«А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?» (Як. 4:12)
Петро і Юда
Недоброзичливість, ворожість, атмосфера підозріливости чи відчуття загрози створюють внутрішній образ людини початку XXI століття. Це плід епохи примусової колективізації, тоталітаризму, зневаги до людини як особистости, системи, в основі якої – фальш та облуда. Та епоха закінчилася, нам доводиться жити в новій, далеко не гуманнішій, яка має тавро тероризму та псевдонаукових маніпуляцій з людською природою. Крім цього, ми надто вразливі, не здатні порозумітися між собою, бо кожен із нас надмірно зосереджений на своїй особі.
У цій ситуації Христос приходить не задля того, щоб ошукувати нас чи тішити наше самолюбство. Він поводиться, як справжній друг. Бо друзі, як відомо, завжди кажуть правду, їм можна довіряти. Вони не лукавлять. Вороги сиплють компліменти і похвали, щоб приспати чуйність, а потім зненацька завдати удару. Христос показує нам сьогодні, що причина нашого страждання в сліпоті. Ми живимося ілюзіями і створюємо свій фальшивий образ, вважаючи головним пріоритетом власне «я». Це «я» в міру того, як посідає місце Бога, ніби ненажерлива злоякісна пухлина, намагається поглинути все довкола. В християнській традиції ця «пухлина» називається гордістю. Вона може настільки розростися в людині, що інколи, як розповідала св. Тереза Авільська, гордість вмирає через 15 хвилин після фізичної смерти людини.
Святе Письмо людську гордість ототожнює з глупотою. Всі сумніви стосовно цього розвіює постать Навала, про якого йдеться в Старому Заповіті. Навал – означає дурний. Отож, одного разу до нього звертається Давид, який змушений мандрувати, бо його переслідує Саул. Це відбувається в пору жнив, тож ізраїльтяни радіють врожаєві та проявляють взаємну гостинність. А Навал не лише відмовляється прийняти Давида, а й поводиться з ним доволі зухвало, як грубіян. Ну що ж, такі часи. Давид вирішує провчити цього чоловіка, задумавши разом зі своїми воїнами знищити його маєток. Тоді Авіґаїла, дружина Навала, дуже розумна та справедлива жінка, рятує чоловіка й родину від знищення, а самого Давида – від гріха кровопролиття. Вона виходить назустріч Давидові з подарунками та перепрошує його. Розповідає про характер Навала, про те, що він – людина, якій не можна нічого сказати (пор. 1 Сам. 25). Ось біблійне визначення глупоти: йому (їй) не можна нічого сказати!
У книзі Приповістей додано: «Не дорікай пересмішникові, щоб тебе не зненавидів він, викартай мудрого й він покохає тебе. Жінка безглузда криклива, нерозумна, і нічого не знає!» (9:8,13).
Чимало християн прославляли святу покору Христа. Це не є якась чеснота на небесах, ані підйом угору по сходинках своєї недосконалости. Христос не продемонстрував її за допомогою об’явлення Своєї особи, а навпаки: став на шлях кенози, цілковитого приниження, зайняття останнього місця. Хоча Він і є Богом, проте не показує Свою всемогутність та силу. Приходить на світ людиною на якихось задвірках, у малому містечку, у родині ремісника. У Нього навіть немає освіти, щоб заслужити на ім’я рабина. Щобільше, стає слугою, дозволяє, щоб Його принижували й били, засуджували й насміхалися. Погоджується на найганебнішу смерть на землі, поза містом, перед тлумом насмішників, у товаристві злочинців… Христос шляхом кенозису сходить униз, аж на дно людської сутности, змирившись із правдою про убогість, посередність і гріх. Він умирає замість нас і замість нас потрапляє аж до аду. З глибин занепаду й ницости Бог виводить Свого Сина і вивищує Його, називаючи нашим Господом. Відтоді покора означає шлях углиб людської історії, до витоків буття, куди раніше уже зійшов Спаситель.
Покора – це знання самого себе, усвідомлення власних вад та обмежень. «Що більше я наближаюся до Бога, то ліпше бачу свою гріховність», – повторювали східні монахи. Адже Бог сходить зі запаленим факелом Своєї любови в закамарки моїх вад, комплексів, ран, гріха та сорому. Він запрошує людину в святу подорож до її першо-початку, щоб спасти і вилікувати. Також тому християни перших століть стверджували: «Людино, пізнай саму себе, і так пізнаєш Христа». Грецькі філософи шукали Бога в космосі та природних стихіях, євреї – в історії свого народу, християни намагалися пізнати Бога в собі. Покора дає людині можливість віднайти та сприйняти себе, а також правду про себе. Вона також допомагає сприйняти різні події життя, особливо прикрі та неприємні, як спосіб навернення та спасення. Святому Антонієві довелося пережити різні спокуси та впокорення, і він попросив Бога показати, що іще чекає на нього. І тоді побачив шлях до щастя, однак на цьому шляху було чимало пасток і тенет. Вражений Антоній вигукнув: «Хто ж у цьому всьому зможе спастися?!». І почув відповідь: «Покірний».
Без покори ми не здатні на щось велике й шляхетне. В XVI столітті зростав ажіотаж довкола однієї монахині в Римі, подейкували, що вона чинила чуда. Папа відіслав до неї св. Філіпа Нері як свого легата, а той, як відомо, славився почуттям гумору. Він зайшов до монастиря, назвався і попросив покликати сестру. Коли вона увійшла, Філіп зняв бруднюще взуття, кинув на середину кімнати і наказав сестрі, щоб швиденько його вичистила. Монахиня обурилася і вийшла, висловивши все, що думала про нахабного гостя. Святий Філіп повернувся до Папи і доповів: «Усе, що розповідають про цю сестру, лише плітки. На таке шкода часу. Хто не має в собі покори, той не може вчинити жодного чуда».
У цьому світі дуже важливий урок про покору нам подає фрагмент Євангелія про двох апостолів Ісуса, а саме про Петра та Юду. Обох їх покликав Спаситель, обоє впродовж трьох років були учнями, свідками слів та вчинків Ісуса. Обоє однаково Ним захоплювалися і були до Нього прихильні. Петро завжди першим декларував любов та лояльність до Ісуса, навіть якби всі інші учні Його залишили. Аж до ув’язнення, аж до смерти. Ісус хотів допомогти Петрові, з огляду на нього самого і на місію, яку мав намір йому довірити. Бо Петро жив ілюзіями щодо себе, був переконаний у своїй доброті та силах. Петро заперечував, коли Ісус пророкував йому потрійну зраду. А як настала година молитви в Гефсиманії, арешту та брутального ставлення до Ісуса, страстей та смерти, всі учні запанікували і втекли. Петро також збагнув жорстоку правду. Першу ж особу, яку зустрів, завзято переконував, що його ніщо не пов’язує з Ісусом та Його учнями. Те ж саме він повторював і перед іншими. І щойно закукурікав півень, Петро усвідомив, ким він є і на що спроможний. Він, як боягуз, як останній негідник, зраджує улюбленого Вчителя. Залишає Його і зрікається. Пізнавши глибинну правду про себе, Петро гірко плаче і жаліє про скоєне. Після смерти Ісуса він відчуває розчарування. Повертається до рибальської справи, йде в те місце, де він вперше зустрів Сина Божого. Але історія цим не закінчилася. Після воскресення Ісус прийшов на Галілейське озеро, щоб віднайти Петра та учнів. Петрові дошкуляє сумління, він розгублений. Зустрівши Вчителя, він чекає на докори. Так, він заслужив на найгірші слова. Якщо Ісус взагалі захоче розмовляти з ним, зрадником. А ви наважилися б розмовляти з кимось, кого ви підвели та ще й не раз? А Ісус, наближаючись, запитує його: «Симоне, сину Йонин, чи ти любиш мене більше цих?». Це вкрай здивувало Петра! Ісус не докоряє, а запитує про любов. Адже Він досконало знає, кого бачить перед Собою, яким грішником і негідником виявився Петро… Якщо Ісус про це запитує, то означає, що ще є надія, ще не все втрачено… Христос тричі повторює запитання, так само, як апостол тричі зрадив Його. Отож, Петре, тепер не лише Ісус, а й ти знаєш, ким ти є. Ти чудово знаєш, чого від себе можна сподіватися. Відтепер усе залежатиме від Бога, все відбуватиметься з Його волі. Твоє життя – суцільне свідчення любови Бога до грішника, любови безкорисливої та цілковитої. Тепер ти справді починаєш зблизька пізнавати Господа. Петро мусив заглибитися у свою сутність, пройшов катехизацію фактами. Він повірив у милосердя Христа, адже відчув його сам. Петро покірно визнав те, що пізніше дуже влучно сформулювала св. Катерина зі Сієни: «Я – нуль плюс гріх». Отож, ходи за Мною!
Натомість Юда – це трагічний персонаж. Він, як і Петро, любив Ісуса. Як і Петро, він упав на самісіньке дно. Юда зрадив Ісуса за 30 срібняків. З усіх апостолів Юда був найінтелектуальніший. Він завжди все знав найліпше. Це він насмілився повчати Ісуса, наприклад, щодо посудини з пахощами, які, на його думку, змарнувала жінка, зливаючи на ноги Вчителя. У Юди завжди була власна думка. Не схоже, що йому настільки були потрібні гроші. Можливо, він мав інші наміри? Мабуть, хотів спонукати Ісуса до якихось радикальніших дій, спровокувати Його? Можливо, Юда сподівався, що коли нашле на Ісуса вояків, той нарешті розпочне повстання. І всі вирушать на ворога, як Макавеї. Отож, правда є іншою. Ісус – не той Месія, якого очікували. Юда розчарований. Він уже не бачить сенсу навернення, покути. Іде, щоб повіситися. Він не може змиритися з тим, що помилився. Правда про себе надто огидна. Якби цей зрадник гірко і щиро заплакав, як Петро, Господь би йому пробачив. Але він сам собі ніколи не пробачить. Багато людей, як і Юда, швидше зіп’ються, почнуть вживати наркотики, знищать усе довкола, ніж пробачать собі поразку чи попросять пробачення в когось.
В основі драми Юди є слово про могутність покори, без якої неможливо жити. «Вірне це слово, і гідне всякого прийняття, – говоритиме апостол Павло, який також зазнав поразки, розбившись об рифи своїх ілюзій, але врятувався завдяки любові Бога, – що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних, із яких перший то я» (1Тим. 1:15). «Благословенна провина», – співає Церква під час великоднього богослуження, найпрекраснішої літургії року. Благословенна моя гріховність і моя підлість, якщо саме вони кинули мене в обійми Спасителя, Який віддав за мене життя. О свята покоро Христа!
