Одного разу за декілька міль від міста Анкоридж на Алясці я наткнувся на вражаюче красивий пейзаж. Спочатку я примітив безліч автомобілів, що з’їхали з шосе. Там, на тлі сірого, як сланець, неба вода в океанській затоці набувала дещо зеленуватий відтінок з рідкісними білими прожилками. Незабаром я здогадався, що ці білі просвіти насправді дельфіни, сріблясто-білі дельфіни-білухи, що пустують буквально за п’ятдесят футів від берега. Я простояв там сорок хвилин поряд з іншими глядачами, прислухаючись до ритмічного биття океану, стежачи очима за витонченими, примарно-розмитими півмісяцями, що проступали на поверхні там, де годувалися дельфіни. Люди завмерли в благоговійному мовчанні. На цю мить усе інше – замовлений у ресторані столик, екскурсійний план, домашні справи – відійшло на другий план. Ми зворушливо споглядали мирну і в той же час величну картину і почувалися незначними перед нею. Усі ми, незнайомі один одному, стояли поруч у мовчанні, а білухи потихеньку відпливали. Потім ми сіли в машини, щоб повернутися до свого зайнятого, організованого життя. Але частину своєї постійної напруги ми залишили на березі океану.
Проповідник, поза сумнівом, оцінив би наше ставлення до дельфінів, бо він наполягає, що хоч ми і не боги, але ми і не тварини. Бог «вічність поклав їм у серце». Ця красива фраза охоплює багато що в людському житті. Вона вказує і на властивий нам релігійний інстинкт, який, на подив антропологів, знаходить собі вираження в будь-якому відомому нам людському товаристві. Проте наші серця стикаються з вічністю та іншими, не лише релігійними способами. Проповідник зовсім не є нігілістом, він ясно бачить красу створеного світу.
Я знаходжу в книзі Еклезіястовій сліди тієї «ностальгії», того Sehnsucht, про яке так красномовно говорить Льюїс. «Відблисками благодаті» назвав він якось ці відгомони трансцендентного, які уловлював, слухаючи музику, читаючи грецький міф або знаходячись усередині собору. Ми усі іноді відчуваємо цю тугу, цей порив: у сексі або в спогляданні, у музиці, у природі або в любові.
Яке джерело нашого почуття краси і пов’язаного з ним задоволення? Мені здається, це ключове питання. Для атеїста воно може стати філософським еквівалентом християнської проблеми страждання. Відповідь проповідника абсолютно ясна: благий і люблячий Бог бажає, щоб Його творіння відчувало захоплення і радість і здійснювало свої цілі. Честертон стверджує, що саме радість, ця «вічність, у серці» стала віхою, що вказала йому шлях до Бога:
«Нарешті – і це найдивовижніше – мене опанувало смутне і сильне почуття: усе добре – залишок, який слід берегти і цінувати, як осколок давньої руйнації. Людина врятувала своє добро, як Крузо своє після корабельної аварії. Так я відчував, і століття не співчувало мені. І весь цей час я і не думав про християнство» («Ортодоксія»)
Зіткнення з красою або переживання глибокої радості допомагає нам забути наш статус смертних, але ненадовго. Вдень ми пестимо малюка, але увечері вже кричимо на нього; вночі ми займаємося любов’ю, а вдень знову сваримося. Наречена виходить з церкви, сподіваючись на щасливе життя до труни, і батьки приносять немовля з пологового будинку, сповнені радощі. Але ми знаємо, що половина шлюбів розпадається і щонайменше третина дітей піддається насильству з боку батьків. Ні, нам не дано перейняти на себе нестерпний тягар богів.
Звичайно, буває і так, що людина відчує дотик вічності у своєму серці, але не звернеться до Бога, Який дарував їй це почуття. Для тих, хто живе «під сонцем», проповідник заготовив найпростішу звістку: вам ніколи не вдасться прийти до задоволення. «І це усе?» – запитує співачка Пегі Лі у власній версії Еклезіяста. До руйнації веде і позитивний шлях – гонитва за багатством, успіхом, насолодами сексу, і негативний – відмова від усього, маргінальність, викликаний хімічними засобами ступор. Проповідник у своїй одіссеї випробував обидва шляхи.
Ця розповідь про декаданс найбагатшої, наймудрішої і найталановитішої людини свого часу може послужити алегорією того, що відбувається з кожним з нас, коли ми забуваємо про Подателя, насолоджуючись Його добрими дарами. Задоволення – безперечне благо, але і грізна небезпека. Якщо задоволення перетвориться для нас на самоціль, то на цьому шляху ми випустимо з уваги Того, Хто дав нам ці дари: статевий потяг, смакове відчуття і здатність сприймати красу. За словами Еклезіяста, у такому разі прагнення до задоволення, як це не парадоксально, приведе нас у пучину відчаю.
Еклезіяст стверджує, що навіть камені, по яких ми ходимо ногами, добрі самі по собі: «Усе Він прегарним зробив свого часу» (3:11). Але, перейнявши на себе тягар, не для нас призначений, ми перетворили голизну в порнографію, вино – в алкоголізм, їжу – в обжерливість, різноманітність людських типів – у расизм. Відчай настає тоді, коли ми зловживаємо добрими дарами Божими: вони перестають бути дарами і в них вже немає добра.
Книга Еклезіястова залишається і для нас великим поетичним твором і істиною, оскільки цей текст показує нам обидві сторони нашого життя: обіцянка задоволень, таких привабливих, що ми готові присвятити їм своє життя, і тяжке усвідомлення того, що зрештою ці задоволення не насичують нас. Великий і повний спокус світ Божий занадто великий для нас. Ми, створені для іншого притулку, створені для вічності, врешті-решт розуміємо, що по цей бік раю ніщо не вгамує наш голод.
Так каже проповідник: «Вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця». У цих словах – суть книги Еклезіястової. Цей урок Йов засвоїв у пороху і попелі, а проповідник – у палаці: людям не дано самим влаштувати своє життя. Врешті-решт Еклезіяст сам визнає, що життя не отримає жодного сенсу поза Богом, а повного сенсу не отримає ніколи, бо ми – не боги. Як писав К’єркегор: «Якщо людина не повинна проспати своє життя в бездіяльності або розтратити його в суєтному поспіху, значить, є щось вище, що притягує її до себе».
Чи, кажучи словами проповідника: «Як не відаєш ти, яка то путь вітру, як кості зростають в утробі вагітної, так не відаєш ти чину Бога, що робить усе» (11:5).
Поки ми не визнаємо свою обмеженість і не підкоримося владі Божій, поки не довіримося Подателю благих дарів, нас неминуче чекає відчай. Еклезіяст закликає нас примиритися із статусом творіння під владою Творця, і лише небагатьом з нас це вдається без тяжкої боротьби.
