Пінгвіни чимшвидше кинулися відмикати валізу.
– Я сподіваюся, він там ще не встиг задихнутися!..
Усередині лежав стиснутий гармошкою маленький пінгвін.
Двоє інших заходилися давати йому крилами ляпасів. Та малий не ворушився. Вони схилилися й обнюхали його. Пахнув бідолаха дуже підозріло.
На перший погляд, малий пінгвін видавався мертвим. Але почувши, як один із його друзів промовив: «Сердега пішов просто на небо», – малий підскочив у валізі, наче пружина. Він роззирнувся і схвильовано запитав:
– Де я?
– У Ноєвому ковчегу.
– А чим тут так бридко пахне?
– Смолою, – пояснили йому. – Ти швидко призвичаїшся.
– Мені щось не дуже тут подобається, – заявив малий, вилазячи з валізи. – Я повертаюся додому.
Обережно, щоб не травмувати психіку друга, двоє інших розтлумачили йому, що «дому» більше немає, що все пішло під воду, тому що Бог улаштував Всесвітній потоп.
Малий пінгвін схвильовано ковтнув слину.
– Отже, Бог насправді є?
– Він це зараз наочно продемонстрував, – поважно відповіли двоє інших.
Вони цупко схопили малого за шкірки:
– Через тебе завжди були самі прикрощі. Насправді в ковчег приймали лише двох пінгвінів. Але ми таємно пронесли тебе на борт. Зважай! Про це ніхто не повинен дізнатися. Затямив?
– А що ж буде з іншими? – запитав малий пінгвін.
Але відповіді він не отримав. Двоє інших, понуривши голови, втупилися собі під ноги. Нарешті вони відповіли, стенаючи плечима:
– Рано чи пізно вони самі це відчують.
– Що?
– Ну… що…
– Що вони тонуть?
– Бачиш, ти сам щойно сказав, – докірливо глянули два пінгвіни на свого маленького товариша.
– То Бог допустить, щоб решта тварин потонула?
Двоє інших узялися розтлумачувати недотепі, мовляв, Бог певним чином незадоволений, усі Його дійняли до печінок своєю недбайливістю, і Він вирішив усе почати спочатку. Але малюк, на жаль, нічого до ладу не второпав.
– То це через мене, – пробелькотів він, перевальцем віддаляючись у найтемніший куток трюму.
Там він тихо заплакав, приказуючи:
– Це все моя провина. Я сказав, що Бога немає, і тому Він улаштував потоп.
– Та Він навіть не чув твоїх слів.
– Чув! – заридав маленький пінгвін. – У Бога страшенно тонкий слух, а я поганий пінгвін, я виявляв жахливу гординю, а крім того…
Голос малого пролунав ледь чутно:
– …крім того, я декого вбив.
– Це кого ж?
– Метелика.
– Ого! Ми про те давно забули.
– Ви, але не Бог, – розпачливо ридав маленький пінгвін. – У Бога напрочуд чіпка пам’ять.
– Та Богові на той час узагалі було не до метеликів, – запевняли горопаху двоє друзів. – Він же саме готував Всесвітній потоп, і в Нього справ було під зав’язку. Всесвітній потоп – це не якась тобі невеличка повінь. І зрештою, коли ти метелика… то… ти ж не навмисно! То був нещасний випадок.
– Я в цьому не впевнений, – не вгавав малий пінгвін. – Я хотів сісти і подумав: «Там наче щось жовтіє». Тоді сів і подумав: «Може, то був метелик?» А далі я подумав іще: «Байдуже. Я вже однаково сиджу. Тож, якщо там був метелик, тим гірше для нього. Значить, сьогодні не пощастило метеликові».
І маленький пінгвін заридав так, що все тіло його здригалося. Два інших заходилися витирати йому сльози і втішати його:
– Крім того, метелик насправді не загинув. Він дуже скоро оклигав. Якби ти не втік, то сам би це побачив. Він був трохи приголомшений, звісно. Його ліве крильце було трохи прим’яте, тому він літав зиґзаґами, але…
Це було не зовсім так, але пінгвінам зараз байдуже було до метелика, натомість вони мусили за будь-яку ціну вгамувати малюка. Його волання було чутно по всьому ковчегу.
– Ви так говорите лише для того, щоб мене заспокоїти, – репетував заплаканий маленький пінгвін, він впав долілиць і барабанив своїми маленькими крильцями об днище судна.
– Я вбив метелика і накликав лихо на цілий світ!
Ставши на коліна, він простягнув свої крильця до стелі й вигукнув:
– Вірую в Тебе, Боже! Але навіщо Ти караєш усіх інших? Один-єдиний пінгвін повстав проти Тебе, а Ти помстився за цю образу всьому світові! І Ти називаєш це справедливістю? Я гніваюся на Тебе. Знай, я дуже, дуже гніваюся! Ти почув мене, Боже? Ти чуєш мене?!
