Звуки хвали

Псалми також учать нас, як поклонятися Богові і вихваляти Його. Зауважимо, що американці роблять це украй незграбно. Ми не зберегли традиції британців, що кланяються королеві і не сміють її перебивати. Ми вважаємо за краще перетворювати своїх керівників на персонажів телевізійного фарсу.

Відверто кажучи, важко уявити собі, що Богові дійсно хочеться, щоб ми всі сіли в ряд і почали говорити про Нього щось добре. Навіщо взагалі Богові наша хвала? Сомерсет Моем розповідав про свого благочестивого родича, який старанно викреслив усі вихваляння з молитовника. «Будь-яка нормальна людина зніяковіє, якщо почати хвалити її в обличчя, як же слухати усе це Богові?» – так міркувала ця людина. Клайв Льюїс у «Роздумах про псалми» сказав приблизно те саме: «Мені не треба, щоб мій пес намагався гавкотом виразити захват від моїх книг». Так чому ж Бог хоче почути хвалу?

Льюїс пропонує порівняти цю хвалу з безпосередньою реакцією на витвір мистецтва, на певну прекрасну гармонію, взагалі на щось надзвичайно красиве. Найпершою і найприроднішою реакцією буде завмерти і спробувати ввібрати в себе цю неземну красу, схилитися перед нею. А потім ми поспішаємо розділити це почуття з іншими людьми. Ця потреба розділити задоволення проявляється на усіх рівнях від «Величезний сірий кит проплив поряд з нашою яхтою – я ледь не доторкнулася до нього» і «О, якби ти був тут і бачив, як падає сніг, – усе здається немов зачарованим» до «Ну, наші хлопці показали клас у вчорашньому матчі!»

Кожного разу, коли я приходжу на стадіон, я спостерігаю цей захват, близький до поклоніння. Мені пощастило, я жив у Чикаго, коли сходила зірка Майкла Джордана. Я багато разів бував на іграх «Чикаго Булз». За декілька годин до матчу на пронизливому вітрі фанати вже збираються біля майданчика, відведеного для машин гравців, щоб хоч на мить побачити знаменитого спортсмена. От з’являється з-за рогу його автомобіль. Прихильники волають, підстрибують, вигукують ім’я свого кумира, рвуться вперед, щоб отримати автограф, намагаються доторкнутися до нього, обмінятися хоч словом, якось зблизитися з Найбільшим. От дивна цивілізація – люди з готовністю схиляються перед Майклом Джорданом і навіть перед Денисом Родманом або Мадонною, але не розуміють, як потрібно вихваляти Господа.

Хвала – це найбільш природна реакція розділеної радості (хіба в людських силах втаїти від друзів хороший анекдот або власні заручини?), тільки ця радість підіймається ще на декілька східців вище. «Повідай мені стару, стару історію про Невидиме у височині», – співається в одній християнській пісні. Як футбольні уболівальники, ветерани військових компаній і випускники однієї школи готові знову і знову згадувати все ті ж історії, так і хвала частково звучить ностальгічно.

Фленері О’Конор у нарисі про своїх павичів написала, як реагували люди побачивши їх розкрити віялом хвости, що переливаються усіма барвами веселки. Водій вантажівки різко загальмував, скрикнув: «Ну і діла!», інші люди просто не знаходили слів. Але найбільш її зворушила стара негритянка, що проголосила: «Амінь! Амінь!». Ця стара розуміла сенс у хвалі.

Хвала – це радісне визнання створеною істотою блага, істини і краси, які виходять від Творця всесвіту. Це визнання важливе для нас самих, оскільки воно встановлює наш істинний стан перед Богом. Я виявив, що спілкування з дітьми допомагає навчитися правильно віддавати хвалу: діти можуть у будь-який момент вибухнути радісними і вдячними криками, коли щось уразить їх. Ймовірно, вся річ у тім, що в них немає претензій на вищий статус – вони просто діти.

Автори псалмів і особливо Давид були ближчими до джерела хвали, оскільки ще не були порушені їх зв’язки зі світом природи. Давид в юності був пастухом. Потім він багато років ховався від Саула в безлюдній гірській місцевості. Нічого дивного немає в тому, що його вірші повні величезної любові і, можна сказати, поваги до світу природи. Цей світ здається гармонійним цілим, а особовий Бог оберігає і утримує усе воєдино.

Це був перший сенс, який мені вдалося отримати з псалмів, коли я марно намагався читати їх підряд у колорадських горах. Я не міг погоджувати такі суперечливі настрої цих віршів, але величний пейзаж, що принаймні оточував мене, підтверджував їх опис величі і гідності Божої. Самотність повертає нас на відповідний нам рівень буття, нагадуючи про те, про що ми вважали за краще забути – про наше створення. Усі наші почуття вбирають блиск і славу невидимого Бога дикої природи. Чи можна не віддати хвалу Тому, Хто задумав лося і дикобраза, розсипав зеленіючі дерева і кущі по схилу сірої скелі, Тому Хто з кожним світанком і кожним заходом немов наново творить цей пейзаж?

Псалми не учать нас тверезій і стриманій хвалі. Ні, поети самозабутньо і чуттєво вихваляють Бога, їх богослужіння більше нагадує рок-тусовку, ніж солідний симфонічний концерт. «Співайте у веселощах! Кричить голосніше!» – закликають вони. У ті часи оркестр складався з цимбалів, бубнів, труб, рогів, арф і лір. Іноді цей концерт включав і танці. Уява псаломщика примушувала весь світ пуститися в танок від захвату, викликаного присутністю Божою. «Уся земле, викликуйте Господу, покликуйте радісно, і співайте та грайте!» (98:4). Природа бере участь у святі: «Ріки хай плещуть в долоні, разом радіють хай гори» (98:8).

Псалми можуть розв’язати проблему нашої цивілізації, що не вміє вихваляти, вони забезпечать нас потрібними словами. Слід лише прислухатися до цих слів, зрозуміти, як зміст псалмів відповідає нашим настроям. Дитріх Бонхоффер назвав псалми уроками Божої мови. Як діти вчаться рідній мові від батьків, так псалми учать християн мові молитви.

«Поклоніння – це спосіб відірватися від самих себе і осягнути присутність Божу, – пише Юджін Петерсон. – Ми виділяємо особливе місце і час, щоб зосередити увагу на Богу не тому, що Він обмежений простором і часом, але тому, що ми настільки заклопотані самими собою, що якщо не примушуватимемо себе свідомим зусиллям у певний момент перемкнутися, то і в інші моменти і в іншому місці в нас не буде анінайменшого шансу відчути Його присутність».

Про спогляданні чогось прекрасного або величного інстинктивним поривом древніх ізраїльтян було не роздивлятися це видовище і не аналізувати його, але віддати Богові хвалу і, якщо вдасться, написати гімн. Руки самі тягнулися до арфи, голосові зв’язки напружувалися, готуючись співати. Хвала – це радість, що виливається в мові і співі, «звуки, що виражають внутрішнє благополуччя», за визначенням Клайва Льюїса. Вони можуть і нас залучити до душевного здоров’я.

Попередній запис

Душевна терапія

Псалми здалися мені зразком душевної терапії. Мені довелося написати книгу, яку я назвав «Розчарування в Богу». Видавців ця назва стурбувала, ... Читати далі

Наступний запис

Переорієнтація

Юджін Петерсон, що опублікував новий переклад псалмів, відмічає, що лише небагато з них повні хвалою і вдячністю, а більше сімдесяти ... Читати далі