богові діло до нас?», не виявляю нічого, подібного до роздираючого крику Псалму 76:10: «Чи гнівом замкнув Він Своє милосердя?»
Я бачу причину цієї зміни в тому, що для авторів послань, свідків життя Ісуса, Сам Ісус і був відповіддю. Ісус – обличчя Боже. Кожному охочому зрозуміти, що Бог думає з приводу страждання, яке опанувало нашу понівечену планету, вимагається лише поглянути на Його обличчя. Петро, Яків, Іоанн були супутниками Ісуса, вони запам’ятали, як змінювалося Його обличчя, вони бачили, як Ісус співчував жінці з кровотечею, схвильованому сотникові, вдові, що позбулася єдиного сина, сліпому. Вони знали, що Бог розділяє наше страждання. Ісус не вирішив «проблему болю», Він зцілив лише небагато людей у маленькому куточку землі, але Він відповів на питання, чи є Богові діло до нас.
Ми знаємо про три випадки, коли співчуття Ісуса виливалося в сльозах. По-перше, Він плакав, коли дізнався про смерть Свого друга Лазаря, і тепер я знаю, що відчуває Бог, коли помирають мої друзі і близькі.
Другий випадок: Ісус озирнувся на Єрусалим і затужив, знаючи долю, що очікує прославлене місто. «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!» (Матвія 23:37). Образ курки з курчатами, мабуть, навіяний спогадами про сільську Галілею. Після пожежі в курнику селянин знаходить обгорілі тушки курок, що лежать на підлозі з розпростертими крилами. Він відкидає почорнілі тільця убік, і з-під них вибираються крихітні курчата – мати врятувала їх від вогню, пожертвувавши собою. От до чого прагнув Ісус: узяти на Себе покарання, уготоване Його народу.
І, нарешті, ми читаємо, що Ісус «з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти» (Євр. 5:7). Зрозуміло, Ісус не був позбавлений від смерті. У саду Гефсиманському і на Голгофі ми спостерігаємо приголомшливі сцени. Говорячи словами Мартіна Лютера, «Бог бореться з Богом». Чи маємо право ми припустити, що Ісус теж задавався питаннями, які переслідують мене і майже усіх людей: «Чи маю я значення в очах Божих? Чи є Богові діло до мене?». Як інакше зрозуміти рядок Псалму 22, що прозвучав з Його вуст, «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?»
Ісус реагував на біль так само, як більшість людей. Він не твердив у саду: «Боже, Я такий вдячний Тобі за те, що ти обрав Мене для страждання, Я з тріумфуванням приймаю цю місію!». Ні, у страху, у скорботі і самотності, у відчаї він волав: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене…». Лука, цей спостережливий автор, відмічає: «А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю…» (22:44).
Можливо, Ісус не дасть нам тієї відповіді на питання про біль, яку ми хотіли б почути, та зате ми дізнаємося, що таємничим і незбагненним чином Бог страждає разом з нами. Ісус тілесно, фізично відновив нашу віру. Ми більше не самотні. Я можу бути упевнений у тому, що Бог розуміє мої страждання, і Бог дбає про мене, яким би далеким Він не здавався в певну мить. Кожного разу, коли сумнів долає мене, я вдивляюся в обличчя Ісуса і бачу милосердя і співчуття Бога, Який пізнав страждання.
