«Чули все це й фарисеї, що були сріблолюбці, та й стали сміятися з Нього» (Лк. 16:14)
Сморід ідолатрії[1]
Не раз буває важко впізнати того, кого тривалий час не зустрічали. Люди змінюють вигляд, по-іншому одягаються, повніють тощо. Я вже навіть не кажу про колір волосся чи зачіски, особливо, якщо ідеться про жінок. Вони, як відомо, дуже мінливі. Зміни не є чимось поганим. Вони свідчать про потребу дорослішання та цікавости. Чимало змін добре впливають на людей. Однак є й такі випадки, коли доводиться чути: «Він так змінився… на гірше…». Люди міняються, а разом з ними і світ, зокрема наш, християнський. Він втрачає виразність і стає таким абстрактним, що часом тяжко зрозуміти, хто ще є віруючим, а хто – вже ні.
Чимало осіб, хоча й декларують, що вони віруючі, однак віддаляються від Церкви і віри. Голландія чи Бельгія, з яких донедавна походили чи не найбільше місіонерів, тепер самі стали місійними теренами. У німецьких містах, де рівень добробуту зростає, сакральні об’єкти продають під готелі, галереї чи супермаркети, бо не вистачає грошей на їх утримання. Чимало поляків святкують Різдво та Великдень, хрестять дітей та водять їх до Святого Причастя і навіть у неділю беруть участь у Божественній Літургії, однак життя цих людей має дуже мало спільного з Євангелієм Ісуса з Назарету. Ці люди формально вірять у Бога, однак поводяться так, ніби Бога немає. Його можна побачити в каплицях, на образках, але тільки не в житті.
Апостазія була одним із найтяжчих гріхів християнина. Йшлося про свідому та публічну відмову від своєї віри в Ісуса Христа, Сина Божого, Який воскрес із мертвих. Якщо хтось так чинив, то опинявся поза Церквою, а ціла спільнота учнів Христа переживала це дуже болісно. Сьогодні все це відбувається тихо, ніби мимоволі, однак так само сумно. Європейське суспільство вже не дотримується християнських традицій. Вони занепадають у багатьох сферах життя, зокрема в подружніх стосунках. Донедавна в середовищі католиків було ганебно декларувати свою невіру. Сьогодні все навпаки. Не один яппі[2] чи модерн-гірл нервово оглядається в кутку храму на літургії, коли часом зустрінеться з кимось зі знайомих чи співробітників. Адже вірити і бути християнином – це прояв слабкости та непристосованости. Це ж сором!
Бог стає непотрібним: люди перестають Його шанувати і підтримувати з Ним зв’язок. Це стиль життя ситих та самовдоволених. З повним шлунком та напханим гаманцем людині вже не хочеться згинати коліна перед якимось Господом. Але будьмо уважні! Коли Бога звідкись виганяють, після Нього не залишається «порожнє місце». Там відразу оселяється якийсь божок. Мартін Лютер мав рацію, коли стверджував, що людина – це виробник ідолів. Явище ідолатрїї було відоме ще в поганському світі. Ми від початку шукаємо чогось, у що можна вдивлятися з надією і оточувати почестями: троном, статуями, святими деревами або живими гуру.
Коли Ізраїль побачив, що є один Бог, це спонукало народ боротися зі всілякими проявами ідолопоклонства. Пророк Ілля закликав: «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог, ідіть за Ним, а якщо Ваал ідіть за ним!» (1Цар. 18:21). Саме тому не можна було створювати жодні зображення Бога, ані вдаватися до ворожок чи шаманів, заборонено було навіть одружуватися з поганами, щоб не заразитися інфекцією ідолатрії. Бог – заздрісний. Його любов цілковита, бо Він віддає Себе на користь народу, який визволив з неволі, водночас Бог жадає взаємности. Віра в Ягве нагадує зв’язок наречених. Будь-яке прохання допомоги чи поради в інших божків – це як гріх чужолозтва, зрада Бога. Пророки докоряли ізраїльтянам за ідолопоклонство сильними словами: «Мій народ уподібнився до жінки-зрадниці…». Троє ізраїльських юнаків, які були на службі царя Навуходоносора, у часи вавилонської неволі воліли потрапити до вогненної печі, щоб не поклонятися зображенню ідола імперії. І Бог урятував Своїх незламних воїнів від полум’ям спокуси компромісів та двозначности.
Сьогодні мало прихильників класичного політеїзму. Хоча відроджується мода на вшанування дохристиянських богів, захоплення амулетами, талісманами. Ворожбитство, окультизм, хіромантія чи гороскопи також є ознаками повернення до поганства. Усе це, незалежно від походження, для християнина є огидним.
У чому сьогодні причина відступництва від живого Бога? Що спонукає людину відверто чи приховано відмовитися від надприродного Божого життя? Адже Бога можна усунути безпосередньо або ж замінити Його на нерухомий, однак безпечний образ. Мертвий образ Бога необхідний для сублімування людських мрій і туги, але такий Бог уже нічого не може зробити. Отже, це – релігія, де Бога, Який приходить, щоб діяти і рятувати, замінюють цінностями. Можна обмежити особу Христа до християнства як до системи правд та канонів, але в такій релігії вже ніхто нікого не зцілює і не закликає до навернення. Це лише цінності та принципи, зумовлені певним світоглядом.
Ісус вказує нам на причину невіри. Це не якась релігійна суперечка чи відмінності поглядів. Йдеться про ГРОШІ: «Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові служити й мамоні.» (Мт. 6:24). Гроші – це той божок, який, потрапивши в людське серце, відразу усуває звідти всілякі думки про Господа Бога. Існують ідоли, яких вважають конкурентами Єдиного Бога, але є й цілком благородні та, на перший погляд, нешкідливі. Вони не суперечать Богові, а ніби існують «поруч», поволі захоплюючи усе людське серце. Тоді Бог стає не ворогом, якого треба поборювати, а кимось зайвим, на кого навіть не варто звертати уваги. Коли Христос проповідував Боже Царство, то, згідно зі словами євангеліста: «Чули все це й фарисеї, що були сріблолюбці, та й стали сміятися з Нього» (Лк. 16:14). За іншої нагоди Він говорив до людей: «Не знаєте ви ні Мене, ні Мого Отця». І визнав доречним, щоб ці слова сказати біля скарбниці, коли навчав у храмі (пор. Ів. 8:19-20).
Гроші самі по собі є добрими, так само, як робота, громадянська позиція, наукові ступені, визнання, діти, дача. Коли все це може перетворитися у вбивцю довіри до Бога? Тоді, коли стане самоціллю для людини. Адже Ісус у Нагірній проповіді не сказав, що ми можемо служити Богові та кар’єрі, Богові й сексу, Богові та здоров’ю, хоча кожна з цих сфер може стати кумиром, якому ми поклонятимемося день і ніч. Лише гроші залишаються суперником Бога в нас. Христос просвітлює того, хто заблукав, і словом, і способом життя. Він застерігає Своїх учнів: «Глядіть, остерігайтеся всякої зажерливости, бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його» (Лк. 12:15). Ісус переконує, що в цьому наше покликання. А гроші узурпують право підтримувати або ж гарантувати людині життя. Ніби її створив не Бог. Ніби не Його подихові ми завдячуємо кожною миттю. Ніби то не воскреслий Ісус подарував нам безсмертя. Ісус Христос розповів притчу про чоловіка, який одного разу зібрав на своєму полі надзвичайно щедрий урожай. Він недовго думав і кинувся у вир праці, щоб усе, що мав, зберегти. Він зруйнував старі стодоли і почав будувати нові. Працював, як віл, і він, і вся його родина. Не мав часу для себе, для дітей, зустрічався з ними лише мимохідь. Не дозволяв собі зайвих витрат, розмов, не мав коли навіть помолитися. Ніхто не міг захворіти, бо час – це гроші. Врешті цей чоловік звіз увесь врожай до комор, дохід поклав у банк і, задоволений, полегшено зітхнув. Адже тепер він забезпечив себе аж до старости. Тепер можна спати спокійно. «Нерозумний, – каже Бог. – Ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?» (Лк. 12:20).
*
Коли я відвідую парафіян, то часто бачу великі будинки, доглянуті сади, дорогі автомобілі, просторі гаражі. Все загороджено, до огорожі під’єднано струм. А в оселі двоє людей похилого віку, а часом хтось один.
– Ви самі це збудували? – одного разу запитав я в старшого чоловіка.
– Так! – відповів він і захоплено почав розповідати, скільки праці треба було у все це вкласти, від скількох відпусток і задоволень відмовитися. А все задля цього будинку.
– А де інші? – запитав я.
Тиша і сум на обличчі. Скупа сльозина. Звісно, я про все здогадався. Дружина витримала лише кілька років. Врешті їй набридло економити, економити, на всьому і завжди економити. А діти? Їх двоє. Один син у Гамбурзі, інший – у США. Усе життя батьки навчали дітей, що основне – це гроші. Отож, діти добре засвоїли цей урок і досягли неабияких успіхів. Звісно ж, у найприбутковішій сфері.
– То для кого ви все це збудували?
*
Ідол пропонує привабливі страви, але потім виявляється, що ними неможливо втамувати голод, який відчуває людина. Кожен ідол – фальшивий, тобто настане час – і він нас ошукає. Скільки чудових, дружних та вихованих родин розпалися після того, як дідусі-бабусі залишили їм спадок, який треба було поділити. Скільки братів і сестер не здатні на хороші стосунки лише тому, що батьки обдарували когось із них щедріше. Адже основне – це гроші. І хто взагалі в наш час може дозволити собі ходити до храму, на зустрічі парафіяльних спільнот, святкувати, їздити на подружні реколекції? Це «привілей» для багатих.
«Бо корень усього лихого то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри й поклали на себе великі страждання» (1Тим. 6:10). Як виникають сварки вдома? Що призводить до воєн та піратства? Чому ввечері ми не почуваємося безпечними на вулицях? Чому одна особа іншій підставляє підніжку, чому люди доносять одні на одних? У чому причина заздрости? Чому суспільство не може подолати порнографії, наркобізнесу? Що дає поживу тіньовому бізнесу? «Жадоба – це ідолопоклонство», – навчає апостол Павло. Автор книги мудрости Сираха додає: «Багато людей грішать із-за користи: розбагатіти прагнучи, стають немилосердними» (Сир. 27:1). Скажи мені, як ти витрачаєш гроші, а я скажу, у що ти віриш. Наприклад, багато хто з нас потрапляє в пастку заощаджування. На ідолові заощадженої готівки пасеться ціле стадо інших ідолів: відпустка, вихідні, новий автомобіль, «чорна година». Завдяки цим пристрастям непогано розвивається банкова імперія. Чи ви помітили, що в банках зазвичай панує тиша, а люди поводяться дуже стримано, ніби набожно? Крім цього, зауважте, яке враження справляє слово «новизна». Бо новизна вимагає грошей. У скількох людей виникає відраза до «ТИХ САМИХ РЕЧЕЙ»? Як часто потрапляємо в залежність купування? Лише задля того, щоб поліпшити настрій та оточити себе звалищем непотрібних предметів.
Чимало святих мали багато грошей та розпоряджалися великими квотами. Вони зробили багато добрих справ, побудували шпиталі, друкарні, гуртожитки. Бог багато давав цим людям, бо їхнє серце не уразила жадоба. Вони нічого не тримали «на потім». Не заощаджували «на всякий випадок». Для них Бог був усім. Саме Йому вони довіряли. Часто Бог не може нам багато дати, бо з тим усім ми пішли б до пекла, потягнувши за собою інших.
Йдеться не про те, щоби бути вбогим чи багатим, а про те, щоби бути вільним. А вільним від турботи про гроші є лише Христос і той, у кому Христос переможе того божка. І дасть йому силу не піддаватися чарам мамони. До божка не можна ставитися серйозно, хоча саме цього він вимагає і постійно хоче переконати в тому, що лише він вирішує наші життєві проблеми. Треба пам’ятати про те, що життя є в Богові. Адже Бог нас любить і знає, що нам потрібно. Він знає про наші голод і спрагу, а ще Він знає, як їх утамувати. Христос перемагає наші зради та вірус ідолатрії, щоби ми згадали про Бога. Христос закликає нас до навернення. Вільна людина тримається подалі від божків, вміє відмежуватися від них: св. Франциск називав гроші «лайном диявола».
А ми дуже рідко звільняємося від смороду жадоби та прив’язаности до грошей. А ще рідше ми даємо так, щоб ліва рука не знала, що робить права. Тобто нічого не сподіваючись взамін. Так, як дає Бог, безкорисливо та щедро.
[1] Ідолатрія – Культ предметів (картин, скульптур) із зображенням божества
[2] Яппі – нащадки багатих і заможних родин, які не розважаються, на відміну від золотої молоді, а роблять кар’єру і займаються бізнесом. – прим. пер.
