Були в історії Ізраїлю моменти, коли нікому і на думку би не спало питання, чому Бог не втручається. Узяти, приміром, натовп, до якого Мойсей звертається у Второзаконні: цим людям, що виросли в пустелі Сінайській, відчували зриму присутність Бога, Який передував їм у хмарному стовпі, знають про чудесно даровані воду та їжу, мабуть, і на думку не спадало подібне питання. А якщо б вони навіть і заїкнулися про це, Мойсей і небагато вцілілих із старшого покоління тут же нагадали б їм про десять кар єгипетських, про розділення Червоного моря і ураження сильного єгипетського війська.
Але озирнемося на події, що безпосередньо передують описаним у Второзаконні, і побачимо, що весь народ, включаючи Мойсея, був повний сумнівів. Чотири століття вони волали до Бога про своє жахливе життя в Єгипті. Чотири століття! Уявіть собі усі події світової історії від королеви Єлизавети, від тих часів, коли перші поселенці ще не висаджувалися в Америці, до наших днів. «Народ обраний» став посміховиськом для сусідів, перетворився на рабів, підвладних фараоновому капризу. Скільки разів євреї вигукували: «Де ж Ти, Господи?!», доки не з’явився Мойсей!
Пророк Ілля змусив замовкнути всі сумніви, влаштувавши для повчання своїх одноплемінників диво з розпалюванням вогню на горі Кармел, але і йому довелося потім ховатися в печері, не розуміючи, коли ж Господь уразить Ахава і його жорстоку дружину Єзавель. Інші пророки, у тому числі так шановані нами Ісая та Єремія, могли б позаздрити Іллі, який принаймні пережив годину слави: у Біблії немає жодної згадки про чудеса, здійснені цими «пророками слова». Інші пророки поплатилися за всі свої старання мученицькою смертю.
Останнім у Старому Заповіті звучить голос Малахії. Його книга служить прелюдією до майже чотирьохсотлітнього мовчання, що сталося потім. З погляду ізраїльтян, ці чотириста років були періодом «обдурених очікувань». Вони повернулися на батьківщину після вавилонського полонення, але тепер їх країна перетворилася на глуху провінцію персидської (а потім грецької і римської) імперії. Відбудований наново храм лише віддалено нагадував архітектурне Соломонове диво. Велике майбутнє тріумфу і загального миру, про яке говорили пророки, перетворилося на примарну мрію.
Серед євреїв розросталося розчарування, глухе невдоволення Богом, що проривалося в скаргах і повсякденній поведінці. Вони міркували приблизно так: «Служити Господові – порожня справа. Що ми отримали в нагороду за виконання Його приписів?». Це питання тривожило євреїв ще багато століть після того, як Малахія та останні пророки давно замовкли. Люди не бачили чудес, Бог не втручався в історію, вони більше не чули навіть Його голосу. Невже Бог забув про милість і вуха Його глухі до їх тужливих криків? Старий Заповіт завершується цією нотою розчарування, невиконаних надій та ослабілої віри.
Джек Майлс нагадує, що композиція єврейської Біблії ще посилює це почуття туги і нездійснених очікувань. Наша Біблія починається П’ятикнижжям, далі слідують історичні книги, поезія і пророки (остання частина завершується книгою Малахії), але євреї розподіляють ці книги інакше: після П’ятикнижжя (Тори) у них стоять пророки, книги яких перемежаються з історичними частинами: книга Ісуса Навина, Книга Суддів, книги Самуїлові, книги Царів, а потім різні «твори».
Остання частина – твори – починається з книги Псалмів, продовжується Приповістками, книгою Йова, Рути, Еклезіястовою, Естери, Даниїла, Ездри, Неемії і завершується книгами Літописів. Майлс вважає, що така послідовність передає наростаюче відчуття відсутності або мовчання Божого. Після довгого монологу наприкінці книги Йова голос Божий більше не прозвучить жодного разу. Літопис цитує деякі з колишніх розмов Бога, дослівно наводячи слова, що збереглися в інших частинах Біблії. У Пісні Пісень і книзі Естери Бог взагалі не згадується; інші книги говорять про Бога і включають молитви до Нього, але після книги Йова Сам Бог не говорить жодного разу. Роки, віки очікування. Лютер говорив, що голод кращий за всі приправи. Наприкінці Старого Заповіту, перед приходом Ісуса, ми вже помираємо від виснаження.
Мій друг-єврей іноді супроводжує екскурсії Ізраїлем. Досить швидко він зрозумів, що основний дохід гідові приносять християни євангельського віросповідання, що здійснюють паломництво у Святу землю. Йому не хотілося вникати в подробиці життя Ісуса, оскільки батьки забороняли йому навіть згадувати Його ім’я. Але йому довелося це зробити, і, коли на своїй роботі він познайомився з християнами, які краще за нього розбиралися в древній історії Ізраїлю, він був уражений таким зближенням віри.
Він виявив: цілком консервативні християни вірять, що світова історія рухається до певної кульмінації, в якій центральна роль відведена Ізраїлю. Його супутники міркували про Друге пришестя Ісуса, цитуючи пророцтва, які мій приятель учив у хедері. Прислухаючись до них, він зрозумів, що юдеї та християни чекають одного й того ж: Месію, Князя світу, Який відновить мир і справедливість на нашій неповноцінній планеті. Християни чекають Другого пришестя Месії, юдеї все ще очікують Першого. «Як було б дивно, якщо б з’ясувалося, що ми всі говоримо про Одну і Ту ж Людину», – сказав він мені одного разу.
На питання, чому Бог не діє, християни та юдеї дають одну і ту ж відповідь, але з однією суттєвою відмінністю: юдеї вірять, що Бог ще втрутиться в нашу історію, пославши Месію, а християни вірять, що Бог вже втрутився, пославши Месію, і втрутиться знову, пославши Його удруге в силі і славі, а не в слабкості та упокорюванні.
