Останній шанс

Багатостраждальний Іов, Роберт Ляйнвебер

Йов виливає своє обурення перед Богом – і врешті-решт здобуває перемогу. От завершальні слова Бога Еліфазу: «Запалився Мій гнів на тебе та на двох твоїх приятелів, бо ви не говорили слушного про Мене, як раб Мій Йов» (42:7). Згадаємо гнівні і несамовиті слова Йова. Чому ж Бог віддав перевагу їм над розмовами його мудрих друзів? І взагалі, чи виграв Бог Своє «парі» про віру Йова?

Передусім Йов не послухався поради своєї дружини: «Прокляни Бога і помреш!». Він зневіряється в справедливості, добрості і любові Божій, у самому своєму житті, але не обертається до Бога спиною. У хвилини якнайглибшого відчаю Йов набуває проблисків надії і віри.

Йов намагається жити, прийнявши цей тяжкий парадокс. Незважаючи на те, що все, що відбувається, цьому суперечить, він намагається як і раніше вірити, що Бог його любить. Друзі Йова міркують логічно: «Страждання виходить від Бога. Бог справедливий. Отже, ти, Йове, винен». Йов, переглянувши наново все своє життя і спробувавши уявити собі несправедливого Бога, приходить до безглуздого і суперечливого висновку: «Страждання виходить від Бога. Бог справедливий. Я не винен». У кращих традиціях єврейського народу Йов відстоює ці три позиції, хоча кожна з них суперечить двом іншим.

Йов інстинктивно відчуває, що краще пов’язати свою долю з Богом – навіть якщо в даний момент Бог здається йому безмежно далеким або жорстоким, – ніж взагалі відмовитися від всякої надії. Він зберігає образ особового всесвіту. Якщо світ безликий, то які наші критерії для розрізнення болю і задоволення або чому щасливим дням Йова слід віддати перевагу над нинішньою трагедією? Йов чіпляється за віру в справедливість і в особового Бога, скільки б не наводилося перед ним аргументів, що спростовують цю віру. Він чіпляється за неї, бо будь-яка альтернатива буде набагато страшніша.

Прохання, з якими Йов звертається до Бога, розкривають дуже багато що в характері цієї людини. Чого б я попросив на його місці? «Позбав мене від болю, Господи! Спершу поверни мені здоров’я, а потім вже обговоримо, який урок я маю здобути з усіх цих нещасть». Йов веде розмову про інше. Він відчуває, як збільшується відчай і віра покидає його, і благає про швидку смерть. Навіщо? «То була б ще потіха мені, і скакав би я в немилосердному болі, бо я не зрікався слів Святого!» (6:10).

Але смерть не приходить. Йов бачить, що його молитви – безглуздий крик, звернений у порожнечу. І тоді він просить про свідка або заступника, який міг би розсудити його з Богом, «поклав би на нас на обох свою руку». Пізніше ця молитва (9:33; 16:19-21), виконається як пророцтво про Ісуса, Посередника між Богом і людиною. Але сам Йов у ту хвилину не отримує жодної відповіді. Немає в нього свідка, немає заступника.

Нарешті в повному відчаї Йов відмовляється від усіх своїх вимог, окрім однієї, яку він твердитиме до кінця: він хоче отримати пояснення особисто від Бога (див. 13:3; 31:35). Він бажає прийти до суду і почути, як Бог свідчитиме на Свій захист, виправдовуючись у тому, що здається кричущою несправедливістю.

Це останнє прохання дратує друзів Йова. Яке право має він, жалюгідне, нікчемне людисько, викликати на суд Господа? Як може «людина ота, червяк, чи син людський хробак» (25:6), наполягати на своїй правоті перед Богом – Володарем всесвіту? Марко Твен іронічно знизує плечима: «З тим же успіхом я міг би звернути на себе увагу планети, кидаючи в неї брудом». Але Йов не здається, до самого кінця він наполягатиме на своєму праві запитувати Бога і вимагати від Нього пояснень. Бог визнає його право.

Віктор Франкл, що пережив жахи нацистського концентраційного табору, каже, що найстрашніший відчай викликаний безглуздим стражданням. Досвід Йова підтверджує це. Він вимагає пояснення тому, що сталося, він хоче, щоб у його стражданні був сенс, і тільки Бог може задовольнити цю вимогу.

Віра Йова проходить випробування: він тримається за віру в Бога і довіру до Нього, хоча і позбувся всіх аргументів на користь цієї віри, хоча багато що говорить тепер проти неї. Його власна гідність і людська цінність ставляться під сумнів, але Йов відстоює їх до кінця. Можна назвати Йова першим протестантом у найсправжнісінькому значенні цього слова. Він спирається на власну віру, а не на загальноприйняту догму, і тим самим вказує шлях багато кому іншим: апостолу Павлу, коли той виступав перед синедріоном, Мартіну Лютеру, який повстав проти авторитету всієї Церкви. Йов не дозволив догмі узяти верх над правами особи.

Уильям Сафір так визначає спадщину Йова в книзі «Перший дисидент»: «Якщо книга Йова через простір у два з половиною тисячоліття продовжує звертатися до людей і щось означати для чоловіків і жінок, які вважають себе звичайними і респектабельними, то от у чому суть її звістки. Людині властиво блукати напотемки і припускатися помилок, але буде краще – праведніше в очах Божих, – якщо на свої нещастя людина стане реагувати питанням і обуренням, а не покірним прийняттям. Коли людина стикається з нез’ясовною несправедливістю, гідно гніватися, ніж зберігати спокій».

І Сафір висловлює свої враження від книги Йова такими словами: «Я почав подорож цією книгою, відчуваючи сумнів у своїй вірі. Я закінчив її, увірувавши у свій сумнів».

Попередній запис

Друзі Йова

Іов і його друзі, Ілля Репін Після другого розділу Сатана більше не згадується в тексті. Йому ... Читати далі

Наступний запис

Бог промовляє

Якраз у той момент, коли Елігу пояснює, наскільки неблагочестивим було з боку Йова вимагати божественного втручання, Бог втручається в цю ... Читати далі