«Куди Я йду, туди ти тепер іти за Мною не можеш, але потім ти підеш за Мною» (Ів. 13:36).
Лише нова «людина» наслідує Ісуса
Це трапилося за вісімсот років до народження Христа. В Єрусалим та на територію Юди наступало величезне військо ворожих поганських народів, моавітів та аммонітів. Їх могутність та перевага здавалися надзвичайно великими. Цар юдейський Йосафат скликав старшину та військове командування до святині на молитву. Всі перелякалися й не знали, що робити. Тоді пророчий дух охопив Яхазіїла, який сказав від імени Бога: «Не бійтеся та не жахайтеся перед цією силенною силою, бо не ваша ця війна, але Божа! Не вам воювати в цьому, поставтеся й станьте, і побачите, що Господнє спасіння з вами… Не бійтеся й не жахайтеся, узавтра виходьте перед них, а Господь буде з вами!» (2Хр. 20:15,17). Подібним чином Господь вів обраний народ на обіцяну землю. Юдеї здобули перемогу в багатьох битвах, постійно відчуваючи, що на чолі з ними Бог, Який дарує їм нові міста і території. Бог нищив неприятелів обраного народу, долав труднощі, та кожного разу закликав його до участи, до мужнього наслідування свого Рятівника: «Не бійся! Займи позиції. Я боротимусь за тебе, але ти мусиш ЗАЙНЯТИ ПОЗИЦІЇ!».
Історія спасення – це цілковите безкорисливе втручання Бога, а людина має лише ВІРИТИ. «Юда та мешканці Єрусалиму! Віруйте в Господа, вашого Бога, і будете запевнені, вірте пророкам Його, і пощаститься вам!» (2Хр. 20:20).
Ми в подібному становищі. Над людиною панує зло, кожного дня на неї чатує чимало небезпек, вона поступається перед натиском брехні, насилля, сексу, не здатна здолати в собі найнижчих інстинктів. У багатьох ситуаціях життя ніби намагається довести: подивися, бідолахо, ти не вмієш ані любити, ані прощати. На зло прагнеш відповісти злом, на зневагу – дати ляпас. Коли щось відбувається не так, як тобі хочеться, ти відразу злишся і поводишся не надто виховано. Ти можеш образити навіть тих, кого найбільше любиш. Під впливом страху за щось для тебе дуже важливе ти готовий наробити великих дурниць. Життя, в якому перемагає зло, можна порівняти зі станом померлого, тобто істоти, що існує не в повному вимірі буття.
Після воскресення Христос приходить до Своїх учнів і каже: «Не бійтеся! Я був мертвий, а тепер живий. У Мене є ключі до царства. Я маю ключ до вашого життя». Христос наближається, а разом з Ним приходить безкорисливе відродження до нового життя. Він готовий створити нас заново, а також цілковито змінити. І навіть без наших найменших заслуг та зусиль. Без добрих учинків, якими ми могли б щось купити чи вирішити. Єдине, чого Бог від нас вимагає і до чого закликає – ЗАЙНЯТИ ПОЗИЦІЮ! Як напише апостол Павло до учнів в Ефесі: «І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи, в яких ви колись проживали за звичаєм віку цього… й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок, і з природи були дітьми гніву, як і інші, Бог же, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом, спасені ви благодаттю, і разом із Ним воскресив, і разом із Ним посадив на небесних місцях у Христі Ісусі, щоб у наступних віках показати безмірне багатство благодаті Своєї в добрості до нас у Христі Ісусі. Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився. Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла». (Еф. 2:1-10).
Віра – це той початок Божої справи в нас, яка Господу Богу подобається: «Догодити ж без віри не можна» (Євр. 11:6). Так, але більшість із нас вважає себе віруючими людьми. Більшість знає напам’ять молитву «Вірую».
Однак не йдеться про інтелектуальну віру, про те, що я визнаю існування Бога і сприймаю те, у що Церква наказує вірити. Не йдеться також про суб’єктивний досвід, про відчуття, що існує якась сила, невидима рука на небі, до якої людина в разі потреби може подумки звернутися. Дехто вважає, що вірить, але не практикує. Це ніби абстинент, який не має практики, або ж вчений, який не прагне поринути в науку. Але залишмо іронію. Йдеться про віру, яка є не так знанням, як досвідом, конкретним та особистим відчуттям того, як Бог входить у моє убоге та заплутане життя.
А така віра твориться зі слухання, з Божого Слова, яке має почути людина. Також тому Христос після Свого воскресення каже жінкам, щоб ті бігли й розповіли учням, що вони бачили й чули, а потім розсилає апостолів у всі кінці землі й до всіх людей, щоб вони проголошували Благовість про перемогу добра над злом. Щоб давали свідчення про любов Бога та прощення гріхів. Саме така віра необхідна Богові, віра, яку людина отримує завдяки слуханню.
Подивися на Авраама, людину похилого віку. Він жив на території сучасного Іраку. Старець, життя якого добігало кінця, він уже чогось досягнув, мав дружину, знайомих і міг спокійно доживати віку. Але чоловік був зовсім не задоволений, навпаки, почувався нещасливим. Можливо, Авраам багато чого побачив і збагнув, але не має того, на що постійно сподівався. Не мав сина. Відчував, що не реалізував себе. І чудово розумів, що його шанс уже давно минув. «Коли немав того, що любиш…». Авраам релігійний, він просив підтримки в багатьох богів і щедро їх винагороджував, але всі вони залишили його ні з чим. І раптом той бідний, старий чоловік почув у собі голос Бога, Якого не знав. Цей голос обіцяв йому сина і землю, але тільки за умови, що Авраам залишить усе і вирушить в дорогу. Новий Бог зобов’язував завести Авраама до місця, де збудеться обітниця і він буде щасливим. І чоловік повірив у цей голос, сприйняв слово Бога, хоча все це й видавалося йому абсурдним та безнадійним. Повірити в Слово – для нього означало вирушити в дорогу, дозволити, щоб невідомий Бог, Який неочікувано з’явився в його житті, вів його. Напевно, небагато людей зрозуміли поведінку Авраама. Можливо, дивлячись на нього, крутили пальцями біля скронь. Але завдяки вірі Авраама збулася обітниця Божа, заради якої він покинув обжите місце. Врешті Авраам щасливий, адже він себе реалізував. Він пізнав Бога зблизька, через те, що Той для нього зробив. У немолодих батьків народився син, з неплідного лона Сари, яка вже давно досягнула клімактеричного віку. Авраам назвав сина Ісаком, що в перекладі означає «сміх», бо коли він взяв на руки дитя, то хотів сміятися зі щастя і радіти. Авраам пережив свої «ситі дні», бо довірився Богові.
А тепер звернімо увагу на Марію. Це – наречена Йосипа, яка готується до шлюбу. Через кілька тижнів ця пара має побратися і щасливо жити. Тож дівчина мріє про новий затишний дім і злагоду в родині. І раптом до неї звертається посланець Бога: «Не бійся, ти сповнена любови Бога, ти будеш матір’ю Спасителя. Він буде Божим Сином». Марія не розуміє, як все це має статися, але вона цілковито довіряє себе Богові, приймає Слово обітниці. І Слово Бога проявляє свою силу, воно плідне. Коли Марія приймає його, в її лоні зароджується нове життя, Боже життя. Відтоді Бог веде її шляхом, якого вона ще не знала. Для неї повірити – означало перекреслити свої плани, дозволити комусь втрутитися в них. Це так ніби хтось раптом викрадає літак, в якому ти летиш. Ти збирався летіти до Нью-Йорка, а виявляється, що летиш до Тель-Авіва!
Коли Марія наважується іти за Словом Бога, то повинна постійна покладатися на Нього. Віра для неї означає всеохопну любов Ягве, безустанну довіру до Нього. Навіть тоді, коли в Йосипа почнуть виникати підозри, коли вона не зуміє пояснити, від кого в неї дитина. Йосип теж має повірити. Він виховуватиме і утримуватиме хлопчика, який не є його сином. Це – Син Бога. І знову ми бачимо людей, сповнених благословення. Вони пізнали Бога зблизька, бо повірили.
Все починається зі вміння відкритися на слово Бога. Це дивовижно, що Бог, аби спасти людину, не влаштовує спектакль, який привернув би нашу увагу, не демонструє могутности та сили, яка позбавляє нас найменших сумнівів. Бог ніколи не пригнічує людську свободу, не чинить насильства, щоб у чомусь переконати. Бог хоче подарувати спасення вірним через «глупоту» проповідування. Він промовляє звичайним словом. Ми кожного дня чуємо дуже багато різних слів і дуже багато слів кидаємо на вітер. Однак слово може принести Бога, так само, як приносить любов. Позбавити людину слова – означає не любити її. У багатьох родинах бувають тихі дні. Які це тортури! Відмовити людині в Слові – це перестати євангелізувати, замкнутися в герметичному світі приватної релігійности, у такому собі творенні культу. Відмовити в Слові – це відмовити в житті, закритися від нього. Це ніби відмовити подружньому партнерові в інтимних стосунках або застосовувати контрацепцію, щоб не зачати дитину. Є одна єврейська оповідка про батьків Марії та Мойсея, які зрозуміли, що умови життя в Єгипті надто важкі, й вирішили більше не мати дітей. Тоді хтось із просвітлених євреїв сказав їм: «Погляньте, що ви робите, ви гірші за фараона. Фараон не дозволяє жити хлопчикам, наказуючи топити їх в річці. А ви не дозволяєте народитися навіть дівчаткам, бо взагалі не хочете більше народжувати дітей».
Слово любови Бога несе в собі вічне життя. Воно здатне воскресити навіть того, хто вже помер унаслідок гріха чи відсутности надії. Воно таке сильне, що коли в нього повірити, спроможне проникнути до нашої сутности, попри маски, звички, культуру чи навіть фальш. Одна мати на ім’я Варвара з двома дітьми опинилася на пішохідному переході саме в ту мить, коли шляхом з неймовірною швидкістю їхав автомобіль. Краєм ока вона помітила авто, яке стрімко наближалося. Водій не встиг загальмувати. Жінка блискавично відштовхнула дітей убік, і авто збило її з ніг. Варвара лежить у лікарні, у відділенні інтенсивної терапії. Немає жодних шансів, щоб вивести її з коми. Однак медики намагаються врятувати пацієнтку. На жаль, безуспішно. Лікування стає небезпечним для її мозку. І раптом у когось виникає геніяльна ідея: привести доньок, нехай вони порозмовляють з хворою. Коли так і зробили, голос дітей розбудив Варвару. Новина про те, що вони живі, була для неї ніби Благовість. Виявилося, що жінку в такому стані тримало передчуття найгіршого. А голос дітей вивів Варвару з безодні невіри та розпачу. Вони живуть! Ось якою може бути сила слова! Воно проникає через різні фільтри, щоб показати Христа всередині нас. Нам усім потрібно воскресити свою віру вчинками любови, щоб дати можливість любити іншим. Що робити, коли відчуваєш релігійну анемію? Треба слухати Боже слово і вникати в нього. Не дивися постійно на себе, дивися на Того, хто кличе тебе в дорогу. Повір у Христа, Який тебе любить і прощає твої гріхи. Не стій, займи позицію!
