Перш ніж щільно зачинити двері, голубка востаннє огляділа землю, яка невдовзі мала остаточно зникнути під водою.
– Дивно. Мене чомусь не покидає непевне відчуття, наче я щось забула. Щось дуже важливе.
Вона почухала голову крилом і буркнула:
– Нехай. Може, ще пригадається.
Тоді швидко вскочила в ковчег, зачиняючи за собою двері.
Хто бував на Ноєвому ковчегу, знає, що йдеться про неймовірно великий корабель. Такий великий, що на ньому дуже легко заблукати. Ковчег має аж три поверхи. Ной страшенно пишався своїм витвором. Він стверджував, буцімто Бог сам, особисто, натякнув йому, з якого дерева слід будувати цей корабель. Наприклад, Бог рекомендував застосувати сосновий кругляк і як слід змастити днище смолою, щоб у трюм не просочилася вода.
Але пінгвіни не змогли оцінити Ноєву майстерність. Сопучи під вагою валізи, вони намагалися не відстати від голубки, що вела їх нескінченними коридорами. Перелазили через вентиляційні труби, спускалися й піднімалися крутими сходами, тоді знову спускалися, аж доки геть втратили орієнтацію. Та варто було одному з них стиха застогнати від натуги, як голубка сердито повертала до них голову й сичала: «Не галасуйте! Всі нормальні тварини вже давно поснули».
У кінці особливо довгого коридору голубка відчинила якісь двері й зникла за ними. Всередині панував непроглядний морок.
Два пінгвіни з важкою валізою перечепилися, заходячи всередину.
– Де ми?
– Ви в трюмі ковчега, – прошепотіла голубка, – у самісінькому його череві.
Пінгвіни поставили валізу й роззирнулись довкола. Було темно – лише тьмяно блимала під стелею самотня лампочка. Її слабкий промінь освітлював кілька чималих діжок. Усе навколо скреготіло й рипіло від хитавиці.
– Чим це так смердить?
– Смолою, – сказала голубка, показуючи на діжки. – Ной мусив просмолити ковчег, щоб вода не потрапляла всередину.
– Смола?! – перелякано вереснули пінгвіни.
– Не галасуйте, бо розбудите інших тварин, – голубка стурбовано показала на стелю. – Просто над вами леви, а вони дуже сторожко сплять.
– Сморід нестерпний.
– Запах натуральної смоли, можливо, хоч трохи нейтралізує ваш жахливий рибний дух, – крижаним голосом відрізала голубка, уже лаштуючись іти. – Є питання?
Звісно, пінгвіни мали питання. Цілу купу запитань. Зокрема про режим роботи буфету і чи треба перевдягатися до сніданку. Вони також хотіли б знати, де можна позичити шезлонги, чи є на палубі басейн, які оздоровчо-розважальні програми пропонуються на час подорожі, чи…
– Ви розумієте, куди ви потрапили?! – вибухнула голубка, побуряковівши від обурення. – Це рятувальна акція, а не розважальній круїз!
Наступної миті згори долинуло люте ревіння. Пінгвіни здригнулися від жаху, а голубка, глянувши на стелю, закотила очі.
– Бачите, тепер лев прокинувся. А гадаєте, легко було мені, голубці, приспати левів? Тож я вже піду, але щоб я більше ані звуку від вас не чула!
– Стривай, – зупинили її обурені пінгвіни, – це що ж, нам увесь час отут невилазно сидіти?!
– Радійте, що взагалі отримали якесь місце, – роздратовано відповіла голубка. – Ковчег переповнений звіриною. Тут, у трюмі, справді тіснувато, бракує світла й повітря, та все ж вам краще, аніж тим нещасним тваринам, які взагалі не пройшли відбір.
– Але що ми маємо тут робити стільки часу?
– Спати, як усі нормальні тварини.
– А коли ми вже будемо на місці?
– Ми ще не вирушили, а вони бажають знати, коли ми прибудемо! – форкнула голубка.
Наступної миті згори долинуло дудіння велетенської сурми. Два пінгвіни здригнулися. Голубка знову почала їм вичитувати:
– Ну ось! Тепер ще й слон прокинувся. І все через оце ваше…
Могутній поштовх не дав їй закінчити речення. Трюм добряче хитнуло, й голубка впала просто на пінгвінів. Величезна валіза перекинулася й ковзнула в глибину комірчини. Птахи, затремтівши, вчепились одне в одного. Звідусіль лунали жахливі звуки – ревіння ведмедів, бекання баранів, свиняче рохкання і слоняче дудніння, гусяче ґелґотання і мавпяче верещання, мекання кіз, іржання коней, кукурікання півнів і кумкання жаб, куряче квоктання, пугикання пугача, шипіння змій, ремиґання бегемотів, мукання корів, виття вовків, нявкання котів – отакий оглушливий гамір.
Та невдовзі все стихло. Чутно було лише рівномірне хлюпання хвиль. Підлога під ногами погойдувалася. Тьмяна лампочка під стелею похитувалася.
– Ми відчалили, – пояснила голубка. – Ноїв ковчег вирушив у плавання. Почалося. Щасливої мандрівки!
На порозі голубка обернулася і вкотре подивилася на пінгвінів, що стояли в темному трюмі ковчега, тримаючись за крильця, і тремтіли.
– Дивно, – мовила голубка сама до себе. – Знову це непевне відчуття, наче я щось забула. Щось дуже важливе.
Вона почухала голову й буркнула:
– Пусте. Либонь ще пригадаю.
По тому вона швидко зачинила за собою двері.
