Об’явлення 21:22-22:7 – 22:8-21

Об’явлення 21:22-22:7 – Там Бог і Агнець

«А храму не бачив я в ньому, бо Господь, Бог Вседержитель то йому храм і Агнець. І місто не має потреби ні в сонці, ні в місяці, щоб у ньому світили, слава бо Божа його освітила, а світильник для нього Агнець. І народи ходитимуть у світлі його, а земські царі принесуть свою славу до нього. А брами його зачинятись не будуть удень, бо там ночі не буде. І принесуть до нього славу й честь народів. І не ввійде до нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду, але тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця.

І показав він мені чисту ріку живої води, ясну, мов кришталь, що випливала з престолу Бога й Агнця. Посеред його вулиці, і по цей бік і по той бік ріки дерево життя, що родить дванадцять раз плоди, кожного місяця приносячи плід свій. А листя дерев на вздоровлення народів. І жадного прокляття більше не буде. І буде в ньому Престол Бога та Агнця, а раби Його будуть служити Йому, і побачать лице Його, а Ймення Його на їхніх чолах. А ночі вже більше не буде, і не буде потреби в світлі світильника, ані в світлі сонця, бо освітлює їх Господь, Бог, а вони царюватимуть вічні віки. І сказав він до мене: Це вірні й правдиві слова, а Господь, Бог духів пророчих, послав Свого Ангола, щоб він показав своїм рабам, що незабаром статися мусить. Ото, незабаром приходжу. Блаженний, хто зберігає пророчі слова цієї книги!»

Сьогодні вранці я бачив, як робітники ставили риштування навколо старої будівлі. Такі риштування зазвичай носять суто функціональний характер: вони потрібні для роботи, а не для краси. Але допустимо, будівельники побажають створити з риштування витвір мистецтва, щоб люди захоплювалися ними, а не бачили в них щось вторинне і що значно поступається по цінності самій будівлі.

Тоді після закінчення робіт люди, мабуть, засмутяться, що шедевр буде розібраний. Проте будівельники наполяжуть на своєму: як не красиве риштування, розбирати його потрібно. Адже його призначення полягає в тому, щоб зробити свою справу і піти, щоб оновлена будівля була видна в усій своїй славі.

У такому дусі написані вірші 22 і 23. Нас вже не дивує, що в новому місті немає «Храму» (який був і в земному Єрусалимі, і на небесах: пор. 11:19; 15:5). Читаючи про перебування Боже і про символічну форму міста (куб), ми вже зрозуміли: у такому місті не може бути «Храму» як особливого місця для Бога. Адже збувається майже немислима реальність, ознакою якої служили єрусалимський Храм і Храм на небесах. Про цю мету – забуту тими, хто бажає лише «потрапити на небеса», – говорили і новозавітні автори, і старозавітні пророки: «Бо пізнанням Господньої слави наповнена буде земля, як море вода покриває» (Ав. 2:14). Небо сходить на землю! У знаках і натяках більше немає необхідності.

Згідно з віршем 23, віднині немає нужди не лише в Храмі, але навіть у найбільших світилах, сонці і місяці, які грали таку важливу роль у першому творінні та із захопленням згадуються в багатьох уривках Біблії (наприклад, Псалмі 19, де сонце втілює святий Закон Божий). Виявляється, навіть це – «риштування», яке не можна приймати за вищу реальність. Воно не найвища істина, але лише ознака її. А остання істина полягає в тому, що сам Бог, в усій Своїй сліпучій величі, буде світлом Свого народу. Чудовий світ, створення якого описане в першому розділі Буття, не самоціль, а лише початок і переддень світу, до якого веде нас Бог.

Для багатьох читачів це буде повною несподіванкою. Адже перед нами факт, який повинен займати центральне місце в християнському світогляді. Християнське богослов’я засноване на понятті добрості творіння, але добрість творіння частково полягає і в тому, що воно вказує за межі себе, на нове творіння. Нове творіння не можна уявляти собі як план Б (ніби, план А – перше творіння – не вдався, слід робити щось інше). Людський гріх лише означав, що задум Божий здійснився не відразу, а довгими, тернистими шляхами і багато в чому через сльози і мучеництво самого Бога в особі Агнця. Проте, як і у випадку з торжествуючим завершенням старозавітного Виходу, в Апокаліпсисі мета досягається милістю і благодаттю. Ці милість і благодать не усувають творіння, а радикально оновлюють його.

Далі. Велику частину Апокаліпсису «народи» і їх царі грали негативну роль. Вони поклонялися ідолам, створювали насильницькі системи, опиралися Богові і пригноблювали Його народ. Проте божественний задум про спокутування збувається. Згадаємо старозавітні пророцтва: Псалом 72:10-11 (72:19 – молитва про те, щоб слава Божа наповнила усю землю!), Ісая 49:6-7, Захарія 14:16-17 і особливо Ісая 60 (де провіщається відразу декілька елементів Іванового видіння). Свідоцтво церкви-мучениці (роз. 11) призвело до того, що народи віддали славу Богові (11:13). Урочистою процесією простують у новий Єрусалим царі. Через відкриті ворота входять вони, несучи в місто свою славу. Бо це місто – не статична картинка із золотими вулицями, а повна життя і дії община для всіх народів, що поклоняються Богові.

Іван робить обмовку: це не відноситься до тих, хто коїть зло і каже брехню. Чому? З тієї ж причини, з якої в бібліотеці не палять, а в концертному залі не слухають радіо. Те, що зруйнувало б красу і святість нового міста Божого, виключене за визначенням.

Ще один важливий момент: люди не просто приходять у місто ззовні. З міста тече, поширюючись світом, вода життя. Божа щедра любов є джерело і мета всіх речей. Чи може місто, в якому Бог і Агнець є присутніми особисто, не бути великим джерелом життя, джерелом води живої для всіх, хто потребує її! Тут ми вгадуємо звершення задуманого в другому розділі Буття і здійснення пророцтв Єзекіїля (Єз. 47).

А про що писав Єзекіїль? У розділі 43 він передрікає повернення слави Божої в новозбудований Храм. Але учитавшись у його опис, ми бачимо щось дивне: Храм є новий Едем, з якого витікає річка, зрошуючи навколишній світ. Як ми пам’ятаємо з Книги Буття, з райського саду витікали чотири річки. Проте в Єзекіїля лише одна річка. Її води стають все глибше і глибше, течуть і течуть, перетворюючи навіть Мертве море на свіже озеро. На обох берегах потоку зростають фруктові дерева (47:12), плоди яких – для їжі, а листя – для зцілення. Усю цю метафорику має на увазі Іван. Роздумуючи над нею, він бачить, як річка води життя тече через вулиці нового Єрусалиму і далі, у навколишні землі. І якщо при читанні Єзекіїля не відразу ясно, що перед нами продовження теми другого розділу Буття, Іван висловлюється недвозначно: з обох боків річки росте «дерево життя» (те саме, яке виявилося недоступним для Адама і Єви, бо стати безсмертними в грішному стані обернулося б для них катастрофою).

Цікаво, що «дерево життя» не просто приносить зцілення тій або іншій людині. Його роль значно більше: його листя зціляє народи. Навіть новий Єрусалим є в якомусь сенсі лише проект: Бог творить місто Своєї присутності, щоб народи не лише поклонялися в ньому, але і отримали зцілення. Це місто священицьке (усе творіння в ньому возносить хвалу) і царське (джерело зцілення і мудрого порядку, через яке встановлюється володарювання Боже).

Так, новий Єрусалим – це не все нове творіння. Він є центр і слава його, джерело цілющої води і Святе Святих. Проте вся земля повинна наповнитися славою Божою і перетворитися на Храм. Саме це має на увазі Іван, коли каже, що раби Бога і Агнця не лише поклоняються (в. 3) і не лише бачать лице Його (в. 4), але і царюють «вічні віки» (в. 5). Із самого початку книги було сказано, що учні Агнця покликані стати царственим священством. Тепер ми бачимо, що це означало. З міста (яке є наречена, а наречена є учні Агнця) струмує цілюще і життєствердне служіння. Так Бог раз і назавжди покаже, що Його творіння благе, а сам Він повний милості.

Іван бачить новий Едем, але це не просто сад, а місто-сад. У глибині душі ми знаємо, що створені і для міста, і для саду: як романтична «втеча від цивілізації», так і мрії забудовників далекі від нашого призначення. Нове творіння дає можливість поєднати, перетворити і зцілити обидва ці прагнення. Як сходяться небо і земля, як з’єднуються Агнець і наречена, так поєднаються віднині місто і сад. Полярності колишнього творіння примирені. Люди в єдності один з одним і з Богом будуть радісно і мудро правити землею і її плодами в чудовому світі Божому.

Як і інші аспекти славного майбутнього, це частково можна передбачити і в сьогоденні.

Об’явлення 22:8-21 – «Незабаром прийду!»

«І я, Іван, чув і бачив оце. А коли я почув та побачив, я впав до ніг Ангола, що мені це показував, щоб вклонитись йому. І сказав він до мене: Таж ні! Бо я співслуга твій і братів твоїх пророків, і тих, хто зберігає слова цієї книги. Богові вклонися! І сказав він до мене: Не запечатуй слів пророцтва цієї книги. Час бо близький! Неправедний нехай чинить неправду ще, і поганий нехай ще опоганюється. А праведний нехай ще чинить правду, а святий нехай ще освячується! Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його. Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець. Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя, і ввійти брамами в місто! А поза ним будуть пси, і чарівники, і розпусники, і душогуби, і ідоляни, і кожен, хто любить та чинить неправду. Я, Ісус, послав Свого Ангола, щоб засвідчити вам це у Церквах. Я корінь і рід Давидів, зоря ясна і досвітня! А Дух і невіста говорять: Прийди! А хто чує, хай каже: Прийди! І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо! Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій. А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій. Той, Хто свідкує, говорить оце: Так, незабаром прийду! Амінь. Прийди, Господи Ісусе! Благодать Господа нашого Ісуса Христа зо всіма вами!»

Я стояв у храмовому дворику і слухав дзвони. Спочатку я розрізняв голос кожного з десяти дзвонів. Ясно звучали вони в уранішньому повітрі. Проте передзвін тривав і тривав, віддавався луною в старовинній кам’яній колонаді, і дзвони вже зливалися в єдиний голос, радісний і древній. Він будив спогади про роки що мінули і навівав думки про роки прийдешні. Але і в цьому голосистому дзвоні виділялися ритмічні удари найбасистіших трьох дзвонів: дон – дон – дон, дон… дон… дон. Вони були частиною музики, але як би казали: «Будь уважний! Це важливо! Слухай нас! Ми хочемо тобі дещо сказати! Не спи!»

Таке почуття охоплює нас під кінець цієї дивної книги, до досягнення якої ми лише доторкнулися, хоча подекуди і уловили натяк на приховані і недосліджені глибини. Можливо, спочатку ми чули голос кожного «дзвону». Послання, печатки… Далі темп книги зростав, і голоси множилися: сурми, чаші, супутні події… Усі вони злилися в єдиний і славний старовинний голос. Цей голос нагадував про саму зорю людства і найдревніше з Писань, але і через знаки і символи вказував у велике майбутнє. Та все ж, серед багатства фарб і образів, виділяються два басисті «дзвони». Вони складають частину загальної музики, але їх голос помітний виразно: «Будь уважний! Дотримуй ці слова! Я скоро прийду! Незабаром прийду!»

«Незабаром прийду!» Такою була надія Ізраїлю довгі роки, ще до того, як Іван побачив Патмос і навіть до того, як Ісус уперше розплющив очі морозним віфлеємським ранком. Чотирма століттями раніше Малахія нагадував нудьгуючим і безтурботним священикам: «І нагло прибуде до храму Свого Господь, Якого шукаєте ви». Він прийде! Єзекіїль не лише бачив славу Божу, що залишила Храм напризволяще (Єз. 10:18-19; 11:22-23), але і передрік її повернення при справжньому відновленні Храму (Єз. 43:1-5). Проте в наступні чотириста років ніхто не стверджував, що видіння Єзекіїля збулося. Нікому не було видіння, подібного до того, яке ми знаходимо в Книзі Виходу (роз. 40) або Книзі Ісаї (роз. 6). Ізраїльтяни думали, що Господь ще не повернувся, і чекали, що Він повернеться. Надія на повернення Боже була осереддям надії на оновлення Храму, яка у свою чергу складала центр надії на оновлення Ізраїлю. Надія усередині надії, яка і сама всередині надії. Бог прийде!

Ранні християни вірили, що це обіцяння збулося в Ісусі. Ісус з’явився в Єрусалим як суворий суддя. Ще повніше і дивніше виконання цього обіцяння сталося, коли Ісус був «піднесений» на хресті, а потім воскрес з мертвих. Так Господь повернувся на Сіон. Так відкрилася слава Божа, і бачити її могло всяке тіло.

Недивно, що християни із самого початку перенесли древню єврейську надію на повернення ГОСПОДА на своє очікування повернення Ісуса. Розмивання грані між Ісусом і Богом – вони ділять престол, обидва називають Себе «Альфою і Омегою» (21:6; 22:13) і отримують похвалу, яка не личить нікому іншому (22:9), – забезпечило цьому перенесенню міцну основу. А численні «з’явлення» Ісуса, які церква переживала в богослужінні, молитві і свідоцтві мучеників, означали, що ця надія існує не в порожнечі, а оновлюється щодня і щотижня. Дзвони дзвонять: «Я скоро прийду! Час близький! Я скоро прийду! Так, незабаром прийду!»

Тема терміновості і невідкладності, яка тут звучить, перекликається з багатьма пророцтвами в попередніх розділах. Ці вірні й правдиві слова (в. 6). Блаженний, хто зберігає пророчі слова цієї книги (в. 7), ті, хто зберігає слова цієї книги (в. 9). Не запечатуй слів пророцтва цієї книги (в. 10). Кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги… А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього… що написане в книзі оцій (в. 18-19). Ці слова. Це пророцтво. Ця книга. Ми немов чуємо голос дуже старої людини, яка трішки перебуває вже не тут, а в наступному житті, але знову і знову повторює те, що бачить. А бачить вона щось важливе. «Я скоро прийду… Ця книга… це пророцтво… Незабаром прийду!»

Наскільки легко, почувши дзвони, піти геть. І наскільки легко прийняти їх за веселу какофонію. Люди знизують плечима: дивна книга. Нічого не зрозуміло! Роздолля для єретиків і фанатиків, мішень для насмішників. Хтось каже: незв’язні фантазії, виплеск підсвідомого! Але дзвони дзвонять: «Я прийду скоро… Ця книга… це пророцтво… прийду незабаром». Послухайте цю людину! Можливо, вона стара. Можливо, вона навіть заговорюється. Але цілком можливо, що вона знає, де зариті скарби, і намагається нам розповісти. Її слова вірні й правдиві.

Крізь передзвін дзвонів ми чуємо ще один голос, що співає в церкві. «Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець. Я, Ісус, послав Свого Ангола, щоб засвідчити вам це у Церквах. Я корінь і рід Давидів, зоря ясна і досвітня!». Ця пісня змішується з гулом дзвонів, помітна в повторах і застереженнях. А застереження серйозні: виперіть шати в крові Агнця, щоб мати право на дерево життя, бо носії брехні виявляться зовні (в. 15). Тут Івана не хвилює «послідовність» (ніби, як же так: спочатку нечестивці були в огняному озері, а зараз вони поза містом). Перед нами різні ракурси однієї і тієї ж реальності. Не турбуйтеся про це, а слухайте музику. «Слова цієї книги… скоро прийду… це пророцтво… Так, незабаром прийду!»

Коли будете готові, приєднуйтеся. «Дух і невіста говорять: Прийди!» Упродовж книги дуже багато що говорилося про Бога і Агнця. Якби ми не були уважними до таємничої присутності Духа, до слів про «духа пророцтва», ми могли б вирішити, що Іван вірив у Двійцю, а не в Трійцю!

І ми б помилилися. Адже саме Дух робить наречену нареченою, а мученикам дає сили і мужність свідчити. Саме Дух надихає вигуки і пісні хвали. Дух виходить від престолу Божого і наповнює серце, розум і життя людей з кожного народу, племені і мови славослів’ям Отцю та Агнцеві. Ця реальність глибоко тринітарна. Сама наречена залучена у внутрішнє божественне життя. Коли вона каже: «Прийди!» своєму коханому, неможливо відрізнити, чий це голос: її власний або Духа. Втім, і відмінність таке неправомірна, бо обидві відповіді правильні. Дух Христовий дає нареченій бути такою, яка вона є.

Далеко розносять дзвони свою звістку і заклик. «І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо!» Першим Івановим читачам було непросто побачити в лицях своїх сусідів по вулиці щось глибше, ніж холод, ворожнечу і готовність донести владі. Можливо, вони так добре усвідомлювали небезпеку, що виходила від змія, звірини і лжепророка, що їм хотілося лише тікати і бути врятованими, а не твердити ближнім про волю Божу. Проте в тому полягав їх обов’язок, бо милість Божа безбережна, і кличе Він усіх і кожного. Його задум про нас такий, що Він не примушує нас, але лише тягне узами любові. Деякі опираються, поширюють брехню про Його любов і про все на світі (в. 15), але Творець, чия природа явлена нам у заколеному Агнцеві, як і раніше чекає усіх з розпростертими обіймами і як і раніше пропонує воду життя всім прагнучим. Вслухаємося ж в ці дзвони. Ці слова. Це пророцтво. Цю книгу. «Я скоро прийду! Так, незабаром прийду!»

Де б не знаходилася людина – на вулиці або в храмі, у військовій зоні або в тронній залі, на лаві єпископа або в кабінеті ученого, у полоні або під тортурами, – і ким би вона не була, чоловіком, жінкою або дитиною, Дух будить у ній молитву, крик, пісню, надію і любов: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе!»

Лист (а перед нами не лише пророцтво і об’явлення, але і лист) завершується вітанням: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа зо всіма вами!» (в. 21). Звичне на вигляд, воно вміщує в себе сенс попередніх розділів. Вміщує тисячі образів «благодаті», наповнені потужністю слова «Господь» (промовлене під самим носом у цезаря!), звернене до всіх і містить ім’я, звеличене вище всякого імені, ім’я заколеного Агнця, ім’я того, кого ми любимо і жадаємо побачити. Ця книга – об’явлення Ісуса, свідоцтво про Ісуса і акт поклоніння Ісусу.

Це слово. Ця книга. Це пророцтво… Вслухаємося в дзвони. «Незабаром прийду!» Так каже Ісус.

Попередній запис

Об’явлення 21:1-5 – 21:6-21

Об’явлення 21:1-5 – Нове небо і нова земля «І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та ... Читати далі