Обидва пінгвіни почали гарячково пакувати свої речі. Але цілковито зосередитися на цій справі вони були нездатні.
Один думав: «Нас обрано з-поміж усіх пінгвінів, тому що ми найкращі. Зокрема я. Ми завжди були славними пінгвінами. Принаймні я. Тому нас варто вберегти від загибелі. Мене – найпершого. Саме тому ми одержали квитки на Ноїв ковчег. А інакше ми мусили б потонути – щоб іншим була наука».
І тут він завмер.
Тим часом інший пінгвін думав: «Цього разу нам неабияк пощастило. Якби нам випадково не трапилася та голубка, то ми б тепер потонули. Як же усе в житті залежить від випадку! Якби тут стояли два інші пінгвіни, то саме вони отримали б ці квитки, а ми б мусили загинути – щоб решті була наука».
Раптом цей пінгвін теж наче закам’янів. Жахлива картина постала перед його очима.
– Що ж станеться з нашим маленьким другом? – запитав він уголос.
Відповіді не було. Пінгвіни мовчки дивилися на дощ і на те, як дедалі вище піднімається вода. Нарешті один із них сказав, пересмикнувши плечима:
– Рано чи пізно він сам це відчує.
– Що?
– Ну… що…
– Що він тоне?
– Бачиш, ти щойно сам сказав, – глянув із докором один пінгвін на іншого.
Вони перезирнулися.
– То ти що, спокійно дивитимешся, як тоне твій друг?
– Ні, я ніяк не дивитимусь на це, бо коли малий тонутиме, я вже буду далеко. А саме – на палубі Ноєвого ковчега. І не треба на мене так витріщатися. Зрештою, ця повінь – аж ніяк не моя ідея.
Побачивши, скільки ще треба всього взяти з собою, він рішуче відкинув кришку своєї валізи:
– Починаймо, нарешті, пакуватися!
Інший пінгвін задумливо дивився на свою валізу, розмірковуючи, що може виявитися найнеобхіднішим у морській подорожі.
– Ми повинні запакувати сюди свого маленького друга і таємно пронести його на борт. Контрабандою.
– Ти з глузду з’їхав? Якщо цю оборудку виявлять, ми з гуркотом вилетимо з ковчега, і тоді кінець пінгвінячому роду, бо дозволено вижити лише нам. Нам двом, – на цих словах голос пінгвіна почав нагадувати звуки сурми. – На нас лежить відповідальність за весь біологічний вид Пінгвінус Пінгвінус! Ти це усвідомлюєш?
Інший пінгвін цілковито усвідомив весь тягар відповідальності за вид. Він украй засмучено опустив кришку своєї валізи, так нічого й не запакувавши в неї.
– Принаймні я хотів би востаннє з ним побачитися, – стиха промовив він.
– Я теж, – пробурчав перший пінгвін. – Але навряд чи він радий буде нас бачити. Наскільки я його знаю, він, либонь, затаїв на нас образу.
Але маленький пінгвін анітрохи не ображався, а стояв собі під парасолькою. «Навіщо я їм сказав, буцімто мені не потрібні друзі? У мене ж нікого більше немає. Навіть посваритися немає з ким. Я б охоче повернувся зараз до них і визнав, що помилявся».
Але, звісно, це було неможливо. Оскільки пінгвіни, припустившись помилки, дуже неохоче її визнають.
«Певно, мені судилося на все життя залишитися самотнім», – думав маленький пінгвін, дивлячись, як його крихітні лапки поступово зникають під водою, що невпинно піднімалася дедалі вище.
Раптом він почув два знайомі голоси:
– Ми саме були неподалік. Ото й подумали, чи не завітати нам до свого друзяки!
Маленький пінгвін звів очі догори. Перед ним стояли двоє інших. Кожен із валізою.
– Ви кудись їдете?
– Чому ти так вирішив? – збентежено засміялися ті двоє і незграбно сховали валізи за спину.
Вони не знали, що далі казати, а лише витріщалися на малого і раз у раз зітхали.
– Дощ іде, – змінив розмову маленький пінгвін.
– Ти диви! – відказали двоє інших. – А ми й не помітили.
І поглянули в небо, із якого лило наче з відра.
– Таке враження, – докинув малий, – ніби цей дощ ніколи не припиниться.
– Та він незабаром мине, – запевнили його двоє інших і подивилися на свої лапи, що майже цілковито зникли під водою.
Потім вони знову замовкли, так само дивлячись на малого сумними чорними очима і тяжко зітхаючи.
– Ставайте лишень під мою парасольку, доки застуду не вхопили! – запросив він їх.
Ті двоє не зрушилися з місця.
– Якщо три пінгвіни потрапили під дощ, – дружнім тоном гнув своє малий, – але парасолька є лише в одного, то вважається самоочевидним, що для його друзів знайдеться під нею місце.
– Як гарно ти сказав, – зворушено проказали двоє, не зводячи з нього вологих темних очей.
– Чому у вас сльози на очах?
– Це не сльози, а дощові краплинки, – швидко відповіли пінгвіни, ховаючи очі й ще тяжче зітхаючи.
Їхні зітхання і сльози здивували маленького пінгвіна. Він хотів щось сказати з цього приводу, але йому не дали такої можливості. Двоє пінгвінів повелися надзвичайно дивно: вони стиснули свої крила в міцні кулачки і так зацідили малому просто по макітрі, що тому аж зірки в очах засяяли. Він одразу знепритомнів і нічого більше не чув і не бачив. Тож він і не знав, що ті двоє схопили його і заходилися пхати у валізу.
Хоча пінгвін і не був аж надто великим, але в жодну з двох валіз не вміщався. Тому вони мусили роздобути іншу, більшу валізу, в яку вже якось заштовхали свого друга. Притиснувши кришку, вони застібнули валізу двома пряжками, з яких одна трішечки заскакувала.
