«Багато бо хто… поводяться, як вороги хреста Христового» (Фил. 3:18).
Нові очі Йосипа
Наш показник оптимізму все ще низький. Ми набагато частіше відчуваємо роздратованість, розчарування і злість, ніж радість, вдячність і надію. Одні борються за те, щоб вижити, інші – за успіх. Стан безпорадности, самотности та відсутности перспектив, в якому часто перебуваємо, поволі вбиває нас. Мабуть, головна проблема – це розчарування, які ми переживаємо, коли гарний, підлітковий ідеал дружби та миру в усьому світі, чесної праці, взаєморозуміння та злагоди в родині, подружжі, монашій спільноті тріскає, як мильна бульбашка. Найчастіше різноманітні розчарування виникають у подружньому житті. Перші з’являються відразу через кілька місяців чи років після одруження, коли чоловік і дружина перестають докладати зусиль, щоб порозумітися, не приховують недоліків, натомість домагаються права на свої вподобання, занедбуючи обов’язки. Не обходиться без грубіянства та товстошкірости…. А потім починається: «Мати рідна, за кого я вийшла!», «Отче, та я ж одружувався зовсім з іншою жінкою! Що діється?».
Подальші труднощі виникають після народження дитини: суперечка, хто з батьків більше жертвує собою; дитина спить у ліжку з мамою, тато почувається на узбіччі емоційних стосунків у сім’ї… Третій кризовий момент настає тоді, коли діти виростають, починають самостійне життя і залишають батьків у «порожньому гнізді»… Чоловік чи дружина стає щоденним тягарем: або роздратованим шукачем щоденних скандалів, або мовчазним занудою, який ховається за муром газети. Не вистачає спілкування. Спроби порозуміння швидко призводять до поразки: бо ти вже наперед знаєш, що вона тобі скаже; а її дратує те, що чоловік цілими днями сидить біля телевізора і ходить по дому в старих сімейних трусах. Складається враження, що все це через відсутність поваги до іншої особи. Тому чимало жінок утікають у материнство і втішають себе піклуванням про дитину. В родинах, де гасне любов, постійно чути лише телевізор.
Інша біда сучасної людини – це самотність. Часто вона оселяється в стінах малого помешкання, в якому живе забута матір, учителька, колишній військовий, в якого чимало нагород. У лікарнях, де очікують, що врешті хтось із рідних зайде до палати, але цього так і не стається, бо сьогодні ніхто ні на що не має часу. У будинках опіки, клубах людей похилого віку, навіть серед молоді. У натовпі, де людина перебуває годинами, в товаристві вигаданих героїв серіалу «Вороніни», у віртуальному світі комп’ютерних ігор вона також самотня. Важка одинокість зрілих тридцятирічних, які не мають родини, бо прагнули не почуттів і тривалих стосунків, а самостановлення. І їм дошкуляє не так відсутність коханої людини, як біль і розчарування. А дехто не втомлюється грати роль. Спілкування таким людям потрібне лише в п’ятницю увечері, в суботу та неділю… Надовше їх не вистачає: бо треба розмовляти, ділити полички у ванній кімнаті, купувати більше продуктів, а ще постійно шукати компроміс під час перегляду телепередач.
Страждаємо через розлучення батьків. Упадаємо в розпач, бо не знаємо, як врятувати сина, який вживає наркотики, батька-алкоголіка. Нас дратує інша особа в домі, яка не дбає про свою гігієну, смердюча горілка, хоча, як стверджують мої учні, найгірше смердять егоцентристи. Часто ми прирікаємо одні одних на самотність, навіть не помічаючи цього. Чоловік переймається тим, що його фірма розпалася, а дружина всім і всюди розповідає, що віддавна переконує його влаштуватися держслужбовцем, але він такий упертий… «Це твоя проблема», «не переймайся, якось воно буде, мені пора, я передзвоню».
Один лікар-кардіолог, фахівець у сфері застосування кардіостимуляторів та операцій коронарного шунтування, казав, що деякі його пацієнти потребують радше емоційних стимуляторів. Епоха вдавання та прагнення «тримати фасон» змушує дбати про свій зовнішній вигляд, і тому часто ми ізолюємося в стресі. Легше нарікати, намагатися швидко вирішити проблему замість того, щоб перемогти свій опір і попросити когось про допомогу.
Ми постійно говоримо про ситуації, які Біблія називає хрестом. Кожен із нас має якийсь свій хрест: хтось менший, хтось – доволі великий; у когось він виразний і помітний, а в когось замаскований. Йдеться про все те, що нас нищить і позбавляє святого спокою, спричиняє дискомфорт і страждання: хвороби, згубні звички, несприйняття свого зовнішнього вигляду, характер, інша особа. Хрест особливо нестерпний, якщо страждаєш і не знаєш, чому саме. Це видається абсурдом. І треба мати Боже благословення, щоб прийняти і зрозуміти його значення. В іншому разі залишається бунт і втеча.
А найчастіше втікаємо в гріх: даємо волю злості та спрямовуємо її на всіх і все – на сусіда, на брудні сходи, невдале життя. Дратують дружина, діти, шеф на роботі, парох у церкві, продавець біля каси, люди похилого віку… А ще політики, ведучі новин. Не дають спокою конфесійні негаразди, умови в школах та лікарнях. Гнів виривається назовні легко і з будь-якої причини. А він призводить до мстивости, гарячкування та параної.
Прототипом такої поведінки може бути біблійний Ламех, праправнук Каїна. Як відомо, Каїн страшенно розізлився на Авеля, свого брата, і вбив його. Однак після цього зовсім не відчував вини. Навпаки, Каїн вважав, що доля до нього несправедлива, почував себе скривдженим, вважав, що має рацію. Злість не лише заразна, а й передається з покоління в покоління. І ось у Ламеха було дві дружини. В ті часи це сприймали як норму: одна дружина була потрібна для народження дітей, інша – для тілесних утіх. У зв’язку з цим, як сказано в мідраші, тобто в єврейських розповідях, які коментують факти зі Святого Письма, другу дружину Ламех змушував застосовувати контрацептивні засоби. Коли егоїзм узяв гору, у подружжі почалися непорозуміння та сварки, які вплинули на взаємини між двома жінками Ламеха. Чоловік не шукав порозуміння, не намагався знайти причину суперечок, а запровадив терор, нав’язавши свій порядок. Він погрожував насиллям: «Послухайте ви мого голосу, жони Ламехові, почуйте ви слова мого! Бо якби я мужа забив за уразу свою, а дитину за рану свою, і як буде усемеро пімщений Каїн, то Ламех у сімдесятеро й семеро!» (Бут. 4:23н). Отак і утворюється спіраль насилля: якщо ти мене образиш, то я відплачу тим самим, щоб тобі це надовго запам’яталося.
З огляду на це, апостол Павло пише до филипян: «Багато бо хто… поводяться, як вороги хреста Христового» (Фил. 3:17). Бо хрест Христа – це відповідь Бога на страждання людини. Бог небайдужий до того, що нас щось болить. Він посилає нам Свого Сина, Ісуса Христа, щоб там, де ми боїмося, капітулюємо і зазнаємо невдачі, бо з нас виходить всіляке зло і підлість, щоб там, де людина зазнає приниження і втрачає життя, на хресті, об’явилася Божа любов. Бо Христос на хресті боровся зі злим духом і переміг його. Ісус Христос цілковито віддав Своє життя, зійшов аж на самісіньке дно людської поразки та мізерности, щоб витягнути нас звідти. Але Христос воскрес і живе, щоб у нашому хресті також здобути перемогу, перетворивши морок болю на світлу зустріч із любов’ю Бога. Ісус нищить ненависть хреста, даруючи людині світло спасення. Бог ніколи не забирає в людини хрест, Він його змінює.
Апостол Павло проповідує хрест Христа, який для юдеїв, тобто релігійних осіб, є скандалом, а для греків, людей, які хочуть все зрозуміти, – глупотою. Бо релігійні люди шукають Бога, щоб Він здійснив чудо і врятував їх від нещастя. В іншому разі вони нічого не помічають, а лише невдоволено кажуть: «Напевно, Бог нас покарав». Натомість раціоналісти, які хочуть усе осягнути розумом, сприймають лише те, що може «поміститися в голові». Коли не можуть збагнути хрест і вважають чимось абсурдним, заперечують його, кажучи: це якась глупота, це неприйнятно. Натомість для нас, – продовжує апостол Павло, – хрест є силою та мудрістю Бога, нашим освяченням та покутою. Бо в хресті людина відмовляється від зайвого самоствердження, щоб наблизитися до Божої любови та любови іншої людини. Для багатьох можливістю найбільшої інтимности з Богом є хрест: у шпиталі, внаслідок трагічного випадку чи якоїсь невдачі. Також багатьох із нас хрест навчив помічати й любити інших.
Хрест має бути освячений світлом Євангелія. Завдяки йому ми вчимося розуміти все, що з нами відбувається. Фактами життя Бог починає розмовляти з нами. Він об’являється, як Той, хто рятує і звільняє людину від гріха та зла. Лікує серце від підлости та ненависти. Роззброює приховані мінні поля та лінії високої напруги, які проходять через наші стосунки з іншими. «І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, той не може бути учнем Моїм!» (Лк. 14:27). Отець Піо, коли до нього масово приходили люди, просячи молитви та заступництва у хворобах чи життєвих труднощах, відповідав: «Про що ви прийшли мене просити? Щоб я позбавив вас можливости спасення? У хресті сам Бог приходить до нас. Хрест змушує нас шукати контакту з Ним».
Чудовим підтвердженням того, про що ми говоримо, може бути біблійна історія про Йосипа. Він був наймолодшим сином Якова, улюбленцем батька, вродливим, як мати Рахиль, упевненим у собі. Брати так заздрили Йосипові, що жоден із них не міг доброзичливо ставитися до нього. Коли трапилася нагода, вони вирішили позбутися брата, залишивши в глибокому колодязі в пустелі. Йосип загинув би там, однак брати змінили наміри і продали його, як невільника, за гроші, яких вистачило би хіба що на пару взуття. Йосип потрапив на службу до заможного єгиптянина. Спокій порушила інтрига дружини господаря, яка несправедливо звинуватила його та наказала покарати. Йосип опинився у в’язниці, у льосі. Однак Господь не залишив його. Завдяки розуму та вмінню передбачати майбутнє, яким володів цей чоловік, його звільнили із в’язниці. Йосип очолив адміністрацію фараона. А потім ще й прославився, віщуючи про засуху та попереджуючи про небезпеку голоду. Благословення Ягве дозволило Йосипу забути про батьківський дім, в якому всі повірили, що він помер, і давно оплакали. Злочин братів, які хотіли його вбити, страшний і гіркий.
Але почався голод, який віщував Йосип. Усюди закінчилися запаси їжі, лише в Йосипа були повні комори зерна. Голод дошкуляв також родині Якова в далекому Ханаані. Отож, брати Йосипа вирушили до Єгипту, бо почули, що там ще можна знайти їжу. Там вони зустрілися з Йосипом, який влаштував їм кілька випробувань, щоби пожаліли за свій вчинок. Вони навіть збагнули, що їхню недолю спричинив затаєний злочин, який скоїли проти Йосипа. Саме це спонукало братів до щирого каяття. Йосип, який мав абсолютну владу над своїми кривдниками, врешті зізнався, ким він є насправді: «Я – Йосип, ваш брат, якого ви продали були до Єгипту…» (Бут. 45:4). Він також мав нагоду, щоб помститися, відплатити злом на зло. Однак не зробив цього. І не тому, що визнав філософію non violance (без насилля), як Махатма Ганді, а тому, що нещодавній досвід навчив його помічати присутність і дію Бога в житті та розуміти їх справжнє значення. Він спокутував провину братів, але все ж помітив у цьому таємничий намір Бога: «Бог послав мене перед вами для виживлення» (45:5). Напевне, брати Йосипа не збагнули усього. Натомість вони чудово зрозуміли, що милостивий брат, від якого нині залежить геть усе, у присутності батька не з’ясовуватиме стосунків. Але коли Яків помер, сини залишилися беззахисні, тож тепер мали готуватися до найгіршого. Вони ж по собі знали, на що спроможна людина, гордість якої зневажили. А Йосип сказав братам: «Не бійтеся, бо хіба ж я замість Бога? Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добре, щоб зробити, як вийшло сьогодні» (50:19-20). Йосип це збагнув. Хрест його життя осяяла віра в Бога. Це заповідь того, що Христос чинитиме завдяки Своїй прославленій смерті на хресті.
Християнин, якого Воскреслий рятує від занепаду хрестом, у кожній події вбачає доказ любови Бога. Бо «тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8:28). Бог – це любов, і Він не залишає бідолаху в стражданні, але з того, що людині видається руїною та поразкою, вміє зробити щось добре та спасенне. Навіть приниження та поразку Бог уміє змінити на користь. Жан Віяней, святий парох з Арсу[1], писав: «Коли людина страждає, люблячи, то починає помічати, що страждання перестало бути стражданням. Натомість, коли вона намагається втекти від хреста, то спотикається і падає під його тягарем. Молися про благодать любови до своїх хрестів, тоді вони будуть легкі. Повір мені, ще кілька років тому я дуже добре знав, що таке хрест: мене постійно принижували й гордували мною. Так, у мене було стільки хрестів, що я ледве їх рухав. Потім молився до Бога, щоб Він дозволив мені полюбити мої хрести. І раптом відчув щось на кшталт щастя. Я був щасливий, як ніколи раніше».
[1] Кюре з Арсу (Жан-Марі Віяней, 1786-1859), святий – французький священик. Був сільським парохом (кюре) в Арсі (Бургундія), своєю святістю притягуючи до цієї маленької парафії численних паломників, які шукали миру для душі і зцілення для тіла. Прославився як сповідник (часто проводив у конфесіоналі по 16-20 годин на добу), а також дивами, які примножили його репутацію як святого. Проголошений небесним патроном парафіяльних священнослужителів
