У глибокому трюмі ковчега не відчувається зміна дня й ночі. У вічному мороку гойдається під стелею тьмяна лампочка. Пахне смолою.
– Ох, – скиглить маленький пінгвін, – шкода, що я не лежу потопельником на дні моря.
Нескінченно довго тягнеться час у подорожі. Останні коржики давно з’їдені. Пінгвіни лежать горілиць і прислухаються до торохтіння дощу та до бурчання у власних шлунках.
– Ох, – знову скиглить маленький пінгвін, – я хотів би потонути й лежати на дні морському.
– Ще раз оце повториш, – гримають на нього двоє інших, – і ми кинемо тебе за борт!
– Так було б краще, – не вгаває маленький пінгвін. – Я б, нарешті, втопився і лежав на морському дні!
І подивившись на своїх друзів, малий думає: «Оті двоє либонь давно пошкодували, що тайкома перетягли мене на борт. Щоразу один із нас неодмінно має ховатись у валізі. А голубка однаково рано чи пізно дізнається. Треба було, щоб мої друзі просто дозволили мені потонути. Таке рішення було б для всіх найзручнішим».
Двоє інших думають: «Даремно ми зважилися на шахрайство. Треба було просто сказати голубці: “Ми троє друзів, тож нехай ми всі троє потонемо. Пінгвіни завжди тримаються по троє. А якщо Бога це не влаштовує, то нехай Він облаштовує майбутнє без пінгвінів”».
– А ви ще пам’ятаєте, як воно було вдома? – почувся раптом голос маленького пінгвіна.
Усі глибоко замислилися. Як давно це було. І все було сповнене білого світла. Напруживши пам’ять, вони дещо невиразно пригадували сніг… І навколо виблискувала крига. Як затишно було обніматися втрьох. І вони завжди точно знали, що станеться далі. Бо нічого ніколи не ставалося. І це сповнювало їх упевненістю в завтрашньому дні. Чи побачать вони ще коли-небудь рідну домівку? Маленький пінгвін почав співати хрипкуватим голосом:
- Коли проблеми мізки сушать,
- А туга крає серце й душу,
- Склепи повіки та згадай
- Свою домівку, рідний край…
Розпачливо крякнувши, обидва інших пінгвіни підхопили:
- Вітчизно сніжна, крижана,
- Жадана, мила,
- Ти одна!
Спів ставав дедалі голоснішим: «Із краю в край, сніги, сніги, – ревли пінгвіни, – Вітчизно, ми твої сини!»
Надихнувшись піснею, вони раптом підхопилися і почали танцювати:
- Удома й сніг біліший,
- Удома й лід тепліший!
Хто хоч раз бачив, як танцюють пінгвіни, той не міг не завважити, що, захопившись, вони почуваються напрочуд розкуто, плещуть крильцями, перекидаються через голову і з невимовних радощів забувають про все довкола.
Ось і зараз вони не завважили, як голубка, швидко спустившись у трюм, рвучко розчахнула двері.
– Чому ви неодмінно маєте зчиняти серед ночі такий галас?! Я вперше за стільки часу вклалася в ліжко!
На голові в голубки був нічний чепець, а кричала вона так голосно, що від натуги аж побуряковіла. Лише сильний гнів завадив їй одразу усвідомити, що перед нею від страху й несподіванки завмерли в чудернацьких танцювальних позах не два, а три пінгвіни. І один із цих трьох, заїкаючись, проказав:
– У… у нас і-із земляками тут не-невеличкий вечір спогадів…
– Цілих сорок днів я не мала й хвилини спочинку, – обурювалася голубка. – У жирафів морська хвороба й вони позвішували за борт голови на своїх довгих шиях. Павич від хвилювання розпустив хвоста й не може пересуватися в тісняві. А від Ноя чекати на бодай якусь допомогу годі, бо він усі ці сорок днів сидить, замкнувшись у своїй каюті, й навіть носа не виказує. На мені одній уся відповідальність. Та чи я бодай раз почула слово подяки? Де там!
Грюкнувши дверима, розлючена голубка пішла геть.
