Прокляття благополуччя

Мене також спантеличувало традиційне ототожнення проповідника із Соломоном, автором багатьох приповістей. Більшість дослідників Біблії сумніваються в авторстві Соломона (сама книга не називає автора по імені, і деякі ознаки припускають пізніше датування). Та все ж Соломонова «тінь» відчутно є присутньою в цьому тексті (пор. 1:1, 12, 16; 2:4-9; 7:26-29; 12:9). Припустимо, що герой якоїсь п’єси – президент, який склав із себе повноваження в результаті скандалу, що погрожував йому імпічментом. Немає жодної необхідності називати ім’я Ричарда Ніксона, оскільки публіка і так впізнає його. Так само уся інтонація Еклезіяста цілком відповідає духу царювання Соломона, коли держава Ізраїль досягла найвищої точки у своїй історії.

У тому і заковика. Чому чорний Еклезіястовий відчай просочився в золоте століття Ізраїлю, в епоху, коли усе йшло якнайкраще? Мені здавалося, що така похмура книга має бути написана в пору єгипетського рабства, а не в славні дні Соломона і його найближчих наступників. Але коли я уважніше придивився до сучасної літератури, повної Еклезіястових відгомонів, я зрозумів, що був неправий.

Мені завжди здавалося дивним, що сучасна філософія екзистенціального відчаю зародилася в найпрекраснішому місті Парижі в пору його багатства і все зростаючих можливостей. Я переконався в тому, що екзистенціальний відчай і проповідника, і Камю породжений жирним ґрунтом успіху. Але чому?

Книга есе Уолкера Персі «Послання в пляшці» починається з розмови про цю аномалію. Персі ставить цілу низку запитань і серед них наступні.

«Чому в найкрасивішому місті Америки – Сан-Франциско – здійснюється більше самогубств, ніж десь у країні? (У Європі на першому місці по кількості самогубств стоїть Зальцбург в Австрії.) Чому Жан-Поль Сартр, що писав «Нудоту» у паризькому кафе, говорив про безглуздя людського існування і про відразу до життя в XX столітті, був найщасливішою людиною у Франції?

Чому людина в потягу «Ларчмонт – Нью-Йорк», маючи у своєму розпорядженні все для задоволення своїх бажань і потреб, хороший будинок, люблячу дружину і сім’ю, нормальну роботу, маючи в розпорядженні прекрасні «можливості для дозвілля і відпочинку», часто впадає в тугу, сама не знаючи, чому?»

Персі пояснює далі, що відчай породжується швидше достатком, ніж поневіряннями. І справді, я не побачив ні тіні відчаю або залишення Богом у похмурому тритомнику «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина: я бачив гнів, пристрасне прагнення до справедливості і наполегливе бажання вижити. Віктор Франкл у книзі «Людина в пошуках сенсу» також свідчить про те, що в’язні концентраційних таборів, і він зокрема, не дозволяли собі піддаватися почуттю безглуздя, оскільки тільки стійка віра в сенс життя могла підтримати їх.

Екзистенціальному відчаю немає місця в пеклі Освенціма або Сибіру. Він з’являється на світ у паризьких кафе і кав’ярнях Копенгагена і на розкішних віллах Беверлі Хілз. Письменник Філіп Рот після поїздки в країни Східної Європи в період холодної війни писав: «На заході усе рухається – але ніщо не має значення. На Сході ніщо не рушає з місця – але усе має значення».

Отже, як це не парадоксально на перший погляд, книга відчаю повинна була швидше за все виникнути в період розквіту. Зіставимо книгу Еклезіястову і книгу Йова. Вони присвячені, загалом, одній й тій самій темі: несправедливому влаштуванню світу, проблемі болю, страждання праведних і доброботу поганих. Але наскільки різна їх інтонація! Еклезіяст твердить про марноту і безглуздя життя, тоді як Йов кричить про зраду і муку та вимагає справедливості. Йов грозить кулаком, закликаючи Бога до відповіді, він хоче почути Його пояснення. Проповідник, знизуючи плечима, бурмоче: «Що з того?» і тягнеться за черговим келихом вина. Ми бачимо два крайні прояви відчаю – від муки страждання, що не тамується, до декадентської зарозумілої нудьги.

Еклезіястова інтонація в точності відбиває настрої, що панували в процвітаючих країнах Заходу. Вендел Бері так розповідає про середовище, в якому він виріс, – про благополучне американське суспільство:

«Ми знали і приймали як належне шлюб без любові, секс без радості, випивку без спілкування, народження, свято, смерть без супутніх обрядів, віру без сумніву і випробування, переконання без справ, добрі манери без благородства… Немов зазнавши операцію на мозку, ми втратили такі людські емоції, як маленькі задоволення, радість, подив і захват».

А що відбувається в Європі? Люди їздять «Вольво» і БМВ, їдять у розкішних ресторанах, ходять у секс-магазини і хочуть «жити добре». Позбавившись від колонізаторських амбіцій, вони готові навіть відгукнутися з помірним співчуттям на чергову кризу за кордоном, будь то голод або повінь. Цих людей не назвеш поганими, але їх не цікавить Бог і не хвилюють проблеми моральності. Такими людьми обурювався Йов.

Але Еклезіяста подібна модель світу притягає. Як каже Джек Майлс, «Еклезіяст не проклинає і не благословляє Бога, він вважає Його незбагненним і старанно уникає будь-якого шляху, навіть шляху мудрості і праведності».

У першому розділі Еклезіяста ми вже знаходимо ключ до джерел екзистенціального відчаю. Проповідник вигукує: «Це праця тяжка, яку дав Бог для людських синів» (1:13) і потім з біографічними подробицями описує свій «тягар». На відміну від Йова проповідник зігнувся не під тягарем особистих нещасть, а під непосильною ношею благополуччя. Він здобув велику мудрість, проводив широкомасштабні соціальні перетворення, накопив більше багатства, ніж якась людина до нього, відчував усілякі задоволення. І врешті-решт він дійшов висновку, що «ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного» (2:11). У нагороду за всі зусилля він набув лише страх смерті і важке безсоння. Так заради чого старатися?

Проповідник і не сподівався вирішити загадку життя, і його стримана, відсторонена позиція різко відрізняється від войовничості Йова. На відміну від Йова і від більшості псаломщиків проповідник, мабуть, не встановлює близькі стосунки з Богом. Він повернувся до ідолопоклонства. Це не означає, що він поклоняється статуям, його язичництво більше нагадує сучасний стан духу, коли лише небагато людей відвідують церкву, а більшість віддають перевазі «якості життя». Таке язичництво громадян Америки, де всі утверджують своє право на задоволення – і ніхто не сміє їм у цьому перешкоджати. Проповідник цілком визнав би таку позицію з однією лише обмовкою: все рівно ви нічого не досягнете, бо вам завжди знадобиться щось більше. Проповідник робить свої висновки: «В днях марноти своєї я всього набачивсь: буває справедливий, що гине в своїй справедливості, буває й безбожний, що довго живе в своїм злі. Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим над міру: пощо нищити маєш себе? Не будь несправедливим занадто, і немудрим не будь: пощо маєш померти в нечасі своїм? Добре, щоб ти ухопився за це, але й з того своєї руки не спускай, бо богобоязний втече від усього того» (7:15-18).

Порада проповідника «Будь справедливим, але не занадто, мудрим, але не занадто» – прекрасний зразок Золотого правила. Випробувавши обидві крайнощі, Еклезіяст намагається встановити середину між гедонізмом і самогубством.

Попередній запис

Перший екзистенціаліст

Через декілька років після моєї першої зустрічі з екзистенціалізмом, коли Бог вже частково зцілив у мені почуття марноти і відчаю, ... Читати далі

Наступний запис

Методика КДБ

– У чому сенс життя? – запитав учень свого рабі. – Яке прекрасне питання! – вигукнув рабі. – Невже ти ... Читати далі