Через декілька років після моєї першої зустрічі з екзистенціалізмом, коли Бог вже частково зцілив у мені почуття марноти і відчаю, я з жахом виявив вираження тих же самих почуттів не десь, а у Священному Писанні. Ця таємнича, рідко згадувана читачами книга Еклезіястова містить у собі усі думки і емоції, які я знаходив у проповідників екзистенціального відчаю. Автор цієї книги, безіменний Проповідник, здається певною величною фігурою – це наймудріша, найбагатша, наймогутніша людина свого часу. Перші ж слова книги розкривають його ставлення до життя: «Наймарніша марнота, сказав Проповідник, наймарніша марнота, марнота усе!»
Це ключове слово «марнота» повторюється в невеликому за об’ємом тексті тридцять п’ять разів, підтверджуючи, закріплюючи основну тему. За межами книги Еклезіястової це слово зустрічається тільки в Йова. Книга пронизана гострим почуттям безглуздя існування. Проповідника тривожать ті ж питання, які терзали Йова і які понині мучать будь-яку чесну людину. Багаті стають багатшими, бідні – біднішими, погані люди процвітають, добрі страждають, країною правлять тирани, стаються стихійні лиха, життя повне нещасть, а закінчується воно смертю, і людина повертається в порох. Ні в чому немає сенсу, світ збожеволів, усе в ньому перекручене.
«Так забудьте про розсудливість, – каже Проповідник. – Їжте, пийте, хапайте швидкоплинне щастя. Якого ще сенсу можна набути в житті? Людина працює щосили, а плоди її праці пожинають інші. Людина намагається бути хорошою і праведною – і перетворюється на пил під ногами поганих. Накопичує гроші – їх успадкують дурні; шукає задоволень – вони залишають кислий присмак у роті. І в будь-якому випадку всіх нас – багатих і бідних, добрих і поганих – чекає один кінець: усі ми помремо. Смерть, постійно нависаючи над нами, спростовує боязкі спроби стверджувати, ніби людина народжена для щастя. Одне лише слово точно описує це життя: «марнота»!
Одна справа – прочитати щось подібне в Альбера Камю, але в Біблії?!
Цікаво, чи оцінили сучасні екзистенціалісти тонку іронію Еклезіяста 1:9-10, де сказано: «Немає нічого нового під сонцем!», нічого, про що можна було б сказати: «Дивись, це нове!». Виявляється, те, що здавалося в 1960-і роки відважним скиненням усіх ідолів, було просто здійсненням втомлених пророцтв древнього Проповідника, який за три тисячі років передбачав весь об’єм людського досвіду. Вражало інше: чому цей текст включений у Біблію? І в цей же час музична група «Бердз» випустила пластинку з назвою, запозиченою з Еклезіяста 3: «Для всього свій час». Складалося враження, що книга Еклезіястова дійсно годиться на всі часи, і я вирішив, що пора спробувати якось осягнути цей текст.
Після того, як я здолав перший подив, ця книга змусила мене шукати відповіді на ще декілька питань. Одна проблема виникла відразу ж, оскільки я читав книги Старого Заповіту підряд. Як ця книга поєднується з текстом книги Приповістей, що безпосередньо примикає до неї? Важко уявити собі дві книги, які більше суперечать одна одній. Варто їх зіставити, і виникає враження, що книга Еклезіястова – це знущальне спростування приповістей.
Приповісті пропонують нам розумне впорядковане життя: вивчай мудрість, будь розсудливим, наслідуй правила – і житимеш довго і щасливо. Ця інтонація світського оптимізму нагадує мені афоризми Бенджаміна Франкліна. Навіть сьогодні в нашій країні робляться настінні килимки в ранньому американському стилі з вишитими на них висловами з Приповістей. Проте мені ніде не попадалися килимки з цитатами з Еклезіята, який переконує нас, що в цьому світі приповісті непридатні. Цей упевнений, діловитий тон – от я розібрався в житті, а тобі залишається лише наслідувати мої розумні настанови – зникає, змінившись тугою і цинізмом. Чесні і бережливі страждають і помирають нарівні з усіма, погані процвітають і багатіють, скільки б приповісті не твердили нам про зворотне.
«Є марнота, яка на землі діється, що є справедливі, що лихо спадає на них, мов за вчинок безбожних, а є безбожні, що добро спадає на них, мов за чин справедливих! Я сказав, що марнота й оце!…»
Щоб відчути вражаючий контраст між Приповістями і книгою Еклезіястовою, досить зіставити, як у цих текстах вживається слово «мудрість». Приповісті звеличують мудрість, вони персоніфікують її, тут навіть відчуваються певні месіанські інтонації. Що думає про мудрість проповідник?
«Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!» (1:18).
Проповідник визнає, що мудрість має певну перевагу перед дурістю. Але який у цьому сенс? Обох спіткає одна й та сама доля (див. 2:13-14). «Бо хто знає, що добре людині в житті, за небагатьох днів марного життя її, які пробуває вона, немов тінь? Та й що хто розкаже людині, що буде під сонцем по ній?» (6:12).
Цей контраст між двома сусідніми книгами Старого Заповіту спантеличував і дратував мене. Невже навіть у Біблії немає послідовності? Але з часом я навчився цінувати різноманітність як одну з найбільш сильних сторін Старого Заповіту. Біблія, немов величезна симфонія, звучить то радісно, то сумно, і кожна інтонація вплітається в загальний хор. Увесь наш досвід відбитий у цій книзі: іноді це випробування Йова, а іноді – блаженна упевненість Псалму 23. Ми живемо у світі, який то розумно наслідує принципи Приповістей, то розривається безумними протиріччями Книги Еклезіястової.
