Строкаті і плутані, як саме життя

Магія поезії діє нишком. У нашому столітті ми рідко звертаємося до поезії в пошуках настанови чи знання. Ми читаємо вірші, бо поетичні образи і вирази приносять нам задоволення і будять певні почуття. Проте, якщо поет зуміє досягти своєї мети, ми здобудемо з його твору щось більше, ніж знання: преобразиться саме наше розуміння. Така магія псалмів, що нарешті подіяла і на мене. Ці пісні преобразили мій духовний зір і розуміння стосунків з Богом.

Передусім псалми допомогли мені співвіднести уявлення про життя з реальним досвідом. Дитиною я завчив передобідню молитву: «Бог великий, Бог благий, дякую Богові за нашу їжу». У цій молитві є певний ритм, і вона цілком могла б прозвучати в якомусь з псалмів. Що може бути простіше – два фундаментальні богословські положення і заклик до подяки, причому виражені найпростішими і найкоротшими словами.

Проте навіть ця молитва може піддати нас такому ж випробуванню віри, як те, яке колись проходив Авраам.

«Бог великий»? Чому ж ми не маємо в розпорядженні очевидніших свідчень Його буття? Чому фахівці, що присвятили своє життя вивченню чудес природи, не приписують ці чудеса Богові з такою готовністю, як робили це безграмотні селяни? Чому минуле століття уражене чумою безбожних тираній – Сталін, Гітлер, Іді Амін, Пол Пот? Чому за останні сто років більше християн постраждало за віру, ніж в усі попередні століття разом узяті?

«Бог благий»? Так чому ж мій батько помер, не доживши до тридцяти років, так і не реалізувавши закладений у ньому величезний місіонерський потенціал? Чому мільйони євреїв і християн були знищені в пору холокосту? Чому найбільш релігійна частина нашого населення – афроамериканці – живе в бідності і позбавлена надії?

«Дякую за їжу»? Я дотримував цей ритуал навіть у роки підліткового всезнайства, коли щедрі американські річки і вмілі американські фермери на мою думку набагато більше заслуговували хвали. Але як бути з християнами Мозамбіку і Судану? За що їм дякувати Богові, коли вони помирають з голоду?

Якщо при читанні останніх трьох абзаців ви почали відчувати певне занепокоєння, прошу вас, перечитайте Книгу Псалмів, цей щоденник духовного життя людей, що намагалися зберегти віру в люблячого, милосердного, вірного Своїм обіцянкам Бога, коли навколо них рушився світ.

Автори псалмів часто повертаються до цієї проблеми. Як сталося, що амалікитяни, хети, филистимляни і жителі Ханаана, не кажучи вже про жахливі імперії Ассирії, Вавилона і Єгипту, раз за разом крушили обраний народ Божий? Чому Давид, помазаник Божий, десяток років вимушений був ховатися в якихось печерах, ховаючись від воїнів Саула, хоча Бог вже оголосив про скинення цього царя? Як міг народ Божий відчувати вдячність, за що він мав дякувати?

Багато псалмів показують, як люто їх автори боролися зі своїми сумнівами. Іноді вже в процесі створення вірша їм вдається примирити свої почуття з основними положеннями віри. Як Мойсей у розмовах, з яких складається Второзаконня, вони намагаються пригадати участь Божу в історії Ізраїлю, повертаються думкою до тих славних часів.

«Пошукуйте Господа й силу Його, лице Його завжди шукайте! Пам’ятайте про чуда Його, які Він учинив, про ознаки Його та про присуди уст Його» (105:4,5).

Псалом 62 рішуче, не пускаючись у пояснення, наполягає на двох положеннях, які Йов ніяк не міг примирити: «Сила у Бога! і в Тебе, о Господи, милість». Проте часом поетові не вдається осягнути сенс того, що бачать його очі, і псалом завершується плачем, подібним плачу Йова: «Я змучився в крику своїм, висохло горло моє, очі мої затуманились від виглядання надії від Бога мого!» (68:4).

Тепер стає зрозумілою послідовність 150 псалмів, яка раніше здавалося випадковою: цей цикл близькості до Бога і залишення Ним точно відповідає тому, що більшість людей відчувають у своїх стосунках з Богом.

Ми натрапляємо на найбільш вражаючий контраст майже на початку Книги Псалмів: Псалом 23, гімн про Пастиря, повний обіцянок і заспокоєння, йде відразу за Псалмом 22, за криком, повтореним Ісусом на хресті: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?». Авторство обох псалмів приписується Давиду, але важко уявити собі два більш різних за духом твори. Наприкінці Псалму 22 Давид набуває певної упевненості в передбаченні часів, коли Бог правитиме народами і бідняки наїдяться досхочу. Проте він не приховує тих почуттів, які переповнюють його в цей момент: «Взиваю я вдень, та Ти не озвешсяА я червяк, а не чоловікНа мене розкрили вони свої пащі, як лев, що шматує й ричитьі всі кості мої поділилисьприлип мій язик до мого піднебіння». Коли ж перевернеш сторінку і прочитаєш: «Господь – то мій Пастир, тому в недостатку не будуТільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя», здасться, що ці дві пісні написано істотами з різних світів.

Так само суперечать один одному і Псалми 102 і 103. Перший з підзаголовком «Молитва вбогого, коли він слабне та перед Господнім лицем виливає мову свою» красномовно виражає відчай старіючої і слабшаючої людини, якій здається, що і друзі, і Бог відвернулися від неї. Цей гімн – немов скорботний перелік болю і страждань, складений пацієнтом у лікарні, у гарячковому стані. Зате наступний псалом – величний хвалебний гімн, в якому немає жодної похмурої ноти.

Боюся, мало хто зі священиків наважиться вибрати для проповіді таку пару псалмів. Будь-який з них окремо – будь ласка, але тільки не обидва відразу. Я ж навчився цінувати Книгу Псалмів саме за те, що вона виражає обидві точки зору, як правило, ніскільки не полегшуючи нам перехід від одного настрою до іншого. «Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його!», – проголошує Псалом 103:2. Автор же попереднього псалму відчайдушно намагається пригадати ці благодіяння і тішитися ними у своєму становищі, що не так просто, адже кості його «немов висохли в огнищі», і живиться він попелом і сльозами.

Я радий тому, що в Біблії наведені обидва типи псалмів, оскільки може настати час, коли мені доведеться випробувати те саме, що і авторам Псалмів 22 і 102. У такій ситуації мені допоможе думка, що наші духовні учителі і Сам Ісус переживали щось подібне. І як би я не скаржився, і не стогнав, і не намагався вирватися з петлі цього страшного випробування, я постараюся і в цю годину пригадати Благу звістку Псалмів 23 і 103. Якщо узяти тільки Псалом 23, може здатися, що це одна з «легких відповідей» віри. Якщо вирвати з книги Псалом 22, нам не залишиться нічого, окрім духовного відчаю. Але разом ці гімни дають необхідну людині суміш тверезого реалізму і сподівання.

Я дійшов висновку, що псалми відбивають різні типи віри. Псалом 23 – це дитяча віра-довіра, а Псалом 22 – віра-вірність, глибший і таємничий пласт релігії. Життя з Богом включає і те і друге. Іноді ми відчуваємо надзвичайну близькість до Бога, видимий негайний відгук на свої молитви і сприймаємо Бога як ніжного і дбайливого батька. Але в нашому житті трапляються і чорні смуги, коли Бог мовчить, ніщо не працює за правилами, і здається, що всі обіцянки, які прозвучали в Біблії, порушені. Стійка віра-вірність допомагає нам відчути присутність Божу там, за межами області пітьми: там Він як і раніше панує, і, що б нам не увижалося у відчаї, Він не покинув нас.

150 псалмів склалися в незрозумілий, строкатий, непослідовний візерунок, дуже схожий на саме життя, і стали для нас притулком і розрадою. У «Прогулянках монастирем» Кетлін Норіс описує, як вона навчилася використовувати псалми стосовно конкретної ситуації, до «молитви з приводу теленовин»:

«Псалом 74 оплакує осквернення святині: «Ворог усе зруйнував у святині», і я використовувала його, коли молилася про жертви сімейного насильства і про тих, хто скоює ці злочини. Репортаж про погроми в Лос-Анджелесі на початку 1992 року надав новий сенс словам Псалму 55, який на ранок виконав монастирський хор: «В місті я бачив насильство та сварку». Псалом 79 («Вони розливали їхню кров, немов воду, в околицях Єрусалиму, і не було погребальників!») я почула в той момент, коли читала про події громадянської війни на Балканах, і ці слова змусили мене замислитися про те зло, яке приносять у наш світ насильство і племінна ворожнеча, що частенько виправдовуються релігією.

Але нещадний реалізм псалмів не ввергає в смуток так, як це часто роблять телерепортажі, хоча начебто в них йдеться про одні й ті самі події – різанину, знущання з беззахисних, зловмисне позбавлення людини доброго імені. Псалми, ця збірка хвалебних гімнів, призначених для хору, зберігає надію, яку нездатні повідомити нам «сюжети з життя», що доповнюють підборку політичних новин. Псалми відбивають події нашого світу, не перетворюючи нас на сторонніх спостерігачів. Вони примушують нас – народ, що вважає за краще не звертати уваги на те насильство, що коїться навколо нас і серед нас, – визнати свою відповідальність і піддати переоцінці свої цінності».

От приклад того, як псалми допомагають у випробуваннях. У 1977 році в розпал холодної війни Анатолій Щаранський, блискучий молодий математик і шахіст, був заарештований КДБ за неодноразові спроби емігрувати в Ізраїль. Він провів у тюрмах вісім років. З ранку до вечора Щаранський читав і вивчав усі 150 псалмів (івритом). «Що це мені дає? – каже він у листі. – От що: поступове почуття великої втрати і скорботи перетворюється на прекрасну надію».

Щаранський так дорожив цією книгою, що коли тюремники спробували її відняти, він ліг на сніг і відмовився вставати, поки її йому не повернули. Усі вісім років, що він терпів в ув’язненні, дружина Щаранського вела по всьому світу кампанію за його звільнення. Приймаючи від імені чоловіка почесний ступінь доктора, вона сказала в промові перед університетською аудиторією: «У камері-одиначці в Чистополі наодинці з псалмами Давида Анатолій знайшов вираження найглибших своїх почуттів у словах, що вилилися з душі царя Ізраїлю тисячі років тому».

Попередній запис

Читаємо через плече

Тепер я бачу, яким мізерним було тодішнє моє розуміння. Я зосередився на подробицях, на типах псалмів, на коментарях до них, ... Читати далі

Наступний запис

Душевна терапія

Псалми здалися мені зразком душевної терапії. Мені довелося написати книгу, яку я назвав «Розчарування в Богу». Видавців ця назва стурбувала, ... Читати далі