Одного разу вночі, незадовго до Різдва, я слухав у Лондоні приголомшливе виконання «Месії» Генделя. Я тільки уранці прибув в Англію, відразу ж купив квитки в театр і, щоб не заснути, тинявся вулицями Лондона, кожні дві години заходячи в якийсь заклад випити кави. Я не здогадувався, що чекає мене увечері: цей концерт, прогулянка містом, недосип, що передував йому, зайва чашка кави – все разом подіяло на мене так, що я як би перенісся в епоху Генделя. Несподівано я перестав сприймати виставу як звичайний концерт, це було вже приголомшливе одкровення усієї християнської звістки. Невідомим мені раніше чином я проникав в якнайглибші шари музики, осягаючи саму душу цього твору.
Лондон – театральна столиця, і виконавці цієї ораторії не просто виспівували слова, вони розігрували драму, що проривалася в словах «Месії». Відкинувшись у кріслі, прислухаючись до знайомих арій першої дії, я почав розуміти, чому цей твір виявився пов’язаним з підготовкою до Різдва, хоча спочатку Гендель написав його для святкування Пасхи. Гендель спирався на пророцтва Ісаї про прийдешнього Царя, Який принесе мир і спокій понівеченому насильством світу. Музика піднімалася від соло тенора («Тішся, народе Мій») до повноголосного хору, що радісно вітав день, коли «відкриється слава Господня».
Будь-який слухач, навіть абсолютно не досвідчений у музиці, міг відчути зловісні зміни на самому початку другої частини. Гендель передає цей похмурий настрій потужними звуками оркестру, витриманими в мінорному ключі. Друга частина оповідає про те, як прийняв Месію світ, і важко уявити собі трагічнішу історію. Головним чином Гендель використовує тут розділи 52-53 книги пророка Ісаї, це вражаюче ясне передвістя, написане за сотні років до народження Ісуса.
На мить усі звуки стихають, і після цієї драматичної паузи вступає самотнє, без супроводу, контральто: «Він погор-дже-ний був… Його по-ки-ну-ли». Співачка вимовляла кожен склад з найбільшим зусиллям, немов їй було важко навіть згадувати про це. Скрипки сумно вторили кожній музичній фразі.
Голгофа. Історія завмерла. Райдужні надії, породжені приходом довгожданого Спасителя Ізраїлю, у ту страшну ніч померкнули, здавалося, навіки. Месія, що висів, як опудало, між двома розбійниками, міг викликати в кращому разі жалість, у гіршому – кепкування. «Усі, хто дивився на Нього, сміялися на ганьбу Його, – скаржиться тенор і додає в найтяжчий момент творіння Генделя: – Погляньте, чи є скорбота, лютіша за скорботу Його».
Але не все втрачено. Ще декілька митей – і той же тенор, той самий співак, який вигукував у відчаї, внесе першу ноту надії в другу частину «Месії»: «Але Ти не покинув душу Його в пеклі». І тут увесь хор випускає радісний клич, бо поразка на Голгофі – це лише видимість поразки, і труп, що висів на хресті, не залишиться трупом. Воскресне Цар слави.
«Алілуя!» – вигукує хор, і музика злітає увись, звучить найбільш прославлена частина ораторії Генделя. Небагатьом композиторам вдавалося написати такий радісний гімн. Сам Гендель говорив, що в момент написання цього хору йому здавалося, що він дійсно бачить перед собою небеса і Самого Господа. «Цар царів… Володар володарів… прав навіки!» Гендель підкреслює кожну фразу, щоб вона повністю розкривала своє значення. Коли король Георг I почув цей хор на лондонській прем’єрі 1742 року, він звівся на ноги в подиві, і відтоді публіка, шануючи традицію, повторює його рух.
Деякі скептики припускають, що король Георг звівся на ноги не стільки з поваги, скільки уявивши помилково, що цим хором ораторія завершується. І сьогодні деякі слухачі, уперше присутні на виставі, припускаються тієї ж помилки. Чи можна їх за це докорити? Після двох годин вистави музика досягає кульмінації в урочистості святкового хору. Що ще сказати?
Раніше, до того вечора, я не замислювався над цим питанням. Проте, заглянувши в декілька рядків лібретто, напружуючи очі, що палали від безсоння, я прочитав те, чого бракувало і першій, і другій частині «Месії». В одному плані мій друг, супроводжуючий екскурсії Ізраїлем, був абсолютно правий: Ісус з Назарету не здійснив те, що було обіцяне пророками. «Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!», – вигукували ангели, вітаючи народження Ісуса. Але хіба після приходу Ісуса мир і добра воля наповнили землю? Варто лише відвідати Його рідну країну, щоб позбутися цієї ілюзії.
У ту ніч ми з дружиною летіли над Полярним колом, над кригами, які сяяли внизу, помітні при світлі полярного дня навіть з висоти у десять тисяч метрів. Я знав, що недалеко від цих місць нишпорять атомні підводні човни, кожен з яких здатен винищити сотні мільйонів людей. Ми приземлилися в Лондоні і купили газети, що повідомляли про залізничну катастрофу і загибель п’ятдесяти одного пасажира. На тому ж тижні терорист підірвав над територією Шотландії літак компанії «Пан-Американ» і загинуло ще 270 людей. Невже саме такий світ замислив Господь у момент творіння? Невже заради такого світу здійснилося Втілення?
От чому твір Генделя не міг закінчитися торжествуючим хором. Месія з’явився в славі, і про це свідчить перша частина; Месія помер і воскрес – цьому присвячена друга частина. Але чому ж світ як і раніше такий поганий? Третя частина ораторії намагається відповісти на це питання. Від тем Віфлеєму і Голгофи музика переносить нас до найбільш месіанського з усіх образів Ісуса: Ісус – Цар. Втілення – це не кінець історії, це тільки початок кінця. Знадобиться ще немало трудів для того, щоб творіння повернулося до первинного задуму.
Прекрасне рішення: третя частина «Месії» починається словами Йова, цього трагічного персонажа, який наполегливо чіплявся за свою віру, хоча усі зовнішні обставини підштовхували його до безпросвітного відчаю. «Та я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху», – виспівує сопрано. Йов, скрушений особистою трагедією, не маючи в розпорядженні доказів на користь існування верховного Бога, зумів все-таки зберегти віру. І Гендель вимагає того ж від нас.
Звідси третя частина «Месії» переходить до роздумів апостола Павла про смерть Ісуса і до його слів про остаточне воскресіння: «При останній сурмі: бо засурмить вона і мертві воскреснуть». Смерть Христа і Його тілесне воскресіння означають поразку зла і провіщають те, що одного разу станеться з Його вірними послідовниками. Бог втрутився в нашу історію, приєднавшись до нас на землі, і втрутиться в неї знову, повернувшись у силі і славі, щоб відновити первинний задум творіння.
Трагедія Страсної п’ятниці перетворюється на тріумф Воскресіння, і так само перетворяться колись усі війни, насильство, несправедливість, горе. Тоді і тільки тоді ми зможемо сказати: «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?». Тільки тоді буде дана відповідь на тяжкі питання Старого Заповіту. Чи маємо ми значення в очах Божих? Чи дбає Бог про нас? Ми станемо жити у вірі, розуміючи, що на ці питання не буде дано остаточної відповіді аж до того дня, коли Бог з’явиться нам знову, у Другому пришесті Ісуса.
Автори Старого Заповіту озиралися назад, на Бога, Який уклав з народом заповіт і так часто підтверджував Свою любов до людей; вони дивилися і вперед, чекаючи того часу, коли Бог пошле Спасителя. Ми, їх спадкоємці, маємо той же подвійний зір. Ми згадуємо Перше пришестя Ісуса і бачимо в ньому неспростовний доказ того, що Бог дбає про нас; і ми теж дивимося вперед, чекаючи, коли Творець закінчить Свою працю і пророцтва виконаються до кінця.
Шедевр Генделя завершується сценою поза часом. Композитор міг вибрати розділ 2 Об’явлення, щоб показати вічного Христа з обличчям, подібним до сонця, і очима, подібними до полум’я, проте текст завершується сценою з розділів 4-5 Об’явлення – найяскравішим образом з книги, повної дивних образів. Цей текст провіщає фінал історії.
Двадцять чотири старці є присутніми на зібранні разом з чотирма істотами, що символізують птахів, домашніх і диких тварин і людину, – усе, що є кращим у творінні. Ці істоти і правителі шанобливо схиляються перед престолом, що виблискує блискавками і переливається веселкою. Ангел запитує, хто гідний зламати печатку, щоб розкрити книгу часів? Хто гідний належним чином завершити історію? На це не здатні ні істоти, ні старці. Автор підкреслює значущість того, що відбувається: «І плакав я гірко, що не знайшовся ані один гідний розгорнути й прочитати книгу, ані навіть зазирнути в неї» (5:4).
Поряд з правителями і прекрасними створіннями, нездатними виконати таку велику справу, перед блискучим престолом стоїть ще одна істота, на перший погляд начебто і непримітна. Але лише в Ній – єдина надія земної історії. «І я глянув, і ось серед престолу й чотирьох тварин і серед старців стоїть Агнець, як заколений». Агнець, безпорадний Агнець, до того ж убитий! Але в Об’явленні Івана і в «Месії» Генделя уся світова історія зосереджується в цьому таємничому образі. Господь став немовлям, Господь став агнцем жертовним, Господь, Який прийняв наш тягар і помер людською смертю, – тільки Господь гідний зламати печатку. На цьому звуці Гендель завершує ораторію. Хор співає славу Агнцеві, повторюючи багаторазово: «Амінь! Амінь!»
«Амінь» Вестмінстерського хору все ще звучало в моїх вухах, коли я вийшов у великий хол, оглядівся по боках і запитав себе: «Яка частина з високоосвічених жителів Лондона, що нині так старанно аплодують опері, розуміє її значення? Чи багато хто з них розділяє цю віру?». Вони могли швидше за все прийняти першу і другу частину «Месії»: у країні, що була колись християнською, важко заперечувати факти народження і смерті Ісуса. Але третя частина – от камінь спотикання. Ми сиділи в сучасному концертному залі, у будівлі з цегли і дуба, ми живемо наприкінці XX століття і належимо до матеріалістичної цивілізації, нескінченно далекої від тієї, що породила образ заколеного Агнця. Проте Гендель розумів, що історія і цивілізація – лише маска, видимість. Змінюється аудиторія, змінюються культури і цивілізації, історичний досвід переконує: ніщо, створене людською рукою, не перебуватиме навіки. Нам потрібне щось більше, ніж історія, щось, що виходить за межі історії. Нам потрібен Агнець, заколений до початку часів.
Признаюся, що віра в невидимий світ, світ, що знаходиться за межами відомого нам, далася мені нелегко. Як і багато сучасників, я іноді думав, чи не обмежена реальність матерією, життя – смертю, історія – загальним знищенням або смертю Сонця. Проте того вечора я не відчував сумнівів.
Зміна часових поясів і втома від перельоту привели мене в стан, подібний до екстазу або трансу. На мить складний візерунок, витканий Генделем, здався мені набагато реальнішим, ніж весь мій повсякденний світ. Я заглянув у таємниці космічної історії. Осереддя її – Месія, Який прийшов нас врятувати, помер заради здійснення цієї місії, купив ціною Своєї смерті спасіння світу. Того дня я зміцнився у вірі, що Він – і ми в Ньому – пануватиме повіки. І тоді питання, що терзали авторів Старого Заповіту і понині переслідують нас, стали віддаленим спогадом, наївним «дитячим» питанням.
