«Насіння пускає паростки та росте…» (Весільний бенкет)

Притча про весільний бенкет, Корнеліс Дроохслут

«Царство Небесне подібне одному цареві, що весілля справляв був для сина свого. І послав він своїх рабів покликати тих, хто був на весілля запрошений, та ті не хотіли прийти. Знову послав він інших рабів, наказуючи: Скажіть запрошеним: Ось я приготував обід свій, закололи бики й відгодоване, і все готове. Ідіть на весілля! Та вони злегковажили та порозходились, той на поле своє, а той на свій торг. А останні, похапавши рабів його, знущалися, та й повбивали їх. І розгнівався цар, і послав своє військо, і вигубив тих убійників, а їхнє місто спалив. Тоді каже рабам своїм: Весілля готове, але недостойні були ті покликані. Тож підіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, кличте їх на весілля. І вийшовши раби ті на роздоріжжя, зібрали всіх, кого тільки спіткали, злих і добрих. І весільна кімната гістьми переповнилась. Як прийшов же той цар на гостей подивитись, побачив там чоловіка, в одежу весільну не вбраного, та й каже йому: Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної? Той же мовчав. Тоді цар сказав своїм слугам: Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви, буде плач там і скрегіт зубів… Бо багато покликаних, та вибраних мало.» (Мт. 22:2-14).

Як цар із притчі послав своїх рабів покликати запрошених на весілля сина, так і всі ми покликані до участи в радості Царства. В радості, що відрізняється від тієї, яку пропонує цей світ, оскільки той, хто приймає запрошення, хто долучається до задуму Христа, інакше сприймає життя. Вільний від рабства володіння, він не піддається спокусі фальшивих потреб і не радіє на святі марних справ. Втаємничений «насищатися й голод терпіти» (Фил. 4:12), він із довірою йде Божими стежками. Його радість не зумовлена матеріяльними благами, а внутрішнім багатством того, хто перебуває в мирі з собою, хто радіє можливості поділитися хлібом із ближнім: «Добро й милосердя будуть його супроводити по всі дні життя його» (див. Пс. 23:6). Той, хто поспішає на свято, вміє бути щасливим завдяки найменшій дрібничці, і коли біль приходить у його життя, він не боїться, а молиться, як і псалмопівець: «Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду» (Пс. 23:1).

Радість Царства, до якого ми покликані, багаті й бідні, здорові і хворі, добрі і погані – відчувають ті, хто в диві життя, відкритого на Христа вічности, вміє прийняти безмежну доброту Господа, Який вчинить «на горі цій гостину з страв ситихі витре сльозу Господь Бог із обличчя усякого» (Іс. 25:6,8). Але не всі зацікавлені в участі в цьому бенкеті; хтось зайнятий власними справами, тож через накопичення багатства відмовляється від свята. Натомість інші приймають запрошення, але забувають подбати про весільну одежу, чисту й гарну: «Блаженні, хто випере шати свої» (Об. 22:14).

Звісно, здається парадоксальним, що навіть тих, які живуть на узбіччях, спочатку запрошують, а потім викидають геть, якщо в них немає відповідної одежі. Тож про яке вбрання йдеться? Це одяг тих, хто не ходить дорогою неправедних, довіряючись Божій ласці: «Він зодягнув мене в шату спасіння, і в одежу праведности мене вбрав» (Іс. 61:10). Багато хто, будучи покликаним, продовжує йти в темряві, перебуваючи поза радістю Царства.

Якщо ж ми прагнемо бути щасливими, то маємо вдягнути яскравий одяг добрих справ, весільне вбрання тих, хто, осяяний Христом, радісно бере участь у святі. Свідомі власних слабкостей, ми маємо повторювати: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє» (Фил. 4:13).

Учитель просить нас налити «вино молоде до нових бурдюків» (Мр. 2:22), і, можливо, зовсім не випадково Його першим чудом було перетворення води на вино, найкраще з тих, які подавали до столу (див. Ів. 2:10). Витримане вино, яке наповнює життя смаком, вино, яке може бути налите лише в нові бурдюки, позаяк тільки нова людина, врятована Христом, може прийняти Слово.

Євангеліє, на відміну від юдейського ритуалізму того часу, далеке від аскетичної практики, замкненої в собі, оскільки Ісус «Своєю наукою знищив Закона заповідей» (Еф. 2:15) і не вимагає від людини постити, але бути новою людиною, яка своїм життям свідчить про присутність Бога в собі.

Євангеліє – це революційне Слово, яке не надає алібі тому, хто його слухає: воно або перемінює людину зсередини, щоб дати їй нове життя, або ж, як нове вино в старих бурдюках, розриває її навпіл, як тих, хто прагне служити двом панам, почуваючись ніяково під пресом моралі, котрої не розуміє.

Євангеліє Ісуса не вимагає від нас марних жертв чи посту в час радости, а фарисеям, які спитали Його, чому апостоли не постять, Учитель відповів: «Хіба постити можуть гості весільні, поки з ними ще є молодий?» (Мр. 2:19). Фарисеї не зрозуміли, що на весільний бенкет запрошено всіх, адже Боже покликання всі отримують як дар. Піст втрачає свою важливість, позаяк важливо слідувати за Христом, як це зробив Леві, збирач податків, котрий, почувши заклик Ісуса, «устав, і пішов услід за Ним» (Мр. 2:14). Євангеліє є для усіх нас, незважаючи на наші недоліки, падіння та зради впродовж тривалого шляху; всі ми, навіть якщо нам складно встигати за Учителем, покликані відродитися в Христі, Який прийшов у світ кликати грішників, а не праведників (див. Мр. 2:17).

Євангеліє не нав’язує жодних законів, окрім закону любови: «Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!» (Еф. 4:31-32).

Бог не потребує наших пожертв, а пропонує можливість відчути життя інакше тим, хто, слідуючи за Христом, звільнився від усіх проявів рабства і не обмежився зовнішньою показовістю. Вони не дотримуються закону задля того, щоби потрапити до раю, а носять рай у собі, бо почуваються учасниками «Нового Заповіту, не букви, а духа, бо буква вбиває, а дух оживляє» (2Кор. 3:6). Хто приймає Євангеліє, той відкидає в собі стару людину і різко повертає кермо свого існування, відновленого в дусі, вдягається в нову людину у святковій одежі, одежі радости, у людину, створену «за Богом у справедливості й святості правди» (Еф. 4:24). Повністю новий одяг, без латок, оскільки «не пришиває ніхто до старої одежі латки з сукна сирового» (Мр. 2:21).

Ми вдягаємо весільний одяг, щоби зернина вдень і вночі росла. Ми довіряємося Слову Учителя з Галілеї, що настане день, коли виросте дерево, і чекаємо на жнива без страху та переживань, позаяк наш Бог дає всім час на підготовку ґрунту своєї душі і терпеливо чекає, щоб кожен із нас дав свій плід.

Безплідна смоковниця

«Один чоловік у своїм винограднику мав посаджене фіґове дерево. І прийшов він шукати на ньому плоду, але не знайшов. І сказав винареві: Оце третій рік, відколи приходжу шукати плоду на цім фіґовім дереві, але не знаходжу; зрубай його, нащо й землю марнує воно? А той йому в відповідь каже: Позостав його, пане, і на цей рік, аж поки його обкопаю довкола, і обкладу його гноєм, чи року наступного плоду не вродить воно. Коли ж ні, то зрубаєш його.» (Лк. 13:6-9).

Нікого не зрубають і не викинуть, як стару гілляку, оскільки в Отцеві милосердя прощення переважає над засудженням.

Позикодавець

«Були два боржники в одного вірителя; один був винен п’ятсот динаріїв, а другий п’ятдесят. Як вони ж не могли заплатити, простив він обом. Скажи ж, котрий із них більше полюбить його? Відповів Симон, говорячи: Думаю, той, кому більше простив. І сказав Він йому: Розсудив ти правдиво» (Лк. 7:41-43).

Земні володарі панують, викликаючи страх, Цар Небесний, як добрий господар, котрий любить своє поле, як добрий пастир, що дбає про своїх овець, відпочиває лише тоді, коли виконає всю роботу, коли земля наповниться гарними деревами, коли всі спасуться.

Попередній запис

«Насіння пускає паростки та росте...» (Мр. 4:27)

Людина віри знає, що Христові була дана «всяка влада на небі й на землі» (Мт. 28:18), знає, що, відкривши серце ... Читати далі

Наступний запис

Добрий пастир

Першу притчу, яку нам розповідають, це зазвичай притча про загублену вівцю. І навіть якщо ми не могли зрозуміти її в ... Читати далі