«Так і ми, хоча немічні в Нім, та з Ним будемо жити…» (2Кор. 13:4)
Це ти той чоловік!
Під час першої зустрічі зі Своїми учнями після страстей у великодню неділю Ісус пояснював їм значення Своєї смерти на хресті та воскресення. Відтоді, говорив Він про Себе, «у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх» (Лк. 24:47). І справді, апостоли отримали силу Святого Духа і, куди б вони не йшли, проповідували слово спасення про Христа, Якого ми всі стратили, зрадили і прибили до хреста, але Якого Бог через три дні воскресив із мертвих і зробив Господом та Спасителем, щоб показати прощення гріхів. Апостол Петро, коли приходили слухачі його проповіді в Єрусалимі й запитували, що вони мають робити у зв’язку з тим, що він їм сповістив, відповідав: «Покайтеся…. на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете!», а потім додавав: «Рятуйтесь від цього лукавого роду!» (Дії 2:38,40).
Перші єврейські слухачі сприймали це як дотримання обітниці пророка Осії: «Ходіть, і вернімось до Господа… Оживить він нас до двох день, а третього дня нас поставить, і будемо жити ми перед обличчям Його» (Ос. 6:1,2). Вони також пригадували собі візію Єзекіїля про долину, наповнену сухими кістьми, над якою Бог поставив пророка, кажучи йому проголошувати слово. Під впливом цього слова кості оживали, вбиралися в тіло та м’язи, у результаті чого поставав живий народ. Всі ті, хто під тягарем зла, заподіяного чи пережитого, потрапляв у безодню безнадії, почувши слово Благовісти про перемогу Христа над смертю, раптом відчули в собі силу та присутність Того, про кого проповідували апостоли, хто єднав їх із люблячим Богом, іншими людьми та допомагав усвідомити власне покликання. Лише так можна було переконатися у своєму гріху, щоб відчути і побачити, що Бог прощає. А коли Бог прощає, то не лише пускає в забуття, а насамперед нищить гріх. Він зцілює нас, позбавляє інстинкту зла, який носимо в глибині єства, ніби бацилу зрадництва. Звістка про воскресення Христа повертає свободу, дає можливість усе почати заново. Тому неодмінна умова наслідування Христа – розпізнати себе як грішника, якого Бог усе-таки обдаровує неймовірною та безкорисливою любов’ю, що на неї ніхто неспроможний заслужити. Це спонукає християн вірити й бути вдячними. Також тому апостол Павло, з огляду на свій досвід, міг проголошувати, що «Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних, із яких перший то я» (1Тим. 1:15). З цієї ж причини багато справжніх та святих християн, наближаючись до таємниці Христа, мали відвагу говорити, що вони є великими грішниками. Наприклад, св. Катерина зі Сієни казала: «Я – це нуль плюс гріх»; св. Франциск дякував Богові за милосердя, особливо за те, що в нього часто виникали спокуси зрадити Христа; натомість св. Філіп Нері, глибоко пізнаючи правду про себе, кожного ранку молився: «Господи, не довіряй Філіпові». Багато християн на Сході постійно повторюють молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Бога живого, помилуй мене, грішного». Вони всі дихають прощенням гріхів.
Сьогодні слово «гріх» зникло зі щоденної лексики. Марно його шукати в підручниках із соціології, психологічних порадниках або в ілюстрованих журналах для сучасних жінок чи чоловіків. Про гріх ніхто не згадує в публічних дебатах чи приватних розмовах. У сучасному суспільстві ніхто не ставиться до гріха серйозно, хіба лише тоді, коли треба додати якійсь події пікантности або інтриги. Знудьгована, сита людина постійно прагне трансагресії, порушує звичаєві норми або нехтує правилами хорошого тону, а все задля адреналіну, шоку тощо. Те, що донедавна було гріхом, нині стало проблемою, помилкою або хворобою. Отож, треба до цього поставитися з розумінням, поблажливо. У минулому столітті фрейдизм, а сьогодні ще й генетика, заздалегідь виправдовують прагнення нехтувати нормами. Колись людина зловживала алкоголем, бо не дбала про характер, тепер випиває, бо страждає на «генетичну схильність», а, крім цього, живе в стресогенному середовищі. Колись чоловік зраджував дружину, бо вже не любив її і не зважав на сумління, сьогодні він звертається в агентство або займається віртуальним сексом і пояснює це тим, що його мати надмірно ним опікувалася. Те, що раніше називалося лінню і мерзотністю, нині стало синдромом набутої безпорадности. Людина невинна, вона – жертва.
Злом є не те, що нищить життєдайний зв’язок з Богом і порушує об’єктивний закон природи, а те, що перешкоджає самореалізації: «Івасю, перестань бити бабусю, бо спотієш». Покоління егоїстів найбільшим злочином вважає те, що не дає змоги зробити кар’єру, здобути славу, псує здоров’я або забруднює природне середовище. Наприклад, у переліку сучасних гріхів на першому плані ожиріння (бо не займаєшся фітнесом), невміння подбати про власний бізнес (не береш участи в популярних проектах), безвідповідальність (не застосовуєш контрацепції). А найбільший баласт на шляху до професійної кар’єри – дитина (декретна відпустка). Крім цього, немовля забруднює природне середовище (одноразові підгузники, крики).
У «Бісах» Федір Достоєвський стверджував: якщо Бога немає, то все дозволено. Людина, яка звикла до секуляризованого світу, коли визнала смерть Бога, то ніби порушила стійку логіку заповідей. Вона або сама себе уявила богом, або створила й визнала «особистого Бога», а це майже те саме. В будь-якому разі така людина не має проти чого грішити. Погано те, що призводить до негативних наслідків. Наприклад, чужоложство не є злом, поки не стане явним (пригадайте справу президента Клінтона або, у дещо іншому контексті, Лева Ривіна).
У заповідях, які отримав Мойсей, гарантовано орієнтир, указано на те, що добре або ж погано, а також визначено певну послідовність цих вад і негідних учинків залежно від їх тяжкости. Християнська традиція завдяки папі Григорію Великому створила каталог головних гріхів: гординя, жадоба, хіть, заздрість, обжерливість, гнів, лінь. Християнський Схід має подібний список гріхів, тільки в дещо іншій черговості. Крім інших недоліків, у цьому списку є також смуток (пригнічення). Сьогодні людина втікає від почуття провини, хоче звільнитися від тягаря сумління. Криза гріха – це криза Бога. Нині вважають злом лише те, що перешкоджає іншим. Хтось мені розповідав про один випадок у нью-йоркському метро. Молода пара вбігла у вагон, пристрасно цілуючись. Вони сіли лавку, де після палких обіймів почали займатися сексом. Ніхто з присутніх ніяк не відреагував, не обурився. Щойно, коли закінчилася оргія і молоді люди закурили, пролунали рішучі голоси протесту.
На одному телеканалі транслювали ток-шоу. Розмовляли про аборти та евтаназію. Одні казали, що це недопустимо, інші стверджували, що це нормально. У підсумках ведуча звернула увагу на те, що думки стосовно цих речей дуже розбіжні, тож неможливо надати моральну оцінку таким суперечливим явищам. На завершення програми висвітлився великий неоновий напис: «Геть піратство дисків та касет». Ось вам і однозначність. Не залишається жодних сумнівів стосовно того, що є абсолютним злом.
Останнім часом європейська громадськість стурбована проблемою педофілії. Немає жодних сумнівів, це відхилення завдає моральної шкоди суспільству. Люди виходять на вулиці, щоб протестувати. Однак у час, коли замовчують убивства, тортури чи навіть прояви тероризму, вуличні маніфестації проти педофілів – це лише спосіб звинуватити в гріху інших, щоб самим почуватися невинними. Щоправда, ми всі є грішниками, незначна частина яких – педофіли.
Після епохи погрожування пеклом настав час уникання гріха. Те, що колись бентежило і присоромлювало, сьогодні стає приводом для гордощів. Ми втрачаємо сором – дар Бога людині, щоб після гріха вона могла прикрити свою наготу. Щобільше, панує мода на безсоромність, епідемія самозакоханости. Авторитети чи зірки захоплено розповідають про свої схильності, ексцеси. Така своєрідна відвертість сприяє популярності багатьох телепрограм. Ми скоюємо гріх, безсоромно втішаючись цим, або ж зухвало коментуємо: «І що нам хто зробить? Ми всі однакові!». Як сказано в Книзі Приповістей, жінка-перелюбка їсть, обтирає рот і каже: «Не вчинила я злого!» (Прип. 30:20).
Але недостатньо зосередитися на інших і визнати сліпоту цього світу. Бог каже нам поглянути собі у вічі. Нехай засторогою для нас буде історія царя Давида. Він був Божим обранцем, прагнув виконувати Його накази, але Давида охопила спокуса, а все через його недбалість. Він не хотів боротися, як інші. Залишився вдома. Відсутність чутливости призвела до того, що в серце Давида закралася пристрасть. Та ще й до чужої дружини, до Вирсавії. Цар спить з нею, думаючи, що цей гріх назавжди залишиться таємницею. Однак усе в житті має свої наслідки: Вирсавія завагітніла. Перелюбник, намагаючись приховати свій негідний учинок та уникнути сорому, змушує її чоловіка-воїна повернутися до дружини. Саме тому Давид проявляє гостинність до Урії, а ще підпоює його. Однак Урія не залишає поля битви, адже цінує військову солідарність. Давида охоплює страх, який спонукає його до подальших гріхів. Цар наказує залишити Урію на першій лінії фронту, сподіваючись, що той загине. Так і трапилося. Давидові вдалося зберегти таємницю. Він і далі може тішитися бездоганною репутацією. Однак Господові не сподобалося те, що зробив Давид. Він вкладає в серце пророка Натана слово і посилає його до царя. Натан розповідає царю про двох сусідів. Один із них багатий, у нього величезна кількість великої рогатої худоби та овець, натомість інший має одну-однісіньку вівцю, яку вигодовував від маленької і любив понад усе. Одного разу багачу було потрібне свіже м’ясо, щоб зробити гостину. Але він пошкодував своїх овець, тож наказав слугам украсти вівцю сусіда, щоб приготувати її для гостей. Коли цар Давид почув це, то надзвичайно обурився і гнівно вигукнув:
– Той, хто вчинив так несправедливо, має померти! Він повинен сповна заплатити за все, бо вчинив немилосердно.
Тоді пророк показав пальцем на царя і промовив:
– Це ти той чоловік! Це ти спокусив дружину Урії, його єдину втіху. А крім того, щоб зберегти свою репутацію, ти скоїв злочин. Ти винен.
Давид, почувши правду, визнав свій гріх, покірно віддаючись Божому судові:
– Я згрішив проти Господа.
Бог пробачив Давидові за його покору і каяття. Навернення царя в тому, що він визнає себе грішником і зазнає Божого милосердя. Ані царські шати, ані турбота про свою репутацію не перешкодили йому покутувати. Подібне зауваження висловлював св. Ісаак Сирійський: «Хто знає свій гріх, більший від того, хто воскрешає померлого. Хто йде за Христом в таємниці і з великим жалем за гріхи, більший від того, хто має велику славу в Церкві» (Логос, 34).
Проблема зі сповіданням гріхів – це проблема нашої закостенілости. Вона може мати кілька проявів. Невідомо, у кого сумління занедбане більше: у затятого грішника, який за жодні скарби не хоче відвернутися від гріха, чи в самовпевненого праведника, який вважає себе невинним і живе, задоволений собою: я нікого не побив, нікого не спокусив, я – добрий. Однак обоє – поза наверненням. Жодного з них не охоплює благодать розіп’ятого Христа.
Тому для Церкви дуже важливо проповідувати Воскреслого, дарувати прощення та допомагати людині визнати свій гріх. Хто нині готовий почути голос Святого Духа: «Навернися сьогодні»? Хто є тим грішником, з любови до якого на хресті помер Ісус? ТИ ТОЙ ГРІШНИК!
