Голос з валізи

Пінгвіни з полегшенням зітхнули:

– Голубка не помітила, що нас тут троє!

А маленький ще й докинув уїдливо:

– Голубці окуляри треба носити!

І тут-таки завмер: за дверима знову почулися кроки.

– Вона повертається!

Одним стрибком пінгвін скочив у валізу й зачинив над собою кришку. Саме вчасно. Бо голубка вже стояла на порозі, запитально розчепірюючи крила й підозріливо роззираючись навколо.

– Тут щойно було три пінгвіни.

– Звідкіля б тут мав узятися третій? – вдаючи невинне здивування, запитали пінгвіни.

– Чому ж мені здається, що я тільки-но бачила тут третього пінгвіна? – пильно придивлялася до всіх закутків голубка.

– У цьому немає нічого дивного, – запевнили її два пінгвіни. – Коли впродовж сорока днів не маєш ані хвилини спочинку й на тобі одній уся відповідальність, а від Ноя не випадає чекати на бодай якусь допомогу чи бодай на слово подяки, і ти не можеш по-людськи вкластися в ліжко, то, звісно, може й третій пінгвін привидітися.

Дружні слова неабияк розчулили голубку. Адже інші тварини лише скаржилися й нарікали.

– Ви єдині тут, хто розуміє мене, – проказала голубка зі сльозами на очах. – Я ж і уявити не могла, на що це все перетвориться! Дощ не вщухає ані на мить. У мене жодної надії не лишилося. Ця вигадка з ковчегом від самого початку була безглуздою авантюрою. Але спершу я вірила, що ми на ньому прямуємо до щастя. А тепер уже і я починаю переконуватися, що ми приречені вічно нидіти в цьому велетенському ящику, у тісняві й мороці, і ніколи нікуди не причалимо. Краще б ми всі були потонули…

Голубка похнюпила голову, затулила крилами очі й заридала. Пінгвінам аж ніяк не до речі було вислуховувати голубчині скарги, тож вони сушили собі голову, як би тактовно її здихатися. Нарешті перевальцем підійшли до дверей, широко розчинили їх і дружно вигукнули:

– До побачення!

Але голубка не припиняла здушено ридати.

Зненацька в тиші почувся голос, що долинав просто з валізи.

– Ви коли-небудь витурите цю плаксійку за двері? Мені вже тут бракне повітря!

– Що це було? – ошелешено запитала голубка.

Два пінгвіни вдали, буцімто вони уважно прислухаються.

– Ми нічого не чули.

– Голос лунав із валізи, – суворо сказала голубка.

Пінгвіни заперечно покрутили головами.

– З першого дня мені ця валіза видавалася підозрілою.

Голубка ляснула крилом по валізі:

– Розпакувати!

Пінгвіни не рухалися з місця.

– Я маю знати, що у валізі.

– Бог! – вигукнув зсередини маленький пінгвін.

Голубка здригнулася:

– Перепрошую?!

У валізі хтось відкашлявся, а тоді знову пролунав голос, цього разу вже дещо глибший.

– Ти правильно почула.

– Я так не думаю, – засміялася голубка.

– Ти не віриш у Бога?! – грізно поцікавився голос із валізи.

– Вірю, але ж…

– Ото ж бо! – прогриміло з валізи.

– Але мені важко повірити, – виправдовувалася голубка, – що Бог перебуває в оцій валізі.

– Чому? Бог – Він є усюди.

Голубка запитально зиркнула на двох пінгвінів – ті ствердно кивнули.

– Доведи мені, – лукаво проказала голубка, – що ти Бог.

– Ти повинна вірити в мене без жодних доказів.

– Це дещо завищена вимога.

– Я знаю, але саме в цьому сенс, – долинуло з валізи. – Інакше все було б занадто просто. Вірити в Бога – це тобі не іграшки!

Голубка на якийсь час замислилася. А тоді все ж на щось зважилася.

– Знаєш, у що я вірю? – запитала вона.

І, не чекаючи на відповідь, заявила:

– Я вірю, що це шахрайство. Ось зараз я розкрию валізу, і тоді побачимо.

– Тобі вирішувати, – відгукнувся голос. – Але знай, що в цьому разі ти осліпнеш.

– Осліпну?

– Той, хто побачить обличчя Бога, – осліпне. Якщо ти справді хочеш втратити зір, тобі достатньо просто розстібнути цю валізу. Але зважай, що ліва пряжка трохи заскакує.

Голубка невпевнено озирнулася на двох пінгвінів. Один із них обмірковував, чи це правда, що, побачивши обличчя Бога, можна втратити зір; тим часом інший пінгвін усім серцем бажав, щоб усевидюще око Бога обминуло Своїм поглядом трюм ковчега.

По нетривалій мовчанці голос знову почав гнути своє:

– Ти вагаєшся? І недарма. Прикро було б такій гарній білій голубці втратити зір.

– Звідки тобі відомо, що я гарна біла голубка?

– Отакої! Та хіба ж я не сам тебе такою зробив? Після того, як я створив усіх тварин, я сказав собі: «Наостанок я хотів би створити істоту, що перевершила б усе суще – істоту за своїм образом і подобою». Отак вийшла ти, біла голубка.

Голубка схвильовано сплеснула крилами.

– Я починаю переконуватися, що в цій валізі справді Бог.

Тоді вона впала на коліна перед валізою і покаялася:

– Мені дуже прикро, що я не вірила тобі.

– Що було, те спливло.

– Я ніколи не думала, що ти такий співчутливий.

– На жаль, у більшості геть неправильне уявлення про мене.

Навколішки голубка підповзла до валізи.

– Щиро кажучи, я раніше трохи гнівалася на тебе.

– То пусте. Якось переживу. Зрештою, ти б на мене не гнівалась, якби не вірила в мене. До речі, те, що ти гнівалася на мене, означає, що тобі до мене не байдуже.

Голубка аж отетеріла. А пінгвіни здивовано перезирнулися. Як маленький пінгвін дійшов до таких фантазій?

Із валізи знову долинуло:

– Чи можеш ти мені звіритися, за що гнівалася на мене?

Голос бринів так само доброзичливо, але в голубки було відчуття, що від її відповіді зараз багато чого залежить. А може, це пастка? Вона розважила трохи, а тоді вирішила: «Пан чи пропав!»

– Ця твоя повінь – це ж катастрофа!

Із валізи тихо пролунало:

– Щиро кажучи, я сам не в захваті від потопу. Влаштувавши його, я дещо…

– Кажи, не бійся, – м’яко підбадьорила його голубка.

– …трохи перестарався.

– Перестарався?

Навіть у двох пінгвінів був спантеличений вигляд.

– Я припустився помилки, – зітхнула валіза.

Два пінгвіни, обмінявшись блискавичними поглядами, вхопили голубку попід крила і потягнули до дверей.

– Бог перевтомився.

– Відпустіть! Це так захопливо! Ніколи не уявляла, яка це втіха – особисто розмовляти з Богом.

– Така втіха доступна тобі будь-якої миті, – запевнили з валізи. – Завжди і скрізь я почую тебе.

– Надалі я ніколи більше не поставлю під сумнів твоє існування. І всюди я славитиму тебе і всім розповідатиму, який ти великий і дивовижний. І не сумнівайся, – голубка піднесла праве крило, наче лицарський меч, – я дуже швидко навчу всіх любити тебе так само віддано, як я сама тебе люблю.

– Ох, оце вже зайве, – поблажливо мовив голос із валізи. – Нехай кожен сам вирішує для себе, варто мене любити чи ні. Любов чогось варта лише тоді, коли вона йде із серця.

Голубка розхвилювалася не на жарт. Усім своїм тілом вона впала на валізу й обхопила її крилами.

– Я завжди любила тебе, але відтепер люблю ще більше: ти виявився набагато милішим, аніж я думала.

Украй збентежені, обидва пінгвіни ніяково відвели очі, щоб не бачити, як голубка вкриває поцілунками валізу.

– Можливо, ти хочеш від мене чогось? – вигукнула голубка. – Лише скажи, я виконаю будь-яку твою волю.

– Я хотів би ватрушку.

Голубка відсахнулася від валізи.

– Перепрошую?

– Просто ватрушку.

Усі троє ошелешено втупилися у валізу. Запанувала тривала тиша.

– Зробимо на сьогодні перепочинок, – обережно почали два пінгвіни. – Бог вочевидь втомився. Цей потоп його геть виснажив.

– Тим паче, він заслуговує на гарну ватрушку, – розчулено проказала голубка, і її очі перетворилися на дві щілинки.

– Ця голубка посяде місце поруч зі мною на небі! – урочисто пролунало з валізи.

– Може, після такої виснажливої праці тобі хочеться чогось ситнішого? – запитала голубка з ніжністю.

– Ватрушка мене цілковито вдовольнить.

– Гарно випечена, із золотавою скоринкою? – туркотіла голубка.

Із валізи почулося задоволене кректання.

– Повна родзинок?

– Родзинок можна якнайменше.

– І прикрашена маленькими парасольками? – не вгавала голубка.

– Я ніколи не забуду твоєї відданості, – вигукував маленький пінгвін із валізи.

У захваті він аж заплющив очі й стиснув крильця в кулачки. Тож не одразу зауважив, що голубка поволі піднімає кришку валізи, й захоплено просторікував далі:

– У мене страшенно чіпка пам’ять, і я серйозно обмірковую перспективу призначення тебе своїм офіційним представником і заступницею, і…

Нарешті, малюк відчув, що голос його лунає не здушено, а вільно. Він розплющив очі. І побачив просто перед собою білу голубку. Вона стояла просто перед ним, схрестивши крила на грудях.

– Я не знайома з Богом особисто, – просичала голубка, – але я знаю одну річ напевне: оце не Бог.

Малий пінгвін прочистив горло.

– Як ти можеш знати напевне?

– Бог не пінгвін! – обурено кинула йому в обличчя голубка.

І марно намагалися двоє інших пінгвінів переконати голубку в тому, що Бог здатен набувати будь-якого вигляду. Голубка нічого більше не бажала слухати. Вона так збуджено вимахувала крилами в повітрі, що навіть загубила кілька пір’їн. І казала, що більше ані секунди не дозволить себе дурити і що пінгвінам має бути соромно, а вона, голубка, змушена буде особисто поінформувати Ноя про ганебну поведінку пінгвінів – і, наскільки вона, голубка, розуміє, покарання на них чекає дуже суворе!

На порозі голубка, не втерпівши, обернулася знову:

– У нас на ковчегу з пінгвінами розмова коротка.

Попередній запис

Танець пінгвінів

У глибокому трюмі ковчега не відчувається зміна дня й ночі. У вічному мороку гойдається під стелею тьмяна лампочка. Пахне смолою. ... Читати далі

Наступний запис

Кінець плавання

Сказавши це, вона щільно зачинила за собою двері. – Ватрушки йому, бачте, закортіло! – простогнали в один голос два пінгвіни. ... Читати далі